Втретє понеслися драгуни. Огризнулись вози самопалами, посипались драгуни з сідел... Знову залп!
Отаман Сокирявий, дрібний на вигляд селянин в латаній-перелатаній сорочці, спокійно смоктав люльку, сидячи на возі, й дивився, як на його загін мчали драгуни. Жодна риска не ворухнулася на його кістлявому сухому лиці, засмаглому, аж оливкового кольору. Маленькі очі сховалися в густу сітку зморщок, що густо поорали лице... Драгуни все ближче і ближче. Сокирявий спокійно собі кадить люлькою. Та ось підняв руку, махнув. Гримнув залп. Другий... Заляскали постріли врізнобій... Покотилися вершники, падають коні, курява стовпом стоїть....
— Почухали ляшкам боки, і досить! — каже він і зістрибує з воза. — Ану, товариші молодці, заманіть уніятів під лісок.
Використавши передишку, селяни хутко запрягли коней і подалися до лісу. Ледве драгуни забачили, що селяни втікають, скочили на коней і понеслися навздогін. Вози котилися дорогою, дядьки диміли на возах люльками.
— Підпускайте поближче! — наказував Сокирявий. — А тепер — стій!
Вози спинилися, дядьки робили залп, передніх драгунів як вітром здувало з коней...
— Поїхали, товариство! — казав Сокирявий, і вози знову торохтіли дорогою, а драгуни підбирали поранених та вбитих. Так повторялося декілька разів, аж доки Сокирявий не дістався переліску. Тут починалося болото. Болото було підступне: драговина на драговині. Сунешся — поминай як звали! А зверху драговина затягнена зеленою травою, мохом... Сюди й заманював Сокирявий драгунів. Порівнявшись з болотом, дядьки пострибали з возів, вози поторохтіли в глиб лісу, а дядьки стояли собі на дорозі, курили, очікуючи драгунів...
— Рубай хлопів до цурки! — кричав ротмістр. — Їм нікуди дітися!
Селянам ніби й справді не було куди поткнутися, стояли вони посеред дороги, опустивши руки... Та тільки драгуни наблизились, дядьки несподівано сипонули низиною, де ріс рогіз та блискотіли озерця.
— Втікають, лотри! — загаласував ротмістр. — Виловлюйте схизматів, випужуйте їх з кущів!
Перша хоругва драгунів, підбадьорена втечею ворога, погналась за ними, розпорошилась по низині і подалася зеленими травами. І тут сталося негадане. Коні раптом дико заіржали, пірнаючи в смердюче багно по черево, а далі глибше... Перелякані драгуни зістрибували з коней і самі тонули... Інші хоругви вчасно встигли спинитися на краю небезпечного болота й, оціпенівши од жаху, дивились, як конає в драговині добірна хоругва князя Острозького.
— Ура-а-а!
Заметались драгуни, спереду болото, а позаду — козаки. Деякі, охоплені панікою, кинулися на болото й потопилися... Козаки налетіли на драгунську хоругву, і заблискотіла криця! Люто рубався Остряниця, вирвавшись поперед. Рука не знала втоми, душа — спокою. Вибирає драгуна, кидав до нього коня й з усього маху сік ворога по шиї. Шабля входила в вороже тіло нечутно, ворог тихо зсовувався з сідла і падав під ноги коневі... Діяв гетьман з холодним розрахунком, ні на мить не втрачаючи над собою контролю. Мигнувши в повітрі, шабля падала на плечі ворогу і розсікала його від ключиці до пояса... Остряниця ловко володів шаблею.
— На шиї нам захотіли сісти, пани-ляшки?! — несамовито кричав гетьман. — А криці козацької не хочете скуштувати?
Драгунська хоругва князя Острозького була вирубана до ноги. Бій відклекотів, як і спалахнув, — швидко. Козаки виловлювали драгунських коней, збирали трофеї. Остряниця запалив люльку і, зістрибнувши з коня, сів на моріжку, очікуючи Сокирявого. Дядьки виглядали з-за кущів, перемовлялися між собою.
— Та виходьте, бо вже набридло ждати! — крикнув їм Остряниця. — Драгунів у болото заманили, а своїх злякалися.
— А ви хто такі? — Якщо ляхів порубали, то, виходить, свої.
— Та воно й таке. — І дядьки, обминаючи драговини, виходили на дорогу, все ще обережно озираючись.
— Скільки ж вас, пани молодці?
— Двісті, гетьмане! — підійшов маленький кістлявий дядько із зморшкуватим личком. — Я отаман Сокирявий.
— Добре ляхів заманили! — ручкався з ним гетьман.
— Ми на цьому болоті всі стежки знаємо, як свої п'ять пальців.
Козаки тим часом зганяли докупи полонених драгунів. Як побачив їх Сокирявий, потемнів на виду, вихопив у селянина вила, кинувся на них, проштрикнув одного, потім другого, третього.
— Стривай, чоловіче, ти що, здурів?! — кинувся йому навперейми Остряниця і вирвав з рук вила. — Це вже не бій, а вбивство! Ми ж не звірі, отамане!
— Не звірі, так хочу бути звіром! — кричав Сокирявий, почорнівши від гніву, і невідомо було, де в нього бралося стільки сили. — Не звірі, кажеш, гетьмане? Може, й так. Я все життя своє чуба тільки працею грів. Жив з пучок, хліб ростив та бортництвом займався. Мухи за своє життя не зобидив. А хто мене звіром зробив? Хто, як не пан. Живцем нас облуплював, все, що захоче, із зубів вирве, а забере. Так до голого коліна й доробивсь. Пан з нас останні соки вичавлював, а він такий, що й на кропиві мед збере. І жінкам нашим життя не було. Пан їх гвалтом примушував з ним спати. Та не скорились ми, не зігнули карка. То він тоді навів жовнірів. Все село з димом пішло. Жовніри гвалтували на наших очах жінок наших і дочок. А ми стояли, пов'язані, і скреготіли зубами. В моєї жінки вирізали груди і били ними мене по лиці. Дітей роздягали й окропом їх обливали... Ось так, пане гетьмане. Хіба не станеш після цього звіром? Вони зробили мене звіром, так хай же тепер не нарікають, що хлопи бунтують. Я поклявся: вирвуся на волю — відомщу! Великою люттю відомщу. Все буду різати, що паном-ляхом зветься. І я мщу!
Сокирявий обхопив голову руками і застогнав.
Остряниця поклав йому руку на плече.
— Стисни зуби, отамане, буде і на нашій вулиці свято!
— Я зуби зціпив. Давно зціпив. Але я до смерті, до останнього свого дня не забуду, що вони чинили. Це карб на все життя.
— Приставай до мене, і підемо на Лукомль, — сказав гетьман. — Туди має підійти Потоцький, треба добре його зустріти.
Сокирявий заперечливо похитав головою.
— Ні, ми будемо свої мотузки сукати. Нікуди я звідси не піду! — вперто і твердо мовив. — Я буду їм тут мстить. У цих краях, де вони чинили звірства. Я заманюю ляхів у болото і дивлюся, як вони мул ковтають. Насолоджуюсь їхніми криками, коли вони конають. О, багато їх пішло в ту трясовину, а ще більше піде. Тому я не пристану до тебе, гетьмане. Я битиму ляхів тут. Доки повне болото не натоплю — не заспокоюся. Прощай, гетьмане. Давай обміняємося люльками на згадку. Дай мені свою, а собі візьми мою. Ти будеш мене згадувати, а я — тебе. І будемо спільну справу робити — ляхів нищити. Доки я живий, доти вони і конатимуть в цім болоті!..
Захопивши Лукомль — невелике, але досить укріплене містечко, — і винищивши жовнірську залогу, Остряниця встановив у містечку козацьку владу, лишив старшину Недригайла з двома сотнями козаків, а сам пішов на Сліпород. Туди, за відомостями, одержаними від розвідки, прямували Потоцький і князь Вишневецький. Те, що Потоцький встиг з'єднатися з Вишневецьким, дещо ускладнювало справу. Доводилось поспішати, допоки сюди не прибуде ще й коронний гетьман з військом. Остряниця ще не знав, які сили привів сюди Вишневецький — відомий кат і душитель українського народу, — але здогадувався, що чималі. Тепер військо Потоцького значно збільшилося. Він і до того переважав Остряницю, а тепер і поготів... Ні-ні, та й з'являвся у серці відчай, чи не задарма він кидається між містами, шукаючи зручного місця для бою. Чи не все одно, де битися? Поляки й зараз сильніші, а коли прибуде сюди польний гетьман з коронним військом, тоді й зовсім буде скрутно повстанцям.
В хвилини сумнівів та відчаю, витягав люльку отамана Сокирявого... Чубук її був покусаний і погризений... Вчувалося гетьману: "Дітей окропом обливали... В моєї жінки груди вирізали і били ними мене по лиці..." — линув у його вухах отаманів голос, і гетьман стискував зубами люльку...
Катюги! Душогуби! Татари такого не чинили. Ті в ясир гнали люд, стинали голови, але не додумалися вирізувати у жінок груди і бити ними чоловіків... Чорнів гетьман, нові зморшки залягали на його схудлому лиці...
Глибше западали очі... А він сподівався на сімейний затишок! Ось тобі й вибрав час для кохання. Ось тобі й забаг тихого сімейного щастя! Зціпить зуби гетьман, аж на щоках заграють жовна, і мовчить. Їде поруч з ним Орися годину, другу, ні слова. Як уже не пробує вона розважити його, тільки хмуриться.
— Не той час ми вибрали для щастя! — вихопиться в нього, і знову мовчить. Орисі ж починало здаватися, що Остряниця її розлюбив, охолов до неї. У відчаї вона ладна була накласти на себе руки... Щодень він ставав похмурішим, замикався в собі, а коли і говорив з нею, то думав про інше. Така різка зміна в його поведінці кидала її у відчай. Орися не знала, як запобігти горю, і шукала власної загибелі. Під Сліпородом, коли козаки йшли на приступ, Орися й собі кинулась в гущу битви...
Дізнавшись про наближення повстанців, міщани та реєстрові козаки підняли повстання в місті, вбили польського старосту, перебили жовнірську залогу. І вийшли навстріч повстанцям. Відразу ж посипались скарги на старосту та жовнірів:
— Звірі, а не люди! Що хочуть, те й чинять!
— Жінок наших гвалтують і дочок!
— Чиншами душать!
— Руськими суками та псами нас обзивають!..
(Продовження на наступній сторінці)