Він велів забрати її тіло та тіло Аррідея, відвіз у давню столицю Македонії Егі, де й поховав їх — як македонських царів — з великими почестями біля могили Кена-ни. І навіть влаштував у їхню честь гучні поховальні грища. Тільки Еврідіка про те вже не знала. Як і мати її Кенана.
Сталося те у жовтні 317 року.
Начувайтеся, воріженьки!..
І ось нарешті Олімпіада досягла того, до чого поривалася протягом усього свого життя — стала царицею Македонії. Не дружиною-царицею, як то було за Філіппа, не ма-тір'ю-царицею, як то було за Александра і донедавна, а — царицею. Нема на цьому світі чоловіка, немає сина, немає тих, хто претендував (а їх було пребагато) на македонський престол. Із смертю Еврідіки претенденти по лінії Філіппа пішли на той світ. Вона всіх перемогла, всіх пережила. Правда, ще десь в Азії та Греції чи в інших країнах світу змагаються за владу полководці її покійного сина, а змагаючись, знищують один одного. Це добре. Невдовзі вони самі себе переб'ють, а вона царюватиме собі на втіху, адже так солодко-щемно бути царицею, коли ціла країна у твоїх руках. Але радощів — особливих, на які раніше сподівалася,— чомусь не відчувала. Раніше була мета боротися за царство. І ось мета досягнута, а в душі порожнеча.
Дивилась в бронзове люстерко з ручкою, яку обвивали такі ж бронзові змії — замість очей у них дорогі самоцвіти. Дивилась і не впізнавала себе. Постаріла. А втім, старість від неї не залежала, вона йшла до неї, як іде до всіх на цій землі. Гірше, що в душі нічого не залишилося, крім одного-єдиного бажання: мстити!
Мстити!
До кінця днів своїх. Мстити всім, хто коли-небудь ставав поперек дороги. Іншого бажання, крім помсти, у її душі вже не було. Невже вона боротьбою за владу так понівечила, так спустошила власну душу? Лише відчуття, що вона здобула право на помсту, що має і силу на помсту, тільки це і було її єдиною утіхою і гріло вже постаріле, затужавіле тіло і ще змушувало битися серце.
Коли після перемоги над Аррідеєм та Еврідікою Олімпіада на чолі свого війська входила в Пеллу, її зустрічали злякано і врочисто водночас. А вона думала: "Кланяєтесь тепер? Кланяйтесь! Вчора мене терзали і за царицю не визнавали, вчора з Пелли, з Македонії гнали, а сьогодні згинаєтесь переді мною? Ну, почекайте, це вас не порятує, кожний розплатиться за все. Кожний з вас розплатиться зі мною сповна — власним життям".
І тільки вступила в столицю, тільки повернулася у свій палац, як дика жадоба помсти полонила її з голови до ніг. Тремтіли руки, тіпались губи — мстити і мстити. Хоч вона і знищила Аррідея та Еврідіку, але задоволення від того не мала. Хотілося ще більшої, ще вражаючішої помсти. Хотілося так мстити своїм ворогам-воріженькам (о, з якою вона тепер насолодою вимовляла це зловісне слово: воріженьки! Воріженьки мої!), щоб аж світ білий жахнувся з її люті.
Так в Олімпіади з'явилася нова мета життя: помста. І жити звідтоді стало ніби легше. З її веління почали хапати всіх, на кого вона вказувала, і всіх схоплених негайно, без суду і розгляду справ жорстоко страчували.
Страти заполонили Пеллу.
Першим вона стратила брата Кассандра і добру сотню його друзів та прихильників. А потім знищувала всіх побічних— а їх було чимало!—дітей покійного Філіппа. Впоравшись із цим, взялася знищувати членів сім'ї ненависного їй Антіпатра. Вбила його сина Никанора, веліла розрити могилу другого сина Антіпатра Іолая і викинути геть його труп.
А вже тоді — начувайтеся, во-оріже-еньки-и!..— взялася за вищу знать Македонії, і хто не встиг утекти, той ря-тунку не мав.
Так минали дні за днями...
Якщо македонці раніше привітно вітали царицю, то тепер жахалися і відверталися од неї, як від чуми. А коли вона опинялася на вулиці, вулиця вмить порожніла, знелюдню-вала, бо всі, охоплені жахом, розбігалися, як тільки-но лунав вигук: "Олімпіада!" Розбігалися, наче перед ними раптово з'являлася смертельно отруйна змія. І цариця швидко лишилася сама, без друзів, без підтримки, без вірних людей. Ті, кого вона ще не встигла знищити, повтікали з Пелли і взагалі — з Македонії. Ніхто вже не міг бути певним за своє життя, тож тікали і поодинці, і цілими валками. Олімпіада, коли їй казали про те, злилася: того, мовляв, і тікають, що винуваті перед нею. А людині, у якої немає проти неї лихої задумки, чого тікати...
І розпорядилась нікого не випускати із столиці, варту поставити біля брами надійну і всіх бажаючих вибратися за місто знищувати відразу ж — чесні, мовляв, і безневинні тікати не будуть. І нова хвиля страт заполонила охоплену жахом столицю.
І тут сталося те, чого Олімпіада аж ніяк не могла передбачити, їй донесли, що Кассандр, який на той час був у Греції (тримав в облозі місто Тегеї і, здавалось, застряв там надовго), почувши, що чинить Олімпіада в Пеллі, несподівано зняв облогу і прискореним маршем рушив у Македонію.
Це не віщувало нічого доброго — Олімпіада відчула, як над нею нависла тінь ненависного їй Антіпатра. Посилала навстріч Кассандру загони з наказом будь-що розбити Кассандра і не пустити його військо в Македонію, але загони чомусь переходили на бік Антіпатрового сина.
Кассандра вже ніхто не міг зупинити. І Олімпіада збагнула, що на самому початку її царювання вже проглядає й кінець. Слала гінців до Полісперхонта, але він потрапив в оточення ворогуючих полководців і нічим не міг їй зарадити.
А невмолимий Кассандр наближався. А з ним наближався і її кінець. Пощади від Кассандра — це вона знала — їй не буде. Нерви у неї не витримали, Олімпіада заметалась, як у пастці. В столиці вже не могла знайти захисту й порятунку. Вихід був один — треба тікати у якусь із фортець. Все зваживши, Олімпіада вибрала місто Під-ну, що стояло на морському березі. З собою забрала онука та його матір Роксану, дочку Філіппа Дедомею, а також багатьох родичів. З поквапу не звернула уваги, що серед її родичів та прихильників немає ані полководців, ані просто військових діячів.
Фортеця в Підні була слабенькою, напівзруйнованою і непридатною для тривалої облоги. До того ж у фортеці не було необхідних запасів провіанту. Але про все це дізналися лише тоді, як Олімпіада, рятуючись від Кассандра, замкнулась у фортеці. Та й військової сили в цариці мало: невелике двірцеве військо, не зовсім ще й боєздатне, трохи кінноти і слони, яких Кассандр не взяв із собою. Цих сил було явно замало, щоб утримувати фортецю. Та Олімпіада у перші дні була спокійна, бо сподівалася на допомогу Полісперхонта з моря і епірян із суходолу. Останні й справді зібралися на допомогу Олімпіаді і вже було й вирушили, але Кассандр влаштував засідку і вщент їх розбив. А на чолі Епіру поставив свою людину. Та цього Олімпіада, сховавшись у Підні, звичайно ж, не знала.
Не могла прийти на допомогу й Македонія, бо ті, хто хотів було це зробити, лише побачивши, у яких безнадійних умовах опинилася цариця, кинув її напризволяще. Не зміг прийти на виручку і Полісперхонт, чиє військо зазнавало в ті дні поразки.
Взимку 318—317 років Кассандр оточив Підну і взяв її в суцільне кільце—з суші та моря. Почалася виснажлива облога. Досить швидко в місті спалахнув голод. Військо отримувало стільки на місяць, скільки раб отримував на п'ять днів. А вершники, оскільки вони не належали до регулярного війська, то й узагалі не отримували пайків — смертність серед них була найвища у Підні.
Коней забивали на м'ясо і сяк-так трималися.
Слонам давали дрібно порубані колоди, слони гинули. Люди ледве пересувалися, зчорнілі, шкіра та кості. Вулиці почали вкриватися трупами, в місті стояв жахливий сморід від трупів людей та тварин, що розкладалися. Важко було дихати. Взимку, коли стояли невеликі морози, було трохи легше, а як по весні пригріло сонце — сморід посилився так, що люди вже почали задихатися.
Олімпіада мешкала із своїми людьми у палаці — взимку там було нестерпно вогко і холодно. В палаці голодували, як і у всьому місті-фортеці. Цариця ходила чорна, змарніла, із запалими щоками й очима, геть постаріла. Сухі губи були міцно стиснені, днями вона їх не розтуляла. Ні з ким не хотілося ні говорити, ні навіть їсти, тільки постійно мучила спрага — суха й пекуча. І відчувала, що за плечима вже стоїть смерть. Від неї навіть пронизливим холодком віяло, крижаним, недобрим. Але попри все ходила, гордо піднявши голову. Іноді замикалася в покоях і днями не з'являлася серед своїх. До всього була байдужа, іскорка життя у ній жевріла лише до онука, за малим Александром вона стежила, гляділа його і навіть вболівала щиро. Часто наказувала підданим:
— Годуйте в першу чергу малого Александра. Все краще — йому. Не забувайте, він майбутній цар і йому треба вціліти.
Але в майбутнє вже ніхто не вірив. Яке майбутнє? Тут хоч би день прожити — і то добре. Але цариці боялися і, коли вона йшла — висока, худюща, зчорніла, із землистим, злим лицем і сивим волоссям,— ховалися, щоб зайвий раз не потрапляти їй на очі. Коли ж хто зважувався скаржитись на труднощі, цариця відповідала з неприхованою ненавистю, відповідала, наче брудом в чуже лице кидала:
— Нікчеми! Вам аби жерти і в теплій, м'якій постелі ніжитись!
Іноді щось на неї находило, вона ридала і всіх благала:
— Потерпіть... Треба терпіти... Ось-ось прийде допомога...
Але поміч не йшла. Та й звідки вона могла взятися. У місті вже не було чим дихати, трупний сморід проникав і в палац, ним просякувався одяг, люди, помешкання. Ніс у кожного був забитий мертвечиною. І тому кожному здавалося, що й він теж труп, що це від нього мертвечиною несе... А люди й далі мерли, падали на вулицях, і нікому було їх прибирати і ховати.
(Продовження на наступній сторінці)