І нікому, і ніде, бо місто було в щільній облозі — носа не висунеш за браму.
Військо терпіло до весни, а далі й воно втратило терпець. Вимагали від цариці: або здай місто на милість Кассандра, або відпускай на волю воїнів. Живими гнити серед смердючих трупів вони не збираються.
Олімпіада ж на своєму затялась:
— Я навіть слухати не хочу про якусь там здачу! Ви — боягузи! Які ви в біса воїни? Воїни мужні, а ви...— і закінчувала як присуд виносила: — Тримайтеся, скоро прийде допомога.
На неї дивилися як на людину несповна розуму. Олімпіада кричала, і губи у неї тіпались:
— Здавайтесь, боягузи, на милість Кассандра! А зі мною зостануться лише вірні мені люди!
— Та що з нею, божевільною, балакати,— кричали воїни. — Якщо їй хочеться, хай іде до загибелі, а ми не підемо за нею на той світ, як стадо покірних баранів!
І військо, вишикувавшись у колони, рушило до брами. Олімпіада стояла на стіні, куталась у чорний плащ і дивилась, як відчинилася фортечна брама, як з неї виходили і здавалися її воїни. Потім їй сказали, що Кассандр прийняв воїнів милостиво, нагодував і розіслав по різних місцях країни — це й була єдина кара, і воїни прийняли її охоче, бо сподівалися на гірше.
Допомога Олімпіаді, як і слід було чекати, не надійшла.
А ще по якомусь часі навіть і їй самій стало ясно, що допомога ніколи і не надійде. І тоді вона надумала рятуватися втечею. З її наказу на березі моря під захистом стін почали готувати корабель. Олімпіада у якомусь збудженому сум'ятті, аж захлинаючись, переконувала невістку, що ось-ось вони попливуть морем і там —де там? —зберуть велике військо — яке? Де воно візьметься? А зібравши те військо, повернуться в Македонію і як слід покарають Кассандра. Невістка розуміла, що все то просто маячня, і тихо плакала...
Корабель вже закінчували готувати, вже перенесли на нього необхідні речі, і здавалось, що вони й справді втечуть із оточеної фортеці. Принаймні вночі Олімпіада з невісткою і кількома найдовіренішими людьми мала перейти на той рятівний корабель. Але Кассандр і тут їх випередив — корабель легко було захоплено і на очах в Олімпіади (вона спостерігала за тим з високих фортечних мурів) відведено в море.
Більше кораблів у гавані не виявилося.
Гра була програна.
І надії на врятування вже теж не було, але цариця і слухати не хотіла, щоб здаватися на милість Кассандра. Аж тут онук занеміг, почав танути на очах. Роксана голосила, падала перед свекрухою-царицею на коліна, благала порятувати онука... Олімпіада, зціпивши тонкі сині губи, люто мовчала, і чорне її лице ставало ще чорнішим.
— Але ж у цій дитині кров твого сина,— намагалася зачепити за живе невістка.— Він — єдиний потомок твого роду—невже й цю останню парость даси погубити злій долі?
Олімпіада нарешті зважилась. Згнітивши серце — о, як вона люто-прелюто ненавиділа сина Антіпатра! — послала до Кассандра послів для укладення миру. Але Кассандр навіть слухати їх не схотів.
— Який мир? — він сміявся.— Повертайтеся до своєї божевільної господині і скажіть їй: тільки повна капітуляція!
Він був поголений, свіжий, ситий, від нього приємно пахло.
Посли, звісивши голови, повернулися ні з чим.
Олімпіада, не повіривши послам — як це Кассандр від неї, цариці, вимагає якоїсь там повної здачі? — знову і знову посилала своїх людей до проклятого сина проклятого Антіпатра. Єдине, чого вона домоглася,— це обіцянки Кассандра зберегти їй життя. Цариця ще хотіла жити. Щоб ще і ще боротися за владу в Македонії і всім-всім мстити. У тім числі й Кассандру. Але для цього треба було вціліти.
Кассандр погодився зберегти їй життя, погодився, бо його обіцянки нічого не варті. Місто здалося.
Браму відчинили, і воїни Кассандра, йдучи вулицями, затуляли носи й дивувалися: як можна було в такому смороді жити?
Першою з наказу Кассандра полонили царицю, потім її наближених і всіх повели з міста. Очолювала колону Олімпіада— висока, худа, чорна лицем,— гляне — як мечем полосне. Воїни, що її вели, намагалися триматися од неї хоч трохи далі — відьма Олімпіада, епірська відьма! Все місто згноїла, а сама бач яка — не підступишся.
Що робити з царицею, Кассандр вже вирішив про себе — живою він її не випустить. Але й просто так стратити матір-царицю не зважувався — не хотілося увійти в історію убивцею старої жінки, матері свого колишнього царя. Але й залишити її живою не міг. Доки Олімпіада залишатиметься на цьому світі, йому, Кассандру, царем не стати. Олімпіаду треба прибрати. Але бажано чужими руками.
Надумавши так, Кассандр зібрав македонців, в основному з родичів тих, кого в сліпій ненависті знищила Олімпіада — вони вбивцю своєї рідні ніколи не залишать живою.
Кассандр коротко розповів про події останніх днів, про полон Олімпіади. Тоді сказав:
— Вирішуйте самі. Як ухвалите, так і буде вчинено з Олімпіадою.
Родичі тих, кого погубила цариця, виступали на зборах у чорному траурному вбранні. Всі вони, як і розраховував Кассандр, одностайно вимагали смерті для Олімпіади — за жорстокі убивства. Називали її скаженою змією, вовчицею, тигрицею, собакою... Вирок ухвалили одноголосно: смерть! Сам вирок виконати негайно. І виконання вироку доручити Кассандру.
Смертний вирок
Олімпіада чомусь була певна, що Кассандр не зважиться підняти на неї руку — на матір самого Александра і царицю Македонії. До того ж до неї ставилися добре, непогано годували і всіляко підкреслювали до неї повагу, й Олімпіада потроху почала оживати. Хоч її й тримали під вартою, але жодного недоброго слова проти себе вона не почула. Все це свідчило, що Кассандр стояв вище дрібної помсти. Принаймні так хотілося вірити. Онуку теж стало краще, Олімпіада відвідувала його щовечора, розказувала малому казочки про мудрих змій і вже потай обдумувала нові плани боротьби за владу. Здаватися вона й не думала. У неї визрівали плани нової помсти тим, хто змусив її сидіти у Підні серед смердючих трупів. Особливо Кассандру, йому вже, вирвавшись на волю, вона відомстить сповна.
Але несподівано одного вечора до неї навідався незнайомий чоловік в дорожньому плащі й капелюсі пеплос.
— Я грек,— представився він,— і прибув від Кассандра. Не буду втаємничувати від тебе один сумний факт: Народне Зібрання винесло тобі смертний вирок, царице.
Для Олімпіади це було новиною, і вона вражено мовчала.
— Вирок виконають-завтра,— додав незнайомець.— Як тільки-но зійде сонце і збереться люд. Народне Зібрання...
Але цариця вже оговталась і глузливо запитала:
— Яке.Народне Зібрання? Купку прихильників Кассандра ти називаєш Народним Зібранням?
— Але на тому зібранні були не тільки прихильники Кассандра, а й родичі тих сотень і сотень людей, яких ти...
Олімпіада зблідла, її почало тіпати.
— Жаль, що я не встигла їх усіх винищити! — Накинулась на незнайомця: — Чого ти стоїш і кутаєшся у свій плащ? Ти хто такий насправді? Чого ти хочеш?
— Заспокойся і вислухай мене,— незнайомець говорив м'яко.— Кассандр велів передати тобі: якщо ти забажаєш, можеш врятуватися втечею. Сьогодні вночі на березі моря тебе чекатиме корабель, який і доставить тебе в Африку, де ти нарешті опинишся в повній безпеці. Квапся, царице, бо вранці буде пізно.
Олімпіада не зраділа цій несподіваній пропозиції врятуватися. Жодна риска на її постарілому і чорному та злому лиці не здригнулась. Вона не проти, щоб жити, але... Чого це лютий ворог раптом захотів її врятувати? Чого це він став таким добреньким, що навіть корабель для втечі пропонує?.. Що він задумав? Якщо вона втече, то... то що станеться? Кассандр насправді не дасть їй утекти, а знищить. І знищить без свідків. А тоді оголосить про її втечу. І таким чином своєю втечею вона підтвердить свою вину. Бо втікають лише ті, хто напакостив, хто не в ладах із законом. Так ось що задумав підступний Кассандр! Я, мовляв, цариці не вбивав, вона сама втекла і десь дорогою щезла...
Олімпіада гордо випросталась і сказала голосом, у якому задзвенів метал:
— Я не збираюся втікати серед ночі, як злодійка. Я не відчуваю за собою вини. Іди і передай своєму панові: я буду захищати свою справу в присутності всіх македонців. Я вимагаю справжнього суду і розгляду моєї справи на основі законів!
Суд над Олімпіадою — та ще в присутності всіх македонців — не входив у плани. Не вдалося царицю спровокувати на втечу, не вдасться і її задумка — ніякого суду не буде. Бо невідомо ще, чим той суд може закінчитися. Ні, Кассандр тому й вигравав завжди, що ніколи не ризикував безрозсудно. Ризик — благородне діло, але точний розрахунок — основа перемоги.
І Кассандр вирішив не ризикувати.
Олімпіаду розбудили на зорі — ще схід сонця тільки-но зарожевів. їй снилося, що вона молодим, юним дівчам вперше їде з Епіру у Македонію. Була схвильована, щаслива, ось-ось на кордоні Македонії її зустріне суджений і коханий — молодий македонський цар Філіпп... І скаже вона з радістю і любов'ю:
— "Калос..." Прекрасний!.. І відповість він їй з радістю і любов'ю: "Кале..." Прекрасна!... І будуть вони щасливі до скону літ своїх і як найбільшу коштовність берегтимуть одне одному вірність...
— Кале!..
— Калос!..
І коли її розбудили, вона схопилася із щасливою посмішкою на лиці, що наче аж помолоділо, бо на якусь ско-роминувшу мить їй і справді здалося, що вона молода і їде до молодого Філіппа...
— За тобою прийшли,— сказали їй, і вона все зрозуміла.
І веліла слугам зодягти її у все царське...
Тї убили за старим грецьким звичаєм...
Біля палацу зібралося кількасот чоловік — все родичі тих, кого винищила Олімпіада. Вони стояли на невеликій відстані одне від одного півколом — кількасот чоловік з одного боку, стільки ж — з другого. Ще здалеку Олімпіада побачила їх, але не зупинилася, все так же гордо й велично йшла назустріч своїй загибелі. Тільки мозок свердлила одна й та ж думка: що вони для неї придумали? Яку смерть їй приготували?.. Смертний вирок виконують у затвердженій державою формі. Якщо по-грецькому — закидають камінням, якщо по-македонському — утоплять... І того й того їй би не хотілося — ні по-грецькому, ні по-македонському. То що вони вчинять, що для неї вибрали? Поб'ють на смерть камінням чи втоплять, сунувши голову у воду?.. Чи раптом обезголовлять, як у Мессалії? Чи скинуть у каменоломню, як у Сіракузах? Чи задушать петлею,, як у Спарті? Чи примусять випити чашку з трутизною, як позбуваються політичних противників в Афінах, із Сократом так, здається, впоралися... Чи розіпнуть?.. А втім, розпинати вони її не посміють, розпинають тільки невільних громадян. А вона — вільна. Цариця...
Йшла і здавалась спокійно-безпечною. А мозок свердлила одна і та ж думка: що вони для неї приготували? Заб'ють камінням чи втоплять?.. По-грецькому, чи по-македонському?..
І побачила, що біля кожного, хто її чекав, лежить купка каміння... Таки каміння, таки по-грецькому... Що ж, за каміння спасибі. Страта достойна її царського звання, рабів чи підневільних камінням не вбивають...
— Ведуть... Ведуть... Ведуть...
Хто там говорить і кого ведуть? А-а... її ведуть. Палац був оточений воїнами ще затемна, щоб ніхто не міг ні в палац проникнути, ні звідти вийти.
— Ведуть... Ведуть... Ведуть...
Кого ведуть?.. Вели її. Під руки. Дві старі жінки, і беззвучно плакали. Цариця була в пурпуровому вбранні, в царській діадемі на сивій голові — худюща, висока, рівна, сувора і безжалісна. Йшла рівно і спокійно, та, загле-дівши людей, і особливо воїнів, на якусь мить завагалася, а тоді, певно, переборовши себе, знову рушила вперед. І невідомо було, чому її ведуть під руки дві старі жінки, коли вона йде сама... Ось вона, не повертаючи голови, щось різко сказала жінкам, і ті лишилися на місці, а Олімпіада сама рушила навстріч своїм убивцям. І тоді в тиші, що запанувала біля палацу, раптом хтось крикнув — розгублено і ніби злякано водночас:
— Та це ж... мати Александра.
На її голові царська.діадема спалахнула сонячним зайчиком...
— Та це ж...
Воїни завагалися. І Кассандр відчув, що на них покластися не можна — надто добре вони пам'ятають покійного імператора. Треба було спішно щось робити, доки воїни не заступилися за епірську відьму. А Олімпіада йшла все так же гордо і велично, наче коронуватися.
"Мужня",— подумав Кассандр і повернувся до людей з камінням.
— Ось іде та, котра безжалісно і підло винищила ваших близьких і рідних. Винищила, хоч вони і були безневинними.
І цих слів було досить, щоб спалахнула ненависть до цариці.
Олімпіада не здригнулась під градом каміння, що полетіло на неї з усіх боків. Вона ще встигла подумати про себе: "Мене побили за старим грецьким звичаєм — камінням..." і більше не думала. Не відступила, навіть гордо піднятої голови не схилила — мужність в останню мить її не зрадила, Навпаки, цариця випросталась і підставила під град каміння і груди свої, і голову. Так і стояла спокійно, велично, і вітер куйовдив сиве волосся. Очі горіли вогнем ненависті, губи ворушилися...
— Відьма!—лунали злякані крики.— Бийте, бийте відьму, доки вона нас не погубила!...
Град каміння став густішим і прицільнішим.
Каміння влучало у неї з глухими ударами: бах, бах, бах...
Все частіше й частіше чулося чавкання і плюхкання — то бризкала кров. Від великого каміння — чи сильного удару — її заносило, гнуло вперед чи назад або й зовсім кидало на землю. Але вона — закривавлена, страшна, з лицем, що вже поступово, але невблаганно почало перетворюватися на криваву маску,— з останніх сил зводилась і знову ставала рівно під новий град каміння, що валив її з ніг.
Зрештою, відчуваючи швидкий кінець, Олімпіада з останніх сил загорнулася у свій пурпуровий плащ, що вже був мокрий від крові, захиталася, зробила крок вперед і впала, щоб уже більше не встати. А каміння летіло й летіло і люто чавкало, наче пожирало із жадібністю людське тіло...
Кассандр стає царем
По смерті Олімпіади полководець Кассандр, син намісника Антіпатра, став на деякий час володарем і правителем Македонії. Але цього Кассандру замало — він прагнув, аби македонці самі проголосили його своїм царем. А щоб мати законні підстави на македонський трон, Кассандр одружився на зведеній сестрі Александра Фессало-ніці і завдяки цьому шлюбові отримав право на царський титул і престол. Та все ж почував себе на троні непевно — ще залишалася Роксана, законна дружина Александра і спадкоємиця престолу з сином Александром IV . І він теж мав усі права на трон батька. Роксана за походженням була азіаткою і ніколи не користувалася підтримкою в Македонії, але син... Хоч він теж був наполовину азіатом (по матері) та все ж це був син Александра Македонського і, вирісши, він міг заявити про свої права на батьків трон. А це було небезпечно і для Кассандра, і для інших полководців.
Роксану і сина її Александра IV було схоплено і запроторено до в'язниці міста Амфіполя під нагляд відданої Кассандру людини — Главкія. Кассандр розумів: чим швидше він позбудеться дружини і сина Александра, тим швидше утвердиться на македонському троні. Але не квапився, був надто обережним, ще і ще вивіряючи кожний свій крок і вчинок. Спершу вирішив почекати, аби пересвідчитись, яке враження справить на Македонію убивство Олімпіади, а вже тоді прибере її невістку з сином.
В Амфіполі Роксану з сином тримали в ізоляції і під суворим наглядом Главкія. Поселили в хижці, як бідну вдову з бідною, незнатною дитиною, годували нужденною їжею, як останніх рабів,— аби вони пошвидше забули про свою царську гідність і нікому навіть не заїкалися, що мають права на македонський трон. Та з місцевих жителів все одно ніхто б і не повірив, що удова у дранті та її дитинча в такому ж лахмітті — то дружина і син самого Александра Македонського. Тримав їх Кассандр відсторонено од світу з 316-го по 305-й рік, хоча вже за мирним договором 311 року між полководцями дванадцятилітній Александр IV визнавався царем і Кассандр за тим договором був зобов'язаний опікати його до повноліття.
Минав рік за роком, а Кассандр все тримав і тримав у бідності, холоді й голоді та під посиленою вартою Роксану з сином і не міг їх відпустити — сина й дружину імператора відразу ж перехопили б інші полководці і тоді забрали б у нього, Кассандра, владу. Та й Александр, вирісши, міг підняти заколот.
Отож.^коли серед македонців почали поширюватися чутки, що пора, мовляв, звільнити Александра, сина Александра, і передати йому як законному спадкоємцю верховну владу, Кассандр захвилювався. І було від чого . Відпустити малого Александра? Але для нього, для Кассандра, це ж рівнозначно самовбивству. Та й не дурень він, щоб добровільно зректися влади. Адже це буде крахом усіх його сподівань, до яких він — часом переступаючи через трупи — йшов усе своє життя. І ось, вже нарешті дотягнувшись до трону, віддати його іншому.
Треба було діяти і діяти негайно.
Все зваживши, Кассандр послав до підлеглого йому правителя Амфіполя Главкія свою людину з такою запискою:
"Таємно умертви хлопчика і його матір. Зарий їхні тіла, не говори нікому нічого про це".
Главкій виконав повеління свого пана — нещасну Роксану та сина її, вина якого полягала в тому, що він був сином Александра Македонського, закололи кинджалами, а тіла їхні десь таємно зарили.
Сталося те у 305 році. Із загибеллю Роксани та її сина все царське сімейство вже було винищене, і це розчистило полководцям дорогу до влади. Зокрема Кассандру, котрий у 306 році проголосив себе царем. В історії цар Кассандр залишився відомим в основному як засновник міста, яке він назвав ім'ям своєї коханої дружини — Фессалоніки,— та убивця дружини і сина Александра Македонського, і особливо матері його — цариці Олімпіади.
ЕПІЛОГ
Mera лі тумба
Коло підніжжя лісистих гір Пієрія лежить привільна долина ріки Альякмон, а далі і ген на північ тягнуться рівнини. Тут, біля Альякмона, на північному заході нинішньої Греції (Егейська Македонія) розташувалося село Вергі-на. А втім, це скорше сільце — невелике, незнамените і донедавна мало кому відоме навіть у себе на батьківщині.
І ось ця Вергіна — "сільце, розташоване в дванадцяти кілометрах на південний захід від Веройї, стало місцем одного з найвизначніших археологічних відкрить останніх років" .
Так почав свою статтю професор класичної археології Салонікського університету Маноліс Андронікос. Він же й провадив розкопки гробниці македонського царя.
Припущення, що на місці села Вергіни (чи неподалік нього) колись стояла первісна столиця могутньої Македонії, препишна Егі, де й ховали македонських царів, виникло давно. Але підтвердити це могли тільки розкопки.
Маноліс Андронікос вперше прибув у Вергіну і взяв участь в розкопках ще в 1937 році, але до таємниці знаменитого Мегалі тумба впритул підійшов лише через сорок років.
владою Туреччини, було поділено між Сербією (Вардарська Македонія, згодом республіка у складі СФРЮ, нині, після розпаду югославської федерації, незалежна держава), Грецією (Егейська Македонія) і Болгарією (Пірінський край).
*** Це був єдиний випадок, коли слабенький Епір переміг Македонію (скориставшись смугою гострої кризи, у яку вона тоді потрапила і назавжди втратила вплив над Грецією). Згодом і Македонія (щоправда, після запеклої боротьби, багатьох нещасливих для неї воєн та повстань),
... Мегалі тумба — так звався Великий курган — могила котрогось із найзнаменитіших македонських царів діаметром сто десять метрів і заввишки близько тринадцяти метрів. Найвище здіймалась вона над іншими могилами, менших розмірів, і була споруджена явно в еллінські часи. Як гадали спеціалісти, царський некрополь пограбували ще в 274—273 роках, коли Пір, цар Епіру, розбивши македонського царя Антігона Гоната, захопив Егі і залишив там своїх найманців галатів . Невдовзі Антігон Гоната відвоював свою столицю. Щоб прикрити ганьбу — пограбовані гробниці царського некрополя — і велів насипати Мегалі тумбу — Великий курган.
І ось почалися його розкопки. За тридцять п'ять днів напруженої роботи було вибрано вісімнадцять тисяч кубометрів насипної землі. В материковий грунт, в центрі кургану, заклали п'ять пробних шурфів. І — жодного знаку на будь-які споруди. Археологи занепокоїлись: невже під курганом немає гробниці? Але ж цього просто бути не може! Незважаючи на невдачі, пошуки тривали довго. І ось в кінці 1977 року, готуючи майданчик для розкопок на майбутній рік, зовсім негадано виявили давню, щоправда, невелику могилу — вона ховалася під Мегалі тумба на південно-західному його краю.
Заклали шурф і відразу ж наткнулися на частину цегляної стіни, потім виявили ще одну, а між ними відкопали кришку прямокутної гробниці. Робота була нелегка, довга і неспішна. Але добутлива. Одне за одним археологи виявили троє поховань — двоє знаходились під землею, а третє на поверхні, пограбоване у 274—273 роках.
В малій гробниці майже нічого не вціліло, хоч була вона, очевидно, багатою — про це свідчили фрески незвичайної краси, якими розписали верхню частину стіни. А на стіні з північного боку несподівано виявили унікальну художню композицію "Викрадення Персефони Плутоном". Одного погляду на композицію було досить, щоб сказати: це твір великого майстра. Яка впевненість і легкість пензля! Незрівнянна витонченість кольорової гами, майстерне володіння перспективою — все це створене рукою непере-вершеного митця. Було висловлено припущення, що автором "Викрадення Персефони" міг бути знаменитий грецький художник середини IV ст. до н. е. Нікомах.
На інших стінах були зображені жіночі фігури, чудово виписані, але вже не такі вражаючі і яскраві.
Розкопки тривали. Невдовзі почав вимальовуватись головний вхід гробниці з незвичайним фасадом, прикрашений карнизом з прекрасними пальметами. Ось з небуття виникла фігура юнака із списом в руках, а поруч — косуля і вершник. Теж унікальна композиція грецького живопису.
Ще одна сцена — полювання на кабана та левів.
Біжать собаки, за ними троє вершників і сім піших мисливців із списами. Майстерно створена композиція, гама і кольорове вирішення теми — теж виказують руку великого художника.
Гробниця мала склепінчасту стелю, як і всі, між іншим, македонські гробниці. Почали з'являтися різні речі, купи уламків — залізні мечі, деталі кінської упряжі — все зберігало сліди поховального вогнища.
Нарешті дісталися і до самої поховальної камери.
Проникнути в гробницю вирішили через склепіння. Коли вийняли каміння, через отвір ліхтариком освітили гробницю. Вона була квадратна (4,46 м на 4,46 м), оздоблення стін досить скромне, археологи сподівалися на щедріший розпис. В поховальній камері в одному кутку побачили бронзовий посуд і зброю, в іншому — лише срібний посуд. На ньому — залишки якихось зітлілих матеріалів вперемішку із золотими пластинками.
В центрі — прямокутна мармурова плита, що накривала мармуровий саркофаг.
Обдивившись, розширили отвір, поставили драбину й спустилися в камеру — висота її понад п'ять метрів. Збуджені археологи вітали один одного з удачею, адже так щастить лише раз за життя! Немає змоги перерахувати всі речі, що їх виявили в гробниці. Серед бронзового посуду і зброї — позолочені бронзові вінки, два триножники, два бронзові з позолотою поножі, три великі чаші, багато малих чаш, десятки наконечників списів та пік із заліза, сарісси — довгі списи македонських фалангістів, які в основному й здобули найголовніші перемоги для Філіппа, царя македонського. В срібному глечику-гідорілі зберігалася губка — за дві тисячі років вона не втратила еластичності, була м'якою на Дотик. Такими губками витирали тіло після лазні. В іншій купі предметів лежало чимало майстерно виготовленого посуду, ручки якого були у вигляді голів Геркулеса, Сілена, Пана . Бородатий Сілен — незмінний супутник бога виноробства Діоніса. На срібній вазі зображений Геракл, від якого, як твердять, вів свій родовід Філіпп Македонський.
Серед бронзових речей виділявся великий круглий предмет, навколо якого були розкидані різні речі. Здогадалися, що то — залишки щита. На дерев'яній рамі була натягнена шкура, її прикрашали малі деталі із золота і слонової кістки. До щита кріпилися ручки у вигляді майстерно вирізаних фігурок із позолоченого срібла. Такий дорогий і коштовний щит, очевидно, готувався не для бою, він мав якесь ритуальне значення. Зберігався він у бронзовому футлярі. Поруч із щитом — залізний шолом господаря з типовим для македонських шоломів гребенем і рельєфною фігуркою Афіни спереду. Це був перший македонський шолом, знайдений археологами. Поруч — меч-ксіфос із залишками піхвів, його носили на портупеї через плече.
Трохи збоку лежала кіраса із залізних листів, покритих шкірою і тканинами. її прикрашали золоті кайми, шість лев-ячих голів і прямокутні золоті пластинки з рельєфним зображенням Афіни. На згині, внизу, на кірасу було нашито більше п'ятдесяти золотих пластинок.
Між кірасою і шоломом лежав меч.
Дерев'яні його піхви оздоблені напівокруглими фрагментами з слонової кістки й прикрашені пальметами.
В кутку склепу, притулений до стіни, стояв горит .
Зберігся він добре. Нижній правий край прямий, лівий заокруглений, в середині верхнього краю — трапецієвид-ний виріз. Товстий шар золота, що покривало горит, зберіг його форму, хоч він і простояв, притулений до стіни склепу, двадцять три віки.
Золоті пластини горита розділені на чотири частини різної ширини, покриті багатим і різноманітним орнаментом. У верхній частині десять качок, що летять одна за одною, основна ж частина композиції, як гадають спеціалісти, відтворює сцени штурму та пограбування Трої: жінки рятуються втечею, воїни їх захищають.
Багато батальних сцен.
За формою знахідка належить до скіфських горитів, принаймні такі горити знаходять у похованнях скіфських царів. І стало ясно, що покійник за життя був непростим смертним. Це підтверджувала ще одна знахідка: обруч із срібла і золота, кінці якого вставлені в циліндр. Покритий він ромбовидною насічкою, на ньому нанесено рельєфну прикрасу у вигляді зав'язаної у вузол стрічки. Це була діадема. Схожа на ті діадеми, що зображувалися на портретах еллінських правителів. Навіть Александр Македонський і той був зображений в такій же діадемі.
Сумнівів не залишалося: це — гробниця македонського царя. Ось тільки якого? Знахідки датувалися 350—325 роками, а з 359 по 336 роки Македонією правив лише один цар — Філіпп II. Александр, який займав престол після вбивства батька, правив до 323 року, помер він і похований за межами Македонії. Отже, якщо померлий був царем, то це не хто інший, як сам Філіпп II. А золотий горит — дарунок скіфського царя Атея, бо тільки з ним Філіпп за життя мав стосунки серед скіфів.
Вінок із золотого листя, що перевите митрою, належав Олімпіаді. їй же належала і діадема із квітів та листя.
На долівці гробниці перед мармуровим саркофагом увагу першовідкривачів привернули уламки дерев'яного ложа, серед яких були фігурки із золота і слонової кістки.
Археолог підняв одну з таких фігурок і спершу не повірив власним очам: перед ним був портрет Філіппа. Свої скульптури (а також членів своєї сім'ї) він замовляв відомому скульптору Леохару невдовзі після Херонейської битви, щоб згодом виставити їх в Олімпії. Після битви біля Херонеї гегемонія Македонії утвердилась над усією Грецією. Таким — повелителем еллінського світу — і відобразив Філіппа Леохар: напівокругла борідка, великий ніс і рот, вираз лиця владний, видно також, що око в царя понівечене (він його втратив у битві під Мефоною), від чого лице видається дещо суворим і похмурим, тоді ж як Філіпп за свого життя був здебільшого життєрадісним гулякою.
Археолог підняв з долівки ще одну фігурку і теж спершу не повірив власним очам: Александр Македонський! Це був один з кращих портретів Філіппового сина: злегка повернута голова, довга шия, живі очі, напружений погляд — точно таким його колись описував Плутарх. Александр був схожий на свою матір — такий же рот, така ж постава голови, такий же проникливий погляд.
Підняли третю фігурку (первісно всі фігурки стояли на ложі перед гробницею) — голова немолодої жінки. Кругле лице, великі очі, великий ніс, повні губи, міцна шия і підборіддя, погляд вольовий. Такою цариця Олімпіада була наприкінці свого життя — четверта дружина Філіппа. Хоч Філіпп в останні роки свого життя вже й не жив з Олімпіадою, але Александр, коли ховав батька після вбивства, велів покласти йому в гробницю й Олімпіаду, і на віки й тисячоліття вони зібралися в пітьмі гробниці утрьох: Філіпп, Олімпіада, Александр.
Прах, що лишився після кремації македонського царя, мусив зберігатись в урні мармурового саркофага. Зняли його кришку і застигли, вражені. На дні саркофага під розкішним золотим вінком із дубового листя і жолудів стояла золота скринька вагою більш як десять кілограмів. Вона прикрашена пальметами, розетками й узорами у вигляді лози, на кришці сяє зірка.
В золотій скриньці й зберігався прах Філіппа Македонського, чиє щасливе життя урвав кинджал убивці року 336-го. Філіппу тоді виповнилось 46 років, і був він у розквіті своєї воєнної і "політичної слави.
Поховали його надзвичайно пишно — з наказу Александра. Зверху насипали високу могилу, біля підніжжя якої повісили труп убивці Павсанія. Досі історики гадають і не можуть дійти до спільної думки: хто руками Павсанія убив Філіппа? Афіни, перси чи самі македонці, чи греки, серед яких, очевидно, не останню роль зіграла цариця Олімпіада, яка чоловіка свого, царя Філіппа, любила ніжно, а ненавиділа страшно.