Вихопив шаблю і кинувся навстріч піхотинцям, що безгучно виринали й виринали з чорного диму. Зрубав першого, другого, третій налетів на нього сам, але Остряниця випадом вліво уник його шаблі й одночасно встиг проштрикнути нападника в бік. І тут побачив, що мимо нього біжать козаки з широко розкритими ротами (певно, щось кричали) і запрацювали шаблями, молодячи піхоту.
Зненацька щось тріснуло в його вухах, і гетьман у першу мить трохи не оглух від зливи, урагану звуків, що нісся на нього з усіх боків... Та ніколи було прислухатися до гамору бою, кинувся в саму гущу, орудуючи шаблею. На поміч підоспів сотник Скребло, І прорив удалося знешкодити. Піхотинців відбили, прохід сяк-так затулили потрощеними возами.
Вигулькнув джура, приніс води, каламутної, теплої, що не лізла в горло й чомусь тріщала на зубах. Остряниця ковтнув над силу і витер лице. Долоня взялася кров'ю.
— Пане гетьмане, у вас голова в крові! — Джура заходився розривати на собі сорочку. — Зараз я перев'яжу!
— Облиш! — махнув рукою Остряниця. — І так заживе. Як козаки?
— Нічого, — досить жваво відповів джура. — Ляхи нас молотять, а ми їх .. Хоч і наших полягло чимало, але й вони поле трупом вкрили. Тепер ляхам не до гонору.
— Виходить, як у тій приповідці, де чоловік жінку бив, — зітхнув Остряниця — Питають його: "Що ти робиш? — "Жінку б'ю", — каже він. "То ходи до нас..." — "Е-е, мене жінка не пускає". Одне слово, так бив жінку, що ледве сам вирвався.
Спершись на віз, глянув на поле, воно й справді було всіяне трупами людей і коней. Від серця трохи відлягло. Хоч і застукав Потоцький зненацька, та й сам жорстоко поплатився.
— Але ж і я хороший! — похитав головою гетьман. — Отак хука дати!.. Ніколи собі не пробачу, що необачно на слизьке вискочив.
— Але ми їм не меншого чосу дали! — вигукнув джура. — Ми все-таки за возами ховалися, а вони полем сунули. Он їх скільки лоском лягло, як галечі!
— Хто ж кого переміг? — Остряниця вперше за увесь день посміхнувся. — Ми їх чи вони нас?
— Вечір, пане гетьмане, покаже. Поки що ні ми їх, ні вони нас. Але нам ще трохи протриматися, і ляхи видихнуться.
— Гаразд. Поклич до мене сотників!
Джура зник, пірнувши в дим, а Остряниця розглядав табір, трупи козаків, що лежали рясно, і хмурнів... Настрій псувався з кожною миттю. Невже це все? Програш? Отак добре почати під Голтвою і вскочити у пастку під Лубнами. Від тих думок ставало зовсім кепсько... Старшини та сотники швидко сходилися, витягували люльки, диміли...
— Поранених поперев'язували? — запитав Остряниця.
— Мало хто потребує перев'язки, — відповів один із старшин. — Хто впав, то на смерть, з ранами майже немає.
— Втрати великі?
Старшини переглянулися, і ніхто не зважувався першим сказати, що половини війська немає... Гетьман усе зрозумів і опустив голову... Відчув, як глибоко в серці гадюкою ворухнувся відчай. Безнадія здавила серце... Подумалось: якщо половини війська немає, то що його чекає завтра? Які б у Потоцького не були великі втрати — не страшно. Не сьогодні — завтра йому на поміч прийдуть магнати з своїми загонами, зрештою, коронний пришле з Бара свіжі полки... А хто допоможе повстанцям? Хто пришле їм свіжі, добре навчені, добре озброєні полки? То невже ляхи такі сильні, що їх не можна здолати? Невже битва під Лубнами закінчиться так, як і битва під Кумейками? Скреготнув зубами... Тільки не піддаватися відчаю. Взяти себе в руки. Рвучко звів голову.
— Як у нас із порохом?
— Скрутно, — відповів Сурмило. — Доводиться ощадити.
— Кулі кінчаються, а нових нема коли виливати, — додав Боюнь.
І знову гетьман відчув, як засмоктало під серцем... Здавив біль у собі.
— До ночі протримаємось?
— Так, — кивнули старшини.
— На тому й будемо стояти!
Розділ дев'ятий
В середині травня Дмитро Гуня з трьохтисячним загоном козаків, селян та міщан поспішав на з'єднання з військом Остряниці. Прямував у Голтву. Від самого Дніпра, де він руйнував переправи та винищував жовнірські залоги, і до Лубен Гуня не мав ніяких вістей від Остряниці. Як і було заздалегідь домовлено, гетьмана гадав застати у Голтві. Але в надвечір'я сімнадцятого травня, обминаючи Лубни, Гуня почув віддалений гул і вибухи. Чорний дим піднімався до неба. Сумнівів не було: під Лубнами клекотіла битва. А коли битва — то Остряницю слід шукати саме там. І Гуня круто повернув навстріч тому гулу.
Уже западав вечір, як Гуня дістався Лубен.
Коли вихопилися з-за лісу на рівнину, побачили повстанський табір, окутаний пороховим димом, з якого там і тут вихоплювалися язики рудого полум'я... Скаженіли гармати. Битва, яка почалася вранці, навіть увечері не спинялася. Потоцький не рахувався з втратами, багнучи будь-що до ночі знищити козаків.
Дмитро Гуня підоспів вчасно. Поляки, штурмуючи козацький табір, навіть не помітили, як їм у спину зайшов загін Гуні. Спохватилися, коли над їхніми головами вже замиготіли шаблі...
— Ура-а-а! — як несамовитий, кричав Гуня, і тритисячний загін, в єдиному пориві підхопивши клич свого отамана, як сніг серед літа, звалився на ворожі голови.
Січа була коротка, але люта.
Охоплені панікою поляки кинулися тікати в місто.
— Перейма-ай ляшків! — кричав Гуня. — Перехоплюйте, щоб у замок не втекли! Дайте їм на всі заставки!
Козаки Остряниці, раді негаданій підмозі, вискочили з-за возів і кинулися навперейми піхотинцям. Так разом і гнали ворога. Та все ж поляки першими встигли добігти до мосту через Сулу. То був єдиний шлях втрапити у місто. Кожен прагнув будь-що врятувати свою голову ї першим вискочити на рятівний міст. І, як завжди буває в таких випадках, на мосту зчинилася колотнеча. Змішалися кінні і піші, давили один одного, калічили... Коні топтали людей, самі падали і загороджували міст... А козаки з гиком та свистом вже вирубували тих, хто лише добігав до мосту.
— Ага-га-га! — не вгавав Гуня. — Крицею чухайте ляшкам спини!
Паніка на мосту спалахнула з новою силою. Людей і коней збилося стільки, що старий міст не витримав... Почувся тріск, міст проломився, клубок сплетених тіл полетів у Сулу...
— Жаль... — спинив Гуня свого коня біля пролому. — Коли б не міст, ми сьогодні побували б у Лубнах!..
Хоч і ціною великої крові, але бій під Лубнами повстанці виграли. І все ж він не приніс гетьману бажаної радості. Надто відчутними були втрати, надто сильно було спустошене козацьке військо цілоденною битвою, аби думати про штурм Лубен, де в замку зачинився Потоцький. До всього ж кінчався порох, козакам роздали останні кулі. Вночі гетьман велів відходити на Миргород, де стояли великі селітряні варниці повні порохові льохи. В Миргороді Остряниця гадав не лише запастися порохом, а й дати війську спочинок і, по можливості, по повнити його повстанськими загонами, котрі діяли побіля міста.
Забравши з собою не лише поранених, а й убитих (їх мали поховати подалі від Лубен, аби ворог не поглумився над мертвими героями), військо почало нечутно відходити. В покинутому таборі всю ніч горіли багаття, Потоцький був певний, що козаки вранці кинуться на приступ міста, тому велів всю ніч укріплювати замок.
Цього разу Остряниця був обачнішим і вислав попереду війська посилену розвідку. Хоча козаки й були виснажені довгим переходом до Лубен, потім битвою, але ніхто не скаржився і не нарікав на долю... Чорна ніч поглинула повстанське військо. Попереду їхали кінні сотні, за ними скрипіли вцілілі вози з пораненими та вбитими, замикали піші козаки, в яких пропали коні, селянські та міщанські загони. Ніхто не гомонів, лише чулося, як поскрипували вози та в гарячому маренні стогнали важко поранені.
Так минала ніч.
Гетьман їхав у голові колони.
Дмитро Гуня кілька разів пробував було заговорити, але Остряниця вперто відмовчувався, міцно затиснувши в зубах погаслу глиняну люльку.
На душі в гетьмана було тяжко.
Іноді йому хотілося кинути все і гнати, гнати коня світ за очі, аби втекти від ції чорної розпачливої ночі і щонайперше від своїх гнітючих думок. А втікши, повернути коня в Голтву, пустити його пастися на оболоні. Викупатися і свіжому та бадьорому попростувати до маленької хатини в глухім завулку, щоб відчути на своїй шиї ніжні й покірні Орисині руки... І забути про все на світі... Зрештою, він людина, і йому вже не сімнадцять і не тридцять. Мусить він хоч у другій половині свого життя мати сімейний затишок. Відколи себе пам'ятає — з сідла не злазить. Походи, битви... А жити вже лишилося небагато. То коли ж він зупиниться й пустить коня пастися на оболоні?
Скриплять у пітьмі вози.
Скриплять, везучи вбитих...
(Продовження на наступній сторінці)