— Ей! — гукнула до воїнів.— Хто з вас влучний стрілець? Сюди! До мене! Та швидше ворушіться! Зараз покажете свою вправність. Ну?.. Кому сказала?
До неї підбігли кілька лучників.
— Ви — хто такі? Чийого роду-племені? — поспитала цариця.
• — Македонського...
Олімпіада подумала мить і заперечливо похитала головою.
— Ні. Македонцям не годиться проливати македонську кров. Та ще царського роду. Фракійців до мене! Швидко!
Підбігли троє фракійців у великих, рудих, аж вогнистих, лисячих шапках. Олімпіада оглянула їх з ніг до голови, потім Аррідея, що, все ще невинно посміхаючись, покірно чекав своєї долі, і сказала:
— Годитесь! Беріть цього недоумка-царя і тягніть он до тих сосон і міцно його там прив'яжіть.
Фракійці з готовністю підхопили Аррідея, привели його до сосон, прив'язали і відійшли з почуттям виконаного обов'язку.
— Ось і закінчилося твоє царювання, Аррідею,— зловтішно протягла цариця.— Чого, дурнику, посміхаєшся? Плач! Із троном навіки розлучаєшся.— І раптом, зриваючи голос, закричала: — Злазь! Із трону злазь! Кому кажу, зараз же злазь!
— Я — що... Я — нічого...— все так же безтямно посміхався Аррідей, і невинні дитинні очі його, сині, відливали весняною блакиттю.— Коли є за мене достойніші, то хай вони і царюють.
— Є, є достойніші за тебе, дурнику! — з цими словами Олімпіада швидко підійшла до нього, зірвала з його голови маленьку царську діадему і наділа собі на голову, пройшлася сюди-туди, запитуючи у воїнів: — То як? До лиця мені ця штука?
— До лиця, до лиця! — загуло воїнство.
— Ну, коли до лиця, то так тому і бути. Повернулась до фракійців.
— Ану, молодці, пустіть йому в груди з десяток стріл! Бо щось він надто забарився на цьому світі. Та й збігла Еврідіка ще сподівається з його допомогою повернути собі трон. Тож позбавимо її такої можливості.
Фракійці стали плече в плече, поклали на тятиви стріли, натягнули їх і завмерли.
— Раз, два...— почала рахувати Олімпіада і, захрипівши, крикнула: — Три!
Тієї ж миті заспівали тятиви, свиснули стріли і вп'ялися в груди Аррідею. Цар якусь мить (здавалось — вічність) ще посміхався своїми синіми, аж блакитними, наївно-дитинними очима, дивлячись на Олімпіаду (їй хотілось крикнути: "Чого витріщився? Не бачив мене?.. Падай! Падай же!.."), а тоді голова його як підрубана впала йому на груди, ноги підкосилися, тіло обм'якло, і Аррідей повис на пасках під сосною.
Процарював він шість років і чотири місяці.
І сунула голову в петлю...
Глухими дорогами, а здебільшого манівцями Еврідіка нарешті дісталася до Амфіполя — міста фракійського, що стояв на кордоні Македонії з Фракією. І здавалося їй, що тут, на півострові, що його утворює ріка Стрімон, вона буде у повній безпеці і звідси з часом розпочне свій похід за повернення їй македонського царства.
Ночами, коли йшли до рятівного (як їм тоді здавалося) Амфіполя, їх вела любов — Еврідіку з Поліколмом. А вдень, ховаючись од людського ока в сховках, займалися любов'ю.
— Тепер уже все,— обіймаючи Поліколма, коханця свого молодого і гарного (о, як вона раніше мліла у його обіймах!), шепотіла Еврідіка, все ще цариця македонська.— Тепер можна собі дозволити все що завгодно! Я вже більше не заміжня жінка, бо та звірюка Олімпіада напевне вже розправилася з моїм чоловіком-царем. Нам уже, любий мій, можна й не ховатися зі своїм коханням. Хай усі знають, кому цікаво. Чи не все одно. Раніше ми ховали од людей своє кохання, а тепер мусимо й самі ховатися.
— Давай утечемо,— благав її коханець, коли вони, стомлені, лежали в стіжку сіна.
— Отакої! — здивувалась Еврідіка.— А ми що з тобою робимо, як не тікаємо безоглядно?
— Давай утечемо в Персію і будемо удвох...
— Коханням насолоджуватись? — враз пригасла Еврідіка. Подумала і відповіла: — Набридне. Не знаю як тобі, а мені самого кохання вже мало. Я буду... я хочу боротися за царство. Або царицею буду, або загину в боротьбі за царство — іншого не хочу. Ходімо. Вже вечір, тож можемо вибиратися із сховку і рушати...
Нарешті настав день, коли вони, поминувши монумент лева при в'їзді в місто (він був точнісінькою копією лева, поставленого біля Херонеї), зупинилася під масивною міською брамою. їх довго не впускали, і Еврідіка руків'ям меча била в оковану металом браму.
— Ей, відчиняйте! — кричала чомусь весело і насмішкувато.— Ви що, жінки злякалися та її коханця? Ні я, ні мій коханець не будемо на вас нападати і захоплювати ваше місто. Я — Еврідіка, македонська цариця. А тепер втікачка. Хочемо перебути у вашому місті — прийміть нас і захистіть, і притулок надайте. Як поверну собі царство — сторицею вам віддячу.
Брама відчинилась.
— Коли ти македонська цариця,— вклонилися брамни-ки,— то ми тебе чекаємо. Аж з нетерпінням.
Десяцький підморгнув брамникам і ті, метнувшись, стяг-ли Еврідіку з коня і вправно скрутили їй руки. Поліколм ринувся було обороняти свою кохану, але брамники проштрикнули його списами.
— Розв'яжіть мені руки,— попрохала Еврідіка.— Не бійтесь, не втечу, я ж добровільно прийшла до вас. Просто хочу попрощатись з тим, кого не один рік потаємно кохала. , Повагавшись, брамники все ж розв'язали їй руки. Цариця присіла біля Поліколма, котрий лежав перед брамою в калюжі власної крові, поцілувала його в губи, що вже хололи, і звелася.
— Ну ось і все... Можете мене в'язати і вести туди, куди вам треба. Мені вже все одно. Поліколм щасливіший за мене, він уже в іншому світі, а я все ще гибію в цьому.
її відвели у місто і зачинили у підвалі одного з будинків. Пристанище було ще й нічого, принаймні, зіп'явшись навшпиньки, вона могла з вікна дивитися на міську вулицю.
Ще через день їй виділили кількох рабинь.
— І довго ви будете мене тримати?
— Це вирішать ті, хто стоять вище од мене,— відповів сивий десяцький.— Але думаю, що пошлють гінців до Олімпіади,— як вона ухвалить, так з тобою і буде вчинено, македонська царице.— Помовчав, з жалем на неї дивився.— Не треба було тобі, дочко моя, зізнаватися, хто ти. Можливо б, і вціліла. А так... навряд чи мстива Олімпіада тебе помилує.
— А чому б вам не відпустити мене,— раптом жалібним тоном попрохала Еврідіка.— Адже я нічого лихого вам не вчинила.
— Нам не вчинила. Так,— погодився старий воїн.— Але коли тебе відпустимо — Олімпіада заподіє лиха. Ой, заподіє! Вона така. Тож заради тебе не хочемо ворогувати з Македонією. Бо ти сама винувата. Ніхто тебе за язик не тягнув, хто ти насправді є. Не зізналася б, і ми б не знали, хто ти за їдна. І Олімпіада б не знала, що ти у нас. А коли сама зізналася — нарікай на себе, дочко, та моли богів — тільки вони тебе можуть порятувати.
Минали дні за днями, а Еврідіку ніхто не чіпав. Тримали її, щоправда, під вартою і гуляти випускали тільки у садочок, що був у внутрішньому дворику, хоч годували добре, давали щодня вино. Але на вулицю не випускали.
— Для твоєї ж власної безпеки,— пояснювали.
Спершу Еврідіка остерігалась, що Олімпіада підішле потаємних убивць. Лягаючи спати, думала: "Невже мене вб'ють у цю ніч? Невже вранці не прокинуся? І навіть не знатиму, що я — не прокинулася..."
А вранці, розплющивши очі, раділа: прокинулась! Жива!
Згодом її почали пускати в місто, але в супроводі охоронця. Вона скористалася цим і почала всюди заявляти свої права на царство, всіх перехожих запевняла (хоч вони тим і не цікавились), що македонський престол належить тільки їй, адже батько її Амінта був брехнею і підлістю позбавлений трону, а згодом — і життя. І тому тільки вона є прямою спадкоємицею македонського царя.
І — що дивно — зважилась вимагати від міської влади пошани до себе як до цариці македонської. І цим тільки нашкодила собі і, власне, прискорила свій кінець, бо про її претензії відразу ж доповіли Олімпіаді. Замість відповіді люта і мстива цариця з Пелли наказала відвезти в Амфіполь труп колишнього македонського царя Аррідея з велінням передати його Еврідіці. А з трупом ще меч, мотузку і трутизну — на вибір. І Еврідіка все зрозуміла, як зрозуміла, що її боротьба вже закінчена і нізвідки чекати допомоги чи на щось або на когось сподіватися. Вона — самотня, беззахисна і безпомічна. Олімпіада навіть часу свого на неї пошкодувала — хоче, щоб вона сама розквиталася з власним життям.
Тим часом міська влада з усією безпардонністю, на яку тільки може бути здатна влада, заявила, що хай, мовляв, Еврідіка пошвидше накладає на себе руки, бо місто не хоче з-за неї ворогувати з Олімпіадою і з усією Македонією.
Вішайся пошвидше, бо ми хочемо жити в спокої і безпеці.
Проклинаючи Амфіполь та його владу, а заодно й Олімпіаду— епірську відьму, котра захопила македонський престол, Еврідіка накрила тіло Аррідея своїм плащем, а сама прив'язала до карниза пояс, буркнула в простір: "Будьте ви всі прокляті!-." і всунула голову в зашморг... Поквапилась вона на один день, бо другодні до міста прибув із своїм військом Кассандр — щоб захистити її, Еврі-діку, від Олімпіади... Виявляється, вона комусь таки була потрібна. Але про те Еврідіка вже ніколи не дізнається. Принаймні на цьому світі.
— Жаль,— зітхнув Кассандр.— Спізнився на один день...
(Продовження на наступній сторінці)