Піп мимовільно вбирає голову в плечі.
— То нашого гетьмана з молодою гармаші віншують, — шепоче Гуня. — Не бійся, отче!
— А я й не боюся, — каже піп і витягує з-за халяви пістоля. — Бачив сію штуку? — Засовує пістоля назад за халяву і бере теку із золотими обручками.
— Чи по згоді й любові береш, гетьмане, ти рабу Божу Оришку?
— По згоді, отче, по любові!
— Завжди живи по любові, хай благословляє тебе Господь на діло святе і праведне! — басить піп і надіває гетьману обручку на палець. Потім бере другу обручку і повертається до Орисі.
— Чи по згоді й любові йдеш, раба Божа Оришка-а...
Орися хоче крикнути на всю силу, голосно, дзвінко, щоб увесь світ почув, а натомість шаріється, наче маківка, і ледь чутно шепоче:
— По згоді, отче, по любові...
Розділ десятий
Коли вранці виявилось, що повстанців під Лубнами немає, Потоцький велів спішно відбудувати міст через Сулу. Власне, не увесь міст, а лише той злощасний пролом, що поглинув стільки його війська. Потоцький був не в дусі і квапив майстрів. Коли йому доповіли, що в Лубни прибув ротмістр Хшонстовський, сердито крикнув:
— Я чекаю ротмістра біля мосту!
І знову підганяв майстрів, хоч ті й так уже закінчували настилати обаполи.
— Вашмосць!..
Полковник повернувся, перед ним стояв довготелесий, довгоногий ротмістр з розкішними рудими вусами, що смішно стирчали на його сухому дрібному личку з маленькими очима і гострим носом. Ротмістр випинав вузькі груди.
— Вашмосць! Дозвольте доповісти! Ротмістр Хшонстовський прибув із загоном у відання вашої милості. Для мене особисто — це велика честь бути під вашим керуванням, проше пана полковника!
— Дуже похвально, пане ротмістр! Як хоругва?
— Горить бажанням пошвидше здобути вікторію!
— Втрати є?
— Незначні, вашмосць!
— Повстанців здибували?
— Під Ієреміївкою, нижче Сокирної. Наздогнали кумпанію, душ сто буде. Лотри заперлися в двох хатах. На мої вимоги здатися показали мені, проше пана, дулю.
— Ай-ай!.. — похитав головою полковник. — То панові, певно, було неприємно дивитися на хлопську дулю?
— Аж знобило мене, вашмось! Кров мені вдарила в голову. Бо єстем не бидло, а уродзоний шляхтич. Я загорівся священною помстою, проше пана. Я забаг вірьовки з руських сукати. Але викурити повстанців з хат було неможливо. Хлопи досить влучно стріляли. Я велів підпалити хати. Згоріли, вашмосць!
— Он як?.. Пощади не просили?
— Ні, вашмосць. Коли хати охопилися вогнем, ті лотри у вогні співали пісень.
— Яких?
— Своїх, хлопських, пісень. Інших вони не співають.
— У мужності їм не відмовиш, — по хвилі мовив полковник і пильно глянув на ротмістра. — Цікаво, звідки хлопи беруть лицарську звагу, пане ротмістр?
— Думаю... е-е... вашмосць... — аж посинів з натуги ротмістр. — Думаю, пан Бог посилає нам, уродзоним лицарям, а хлопи перехоплюють і привласнюють собі.
— Вельми цікаво, — полковник здивовано витріщився на ротмістра. — Сподіваюсь, що вашої звитяги, пане ротмістр, хлопи ще не встигли перехопити й привласнити?
— Не встигли, вашмосць! — виструнчився ротмістр і вдарив себе в груди кулаком. — Моя шляхетська звага тут!
— Оскільки ваша звага при вас, пане, то беріть свою хоругву і розвідайте шлях до Миргорода! — велів Потоцький. — Мені стало відомо, що Остряниця пішов саме туди.
— Вашмосць, але хоругва стомилася на волостях!
— Ідіть, пане, і використовуйте свою уродзону звитягу, доки її не перехопили хлопи! Сміливіше, пане ротмістр! Проявіть вояцький запал. Днями з Бара має прибути сюди велике військо його милості польного гетьмана, а з Києва поспішає князь Вишневецький з вірними загонами. З повстанцями швидко буде покінчено!
На другий день міст уже був полагоджений, а ще через день в Лубни увійшов із своїм військом князь Ярема Вишневецький. З ним прибула чимала сила: гусари воєводи краківського, кілька хоругов шляхтича Островського, півтисячний загін хорунжого брацлавського Дзика, великі загони князів Острозького та самого Вишневецького, угорська піхота, гусарські хоругви при шести гарматах, з великим запасом пороху та свинцю.
Станіслав Потоцький і зовсім ожив.
— Я надзвичайно радий тобі, мій любий князю! — обнімав він Ярему. — О, тепер хлопи всмак скуштують наших шабель. А ще як прийде мій брат, то Остряниці й зовсім не світить. З ексцесами буде покінчено. Нас чекає славна вікторія, князю!
Тричі плеснув у долоні.
— Вина! — Коли слуги розлили напій по срібних кубках, полковник хвацько вигукнув: — За волейну потребу, котра навіки прославить нашу зброю і посрамить схизматську!
— За вікторію! — підняв Вишневецький кубок. — Цеї весни таки скрутимо схизматам роги! Шляхта по всій Україні збирає загони і сходиться до Києва. Там вона підожде єгомосць польного гетьмана і разом підійде сюди.
Випили, і Потоцький запитав:
— Яка дорога від Києва до Лубен? Повстанців багато?
— Предосить шевлюги розвелося! — із злістю вигукнув князь. — Хлопські збіговиська галасують по всіх волостях. Наше щастя, проше пана, що повстанські загони діють зосібно, кожний у своїй вотчині і тримаються своїх сіл, як воша кожуха. Часто між ними немає ніякого зв'язку, і, що робить одна компанія, про те не відає друга. Розпорошених хлопів ми вгамуємо швидше і легше, аніж вони зійдуться докупи.
— О, так! — кивнув полковник. — В цьому наш рятунок!
Випили по другому кубку, очі в обох заблищали, голоси погучнішали. Вишневецький, жестикулюючи, хвастав:
— По дорозі з Києва наздогнав один загін. Аж із самого Путивля йшов на з'єднання з Остряницею. Душ десь сто п'ятдесят. Під орудою якогось привідця Путивля.
— Цікаво! Князь зустрів мацапурів, як і подобає?
— О, так, дорогий полковнику! І на тім світі не забудуть, як я грасував! Наздогнав їх у долині. Можна уявити, як затяги поперелякувалися! У мене кілька тисяч добірного війська, гармати, а в них — один мушкет на трьох лотрів. Ха-ха! Ну ще коси. Та, може, пара яка пістолів!
— Вам поталанило, князю!
— Стрілись ми, — розказував далі Вишневецький, — хлопам діватися нікуди, почали вони спішно зариватися в землю, як ті кроти. Викопали шанці, вал нагорнули, ще й возами свій табір обтикали. А пан полковник з власного досвіду знає, коли хлопи зариваються в землю, то їх нелегко звідти викурити. Голоблями будуть відбиватися, а не вкусиш їх...
— Так, так... — спохмурнів полковник, згадавши битву під Лубнами. — Вперті й стійкі схизмати. Іноді здатні на чудеса.
— Посилаю до них посла. Здавайтеся, велю їм, бо всіх винищу! Уяви, дорогий полковнику, відмовилися.
— У них натури, як у турів! — крізь зуби мовив Потоцький. — Вони не мають витонченої шляхетності, тому вперті, як худоба!
— Атакую їх з ходу! Трах-бах — і вперед! Кидаю на них кілька хоругов гусарів, ескадрон драгунів і угорську піхоту. Уявіть, ваша милість...
— Захопили табір?
— Схизмати відбили напад.
— Це на них схоже, — бурчить полковник. — Але чим вони билися?
— А дідько їх знає чим! — розводить князь руками. — Сякі-такі в них мушкети й одна поганенька залізяка... Організації майже ніякої... І от вам докука. Я перерихтовую сили, вдруге кидаю гусарів, драгунів та піхоту. Уявіть...
— Здалися?
— Чорта пухлого! Вдруге відбилися.
— Але чим? — витріщився полковник.
— Чим попало, вашмосць. А найбільше голоблями моїх гусарів молотили. Жахне було видовисько, проше пана.
— Схизмати ніколи не дотримуються правил і воюють нечесними способами. Як дикуни!
— Атож, — згоджується князь, — дурної сили хоч відбавляй, от і гатить голоблею по голові шляхетного лицаря. Що не кажіть, варвари ці хлопи превеликі. Ось тому я змушений був провозитися з ними трохи не цілий день. Бачу, опір їхній слабшає, видихаються шевлюги! І велю гармашам накрити табір ядрами. Б’ють мої лицарі з годину. Аж вози летять угору. Ядер не шкодували. Хлопи й не витримали. Присилають свого посла. Приходить смерд у закривавленій сорочці з вибитим оком. Питаю, хто у вас привідця? Отаман, каже він, Путивль. Гаразд, кажу смерду, хай ваш отаман здається мені добровільно, а за це я вас усіх відпущу з миром. Уявіть, дорогий полковнику, смерди вимагають від мене чесного шляхетного слова, що я дотримаюсь умов. Даю їм шляхетне слово. Що мені коштує його дати? Хоч і двадцять шляхетних слів. Будь ласка, беріть... Ха-ха!
— Чесного слова забагли? — регоче полковник. — Ха-ха-ха!..
— Дав я їм чесне слово! — й собі регоче князь. — Приходить їхній отаман Путивль до мене добровільно. Гусари його скручують. Готова птаха! Ну, а компанія того Путивля, а їх там з півсотні вціліло, покидає свій табір і простує до лісу. Я гусарському ротмістру моргнув, ану, мовляв. Ти ж чесного слова їм, ха-ха, не давав!.. Гусари налетіли й в один мент вирубали лотрів.
(Продовження на наступній сторінці)