А вони, ті, хто поліг під Лубнами, хіба не хотіли сімейного затишку? Багато з них покинуло свої сім'ї і пішли битися за кращу долю і волю. І випили свою гірку чашу до дна. А ти, гетьмане, живий, а нидієш. Ті, що на возах лежать, смерть свою зустріли, як і подобає лицарям. А хіба вони не хотіли жити? То чого ж ти, гетьмане, нарікаєш на свою долю? Легкої перемоги захотів? А де й коли здобували волю граючись? Ти багнеш щастя. А що таке щастя? Сулима казав: щастя — це боротьба за щастя підневільного люду. І Павлюк так боровся, і сотні, й тисячі інших, котрі полягли за щастя інших. А ти хочеш його лише собі та Орисі? "Ні, ні, я так не думав… Просто я втомився. І, може, трохи занепав духом..." Тоді вижени геть чорний відчай, розвій важкі думи по широкому полю. Доки живеш — доти й борися. В цьому щастя. А якщо повезуть тебе на возі, то щоб за тобою дві жони йшли: честь твоя незаплямована і слава твоя горда, лицарська.
— Батьку, вже крайнебо палає, — тихо озивається Гуня.
Остряниця, урвавши свої думи, звів голову. Над полем сіріло, далина вже далеко проглядалася. Схід палахкотів і бризкав малиновим соком. Обрій також був червоним.
— То наша кров козацька, — сам до себе мовив гетьман.
Військо виходило на битий шлях.
Остряниця спинив коня і довго дивився на шлях, що губився в ранковій млі, зникаючи в кривому обрії. Віяв тихий ранковий вітерець, набирав у полі розгін і вже за далиною гудів і шарпав почервонілі хмари. Навколо ні душі. Далина та ген прадавні могили... Тільки чути, як дихає в ранковій млі земля, важко, гірко. Чи так вчулося. Он біліє людський череп, курай з очей виростає. Вічна, прадавня земля...
— Ось тут ми й поховаємо своїх товаришів.
Гетьман спішився і, взявши лопату, пішов понад битим шляхом. На взгірку спинився, постояв, дивлячись на всі чотири боки світу: далина, далина неозора. А ген-ген село в яворах...
— Добре тут лежатиметься хлопцям! Їхатимуть люди битим шляхом, за їхні праведні й благочестиві душі помоляться. А ще грози гримітимуть над ними і рясні дощі литимуть. І сонце щедро їм сяятиме, і віки так линутимуть. А в селах півні на світанках кукурікатимуть і будитимуть звитяжне товариство.
Перехрестився, з хрускотом загнав лопату в тверду землю, якої ніколи не торкався тут плуг... До сходу сонця викопали козаки братську могилу, глибоку й простору... І ніби сам степ заспівав;
Козака несуть
І коня ведуть,
Кінь головоньку клонить.
А за ним, за ним
Його дівчина
Білі рученьки ломить…
З першим променем сонця опустили у вічну домовину полеглих товаришів...
Увійшовши в Миргород, Остряниця до пізнього вечора не знав і хвилини вільної. Хоч як не валила втома з ніг, а про спочинок годі було й думати. Перш за все облазив порохові льохи в замку, простежив, як вантажили на вози бочки з порохом, вишукував свинець і ділив його між сотнями, аби негайно козаки виплавлювали кулі, розсилав по волостях гінців, щоб сходилися до нього загони, і лише пізно ввечері, ледве тягнучи ноги, зайшов до хати. Сів на лаву, притулився спиною до стіни...
Та ледве склепив повіки, як відразу ж перед очима закрутилася лубенська битва... Він знову і знову думав про хід повстання, і невтішними ставали думи. Потоцький має предосить сил: п'ятнадцять тисяч навченого, добре вишколеного війська. Це не те що шість тисяч в Остряниці, та й то половина селян з вилами й косами. А коли Потоцькому надійде підмога, то й зовсім тяжко доведеться повстанцям. А підмога йому неодмінно надійде... Скільки повстанці битимуться з ляхами, стільки Річ Посполита й присилатиме свіжі сили. А хто йому допоможе? Повстанці діють на волостях розрізненими загонами, їх надто важко зібрати докупи, в єдине військо, бо дядьки неохоче полишають свої села, волості, краї... А ворог з цього й користується, винищує повстанців поодинці... До всього ж докучає вічний брак зброї, пороху... З голими руками доводиться кидатися на ворога, як було це під Кумейками... Скреготнув зубами... Може, ще рано прийшов він на Україну, рано люд підняв до боротьби? І тільки даремно кров проллється, котрої й так уже чимало в землю пішло? Може, ще не визріла та буря, котра до знаку розмете ворогів?
Поринув гетьман в невеселі думки, не вчув, як двері рипнули. Звів голову, на порозі хорунжий Потурай.
— Хлопці дивного козака біля Миргорода спіймали. — Потурай весело і безжурно дивився на гетьмана. — Дідько його знає, що за козак. Їде серед ночі конем і без зброї. І плаче. А ще в шапці й у шароварах! Тьху, та й годі! Ми до нього: хто такий? А він і каже: до гетьмана Остряниці їду. Не інакше як лядський прихвостень!
— Ану приведи його до мене!
По хвилі хорунжий увів до хати високого стрункого козака в шапці, жупані й малинових шароварах, але беззбройного. Невідомий ще й досі схлипував.
— Хоч перед гетьманом не рюмсай! — шикнув хорунжий. — Не ганьби козачого звання!
Остряниця стрівся з поглядом невідомого, схопився.
— Орисю!..
— Де Орися? — здивовано озирнувся хорунжий.
— Орисю, чарівнице моя! — кинувся до неї гетьман. — Ти це чи не ти? Що сталося?
— Я тебе шукала. — Орися заплакала. — Всі ці дні шукала. Збилась вночі з дороги... Темно... Страшно... Їду і плачу. Думаю: а може, тебе й живого немає? Сльози самі ллються...
— Оце так чарівниця!..
Хорунжий з подиву легенько свиснув, пошкріб потилицю і, побачивши, що гетьман цілує "козака, котрий плакав", повернувся та, стукнувшись лобом об одвірок, вилетів з хати...
Остряниця посадив біля себе Орисю.
— Дай я хоч на тебе надивлюся... Наче вік тебе не бачив. — Витер їй сльози. — А тепер, козаче, котрий плакав дорогою, повідай мені, де ти взявся вночі серед степу широкого?
— Ой, не згадуй ліпше про ту дорогу! — Орися тремтіла. — Поїхав ти з Голтви, а я собі місця не знаходжу. Все в мене з рук валиться... І ввижається, що з тобою біда якась лучилася. І ти мене на поміч кличеш. Не було змоги більше терпіти. Поїду, думаю, хоч на край світу, а знайду свого гетьмана. Роздобула я козаче вбрання, коня лядського біля Голтви зловила, а їх там багато в лісі перепуджених блукає, і подалася. А вночі з дороги збилася....
Остряниця обняв Орисю, і тої ж миті почулося:
— Ба-а!.. — тягнув Дмитро Гуня на порозі. — І принесла мене лиха у такий мент! Та ще ж і цікавий не в міру. Ну загледів, що цілуються, шапку на лоба і ходу! А то затяг: "Ба-а!"
Орися злякано відскочила від Остряниці.
— Проходь, Дмитре, — весело запрошував гетьман. — Це Орися, дружина моя... Від самої Голтви шукала мене.
— Дай, Боже, щоб нас завжди знаходили такі лепські молодички! — блиснув Гуня веселим оком. — То ви почекайте, молодята, чи то пак цілуйтеся, а я... один мент!
Він і справді повернувся за мить, несучи штоф оковитої.
— Ониську! — крикнув. — Де ти в дідька забіг?
— Іду!.. Несу!.. — Онисько вскочив у хату з дерев'яною таріллю, на якій лежало варене м'ясо. — Вечеря готова!
— Ну, то й до столу, — призапрошував Гуня. — Заради такої оказії, — підморгнув Остряниці та Орисі, — не завадить і хильнути. Бо коли ще нагода трапиться! Посидимо, по слову скинемося, поспіваємо... Ей, ей! — крикнув він до Ониська. — Ти ж куди це, меткий?
— Та я тут... Ждуть мене, — почервонів джура.
— Ніде вона не дінеться, доки ти чарчину перехилиш! Ну й джура в тебе, гетьмане. В яке місто не прийдемо, так і дівчина в нього. Із свого гетьмана приклад бере!
Всі засміялися і відчули себе вільно і легко.
— Нумо, добрі люди, — взяв Остряниця чарку. — Щоб за нами не журилися! Щоб перемога нас не цуралася!
— І за молодих! — вигукнув Гуня.
Випили, і джура, подякувавши, метнувся з хати.
— Ач, тільки холошами полопотів! — посміхнувся Гуня. — Не інакше як горличку десь назнав. То хай і йому щастить! — потягнувся до штофа. — Нумо по другій. Хай друга першу здоганяє та сваряться між собою, а нам веселіше буде. То пийте до дна, на дні добрі дні й добра година!
— Вінчається ра-аб Бо-ожий Яків Остряниця…
— Панотче, — схилившись до попа, шепоче Гуня. — Вінчається не раб Божий, а гетьман!
Піп поспішно киває головою і затягує на всю церковку густим басом, від якого аж у вухах закладає:
— Вінчається гетьман Яків Остряниця і ра...
Осікшись на мить, панотець запитливо поглядає на Гуню.
— Раба, раба, — киває Гуня. — Жінка завжди раба.
— ...і раба Божа Оришка-а...
У церкві повно козаків, не протовпишся. Вусаті обличчя пливуть перед Оришкою в жовтому світлі свічок, з-під ніг втікає земля, й Орися ще міцніше стискує руку Остряниці... Не віриться їй... А земля від щастя все пливе й пливе під ногами, і церква пливе, і вони з Остряницею пливуть… Пливуть у незнаний, чарівний світ... І бачить Орися себе й чоловіка свого на луках біля річки... Йдуть вони, побравшись за руки, а всюди журавлі походжають, сонце сяє, пташки щебечуть...
— Вінча-ається...
Йде урочиста літургія. Дмитро Гуня і Семен Биховець тримають над молодими вінці... Ось підходить до них піп, бере молодих за руки й обводить навколо амвона. І знову Орися наче пливе, не чуючи землі під ногами.
— Бах-бах-бах! — доноситься знадвору.
(Продовження на наступній сторінці)