Три дні Марина лежала без пам'яті, ледве виходила її тітка Христя. Звелась через тиждень, від вітру хиталася, на ногах не трималася. Тітка згребла у вузол ще дівоче своє вбрання і гайнула на ярмарок, аби якого харчу виміняти. Марина сиділа біля вікна, наче закам'яніла. Тітка довго не поверталася, десь по обіді Марина вийшла надвір. Рухалась, наче уві сні. Було тихо й тепло, мороз пересівся, вітер вгамувався. Вдихнувши свіжого повітря, Марина ледь не впала, сперлася на тин.
Бум!.. Бум!.. Бум!.. — почулося зненацька, й Марина злякано розплющила очі. На вулиці гуркотів барабан, і люди поспішно збігалися на його звуки. Марина й собі попростувала. Гурт оточив огласника, котрий щось кричав, розмахуючи руками. Марина підійшла ближче, напружила слух.
— Ей ви, міщани! — горлав рудий здоровило. — Під загрозою кари йдіть усі на гору Киселівку!
"Чого це я туди йтиму?" — подумала Марина.
— Йдіть на гору Киселівку! — не вгавав огласник. — Йдіть на гору Киселівку! Таке довеління єгомосці польного гетьмана Потоцького. На горі Киселівці будуть карати відомих бунтарів, прибічників самозваного гетьмана Павлюка, коваля Кизима і сина його... Йдіть на гору Киселівку!"
"Кизима і сина його", — повторила подумки Марина і відчула, як у неї підкошуються ноги, а перед очима запурхали чорні метелики... Хтось її підхопив під руки, хтось тер скроні снігом, доки вона не отямилася. А у вухах все ще лунало: "Кизима і сина його!"
Край вулиці стояв сліпий лірник з порожньою торбою через плече, за яку тримався посинілий від холоду і голоду хлопчик-поводир. Лірник дивився невидючими очима поперед себе, повільно крутив ручку ліри і під тужливі звуки тремтливим старечим голосом співав:
Та на біду, на горе козак уродився:
В чистім полі край дороги ляшкам знадобився.
У неділеньку вранці тая славонька стала:
Взяли ляшки сіромаху, забили в кайдани.
Ой, на руки кайдани,
на ноги скрипиці,
Та й вкинули сіромаху
у темну темницю...
— Люди добрі, — прошепотіла Марина, — покажіть мені, де та проклята Киселівка?..
Голос сліпого лірника забринів раптом з негаданою силою:
Та приїжджає жовнір,
став його питати:
"Чи є в тебе, козаченьку,
отець, рідна мати?"
"Ой, є в мене родина —
вся Україна!.."
Як дісталася до Киселівки, Марина не пам'ятає. Туди йшло багато киян, і з кожною вулицею їх більшало і більшало. Десь грімкотіли барабани, кричали огласники, носилися на конях гусари в чорних обладунках, а люд все плив і плив, сумний, зажурений... Натовп ніс Марину, вона майже не відчувала землі під ногами, а в її вухах все лунало й лунало: "Кизима і сина його..." І вона все ще не могла повірити, що то батько її і брат… Пливла в натовпі, а бачила рідне місто Черкаси... Свій двір, де ще дівчинкою зростала. Гула кузня, гоготів вогонь у горні... Бачила, як батько вихоплює з горна малинове залізо, кладе його на ковадло... Дзень-бом, дзень-бом... Іскри так і шугають навсібіч, наче зграйки золотих метеликів пурхають... Дзень-бом, дзень-бом...
— Спіши, сину, кувати залізо, покіль воно гаряче! ~ повторює батько своє улюблене прислів'я. Вони обоє, і батько, і син, як дві краплі води схожі, закіптявлені сажею, червоні від горна, дужі, напрочуд веселі, тільки поблискують білими зубами... Дзень-бом, дзень-бом… З раннього рана й до темна дзвенить кузня, шугають іскри з-під молотів, і Марині здається, що вони розлітаються по всьому світу, несучи людям добро й тепло... Ледве, бувало, — ні світ ні зоря, — загомонить кузня, а люди вже кажуть:
— Пора й нам за діло братися, в Кизимів кузня співає.
Марина пливе й пливе у юрмі, і здається, кінця-краю немає тій моторошній дорозі. То там, то тут зринають уривчасті розмови:
— Кого каратимуть?
— Кажуть, що Кизима з сином.
— Чули, в Лубнах повстання?
— Тепер всюди за коси беруться...
— То це той Кизим, що ковалював у Черкасах?
— Авжеж! Ліпшого коваля, ніж він, годі й шукати. Золоті в нього руки. Хотів щастя викувати, а смерть собі здобув...
...Дзень-бом, дзень-бом... Відколи себе Марина пам'ятає, відтоді й співала у їхньому дворі кузня. І скільки там перековано заліза на плуги й чересла, ножі й шаблі, на борони й колеса!.. А якось батько викував квітку із заліза. Що то була за краса!.. Кожен листочок — як живий. Дихнеш — затремтить...
— А чого вона чорна? — запитала Марина.
— Бо праця наша чорна і хліб наш чорний, — відповів батько.
…Натовп ніби наразився на невидиму стіну.
Марина стукнулася у чиюсь спину і теж спинилася. Невже прийшли? Куди? Чого? Нараз пригадалося : "Кизима і сина його..." Марина зіп'ялася навшпиньки і побачила море голів. "Кизима і сина його..."
— Люди добрі, пропустіть мене... — ледь чутно шепоче Марина, а куди вона поривається, і сама не знає.
Натовп хвилюється, гуде... І зненацька подається вперед, підхоплює Марину, несе... І Марина зрештою бачить згір'я. Чи гору. Вона біла від снігу.
Марині здається, що гора посивіла з горя...
На горі півколом стоять гусари, і їхні чорні обладунки різко виділяються на білому снігу.
— Ведуть!.. Ведуть!.. — почувся крик.
Натовп колихнувся і завмер.
Марина подалася вперед і побачила батька і брата. Батько тягнув поранену ногу, спираючись на синове плече.
"Посивів татусь", — подумала Марина.
Батько і брат були простоволосі, в сорочках... Вони ступали по снігу босими ногами, і Марині стало холодно — холодно.
Ось вони зупинилися і вклонилися людям. Натовп відповів на поклон поклоном.
— Дивіться! Всі дивіться! — загорланив огласник. — Зараз за бунти і непокору маєстату Речі Посполитої буде посаджено на палю відомих бунтарів, які цідили шляхетську кров, Кизима і сина його Кизименка!
І тільки тут Марина побачила два високі стовпи, на кінцях яких були гострі металеві наконечники...
— Буде посаджено на палі Кизима та сина його Кизименка!.. — не вгавав огласник. — Буде посаджено на палі...
— Люди! — раптом крикнув батько на все своє могутнє горло. — Слухайте ліпше мене, коваля Кизима, і сина мого коваленка. Коли завинили чим перед вами — не поминайте лихом!
— Бог простить! — відказав натовп.
— Будьте людьми, люди, а не бидлом! — гримів Кизим. — Ви не худоба! Ви вільні. Бог вас поробив вільними, а ляхи забрали у вас волю! БорітесяІ Що ми не змогли, те подужайте ви!
— На Січ утікайте люди! — почула Марина братів голос — Всіх вас ляхи не скарають. Україна велика!..
— Куйте залізо, поки гаряче! — гукнув батько.
— Щоб іскри сипались! — додав син.
Батько високим і дужим голосом заспівав:
Розвивайся, сухий дубе,
Завтра мороз буде,
Гей, завтра мороз буде!
Пісню підхопив ковалів син:
Убирайся, козаченьку,
Завтра похід буде,
Гей, завтра похід буде!
І Марина відчула, що біля неї співають люди, вся гора Киселівка співає козацьку пісню:
Я морозу не боюся,
В мороз розів'юся,
Гей, в мороз розів'юся.
Я походу не боюся,
Завтра й уберуся.
Співала пісню й Марина, співала, відчуваючи, як б'ється у неї під серцем дитя. Швидше, швидше з'являйся, сину, на білий світ, і зануртує в тобі гаряча нескорена кров Павлюків і Кизимів!
Козацькому роду та й не буде довіку переводу!..
Книга третя
ВИЛІТАЛИ ОРЛИ, ВИЛІТАЛИ СИЗІ…
Ой, то ляхи — вражі сини
Вкраїну зрубали,
Течуть ріки кривавіі
Темними лугами.
Ступай, коню, підо мною
Широко ногами,
Ідуть ляхи — вражі сини
В погоню за нами.
Летить орел понад полем
І в повітрі в'ється,
Ой, там, ой, там славний козак
З поляками б'ється.
Ой, годі вам, вражі ляхи,
Руську кровцю пити,
Не один лях молоденький
Осиротив діти.
(З народної пісні)
ПРОЛОГ
…Першим стратили Гордія Чурая.
Хвилю тому чи дві Гордій ще задивлявся на весняне варшавське небо, хитав головою і, як завжди, добродушно дивувався:
— Ото вже не думав, що й у ляхів небо голубе!..
— Кажуть, що небо всюди однакове, — озвався Павлюк.
— Однакове, та чуже. А на Україні, — Гордій замріяно посміхався і наче аж молодів у ту мить, — воно рідніше. І блакитніше...
— Правда твоя, брате! Над рідною землею і небо рідніше!
(Продовження на наступній сторінці)