За тим, що трапилось, як охолола, не шкодувала. Треба було дати вихід своєму гніву та відчаю, на комусь зігнати свою злість, вона те й зробила, наслідки її не цікавили. Розуміла, що рабині не винні, але зупинитися не могла. Мусила відвести душеньку... І відвела. І здавалось, що била й терзала не рабинь, а власне нещастя: ось тобі!.. Ось тобі! Ось!..
Тільки не підозрювала Клеопатра, що невдовзі це їй дорого обійдеться, адже рабині їй цього ніколи не пробачать. Особливо красуня Сірійка, яка позбулася ока і тепер боялася навіть глянути в люстерко на своє відображення. І тільки шепотіла німо й безгучно: постривай же... постривай...
Двобій з намісником
Із загибеллю Пердікки Клеопатра втратила захист, і цим поспішив скористатися Антіпатр. Негадано прибувши з військом у Сарди, він велів схопити Клеопатру і притягнути її до відповідальності за те, що вона хотіла вийти заміж за Пердікку, хоча той уже був одружений з його дочкою. А це, на думку Антіпатра, було причиною його війни з Пердіккою, у якій пролилася македонська кров.
Клеопатру поставили перед військом, яке й мало вирішити її долю. І Клеопатра відчула, що над нею нависла смертельна небезпека. І ще відчула: ніхто її не виручить, ніхто не порятує — сподіванка лише на саму себе.
Воїни дивились на неї насторожено, але без ворожості, і це її трохи збадьорило.
— Я — Клеопатра,— сказала вона напрочуд дзвінко і гордо випросталась.— Я — дочка царя Філіппа, рідна сестра вашому імператору Александру. Я все сказала. Якщо ви зібралися мене судити — судіть!
— Македонці! — ступив наперед Антіпатр.— Ось та жінка,— показав на Клеопатру,— з-за якої пролилася кров ваших товаришів. Завдяки її інтригам загинув один з наших найдосвідченіших мужів — регент Пердікка. До якої кари ви присудите цю призвідницю чвар, так тому й бути. Рішайте самі!
— Наміснику,— злегка насмішкувато озвалася Клеопатра,— ти квапишся, а це негаразд. Полководець, котрий гарячкує, завжди програє бій. Судити тепер буду я!
Воїни з подивом, а хто вже й з цікавістю дивилися на цю жінку. Клеопатра говорила гнівно і пристрасно:
— Я звинувачую регента Антіпатра в тому, що він дбає тільки про свою особисту вигоду, а з представниками царського роду обходиться недостойно.
— Цить... по-потаскуха! — зриваючи голос, крикнув Антіпатр.
Клеопатра глянула на нього насмішкувато.
— Наміснику, якщо ти гніваєшся й ображаєш мене як жінку, значить, у тебе немає доказів і взагалі ти неправий. А образа — поганий доказ, наміснику. Що ж до того, що я нібито, як ти висловився, потаскуха, то хай це буде на твоїй совісті. Шукати собі чоловіка жодній жінці не забороняється. І взагалі, справжньому чоловікові, та ще воїну, не личить ображати жінку. Краще воюй з ворогами, наміснику, їх у нас дуже багато.
Воїни схвально зашуміли.
Антіпатр, бризкаючи слиною, щось кричав, але військо його не підтримало, а дружно виступило на захист Клео-патри.
— Хай говорить! — залунали вигуки.— Вона — рідна сестра Александра, а ми його воїни і тому нікому не дамо її скривдити.
Антіпатр похолов: це вже скидалося на заколот проти нього. Такого від свого війська він не чекав. А Клеопатра, підбадьорена підтримкою війська, заговорила ще завзятіше. Вона не захищалася, вона наступала на нього, намісника.
— Македонці! Славні воїни великого Александра! — молодо і завзято лунав її голос, і сама вона в ту хвилину помолоділа, погарніла, щоки мало не спалахнуть, очі горять — тріпнула головою, відкидаючи назад волосся, блиснула білими зубами.— Є люди, які всім зобов'язані моєму батькові і братові,— це був явний натяк на Антіпат-ра, і воїни вже позирали на нього вороже.— Але вони забули про це і виношують підлі наміри знищити увесь царський дім. Я не буду про це мовчати. Знайте і ви про це, воїни Філіппа і Александра. Знайте і пам'ятайте: царський дім потребує вашого захисту!
— Слава Александру! — залунали дружні вигуки, і воїни почали дзенькати мечами об щити, а це вказувало, що вони дуже збуджені і схвильовані.— Не дамо скривдити сестру Александра! Захистимо царський дім!
Клеопатра, дивлячись на постарілого і розгубленого намісника, скрива посміхалась. За інших обставин він би скарав її смертю, але тепер не міг. А ворогувати заради Клеопатри з військом... Ні, на це він не піде, бо так може й влади позбутися. Або ще гірше — власної голови.
Все зваживши, Антіпатр заскреготів зубами і пішов із Сард, лишивши Клеопатру в спокої. Лише буркнув на прощання:
— Ну що ж... Шукай собі й далі жениха. А раптом кого й жениш на собі...
— А раптом і женю! — посміхнулась Клеопатра, блиснула зубами та очима і нічого більше не сказала наміснику.
її задушили подушкою
Забігаючи наперед, скажемо, що прожила вона у Сардах ще цілих п'ятнадцять років, так і не повернувшись у Македонію до кінця своїх днів. їй уже пішов п'ятий десяток, життя, здавалось, було прожите і прожите не зовсім вдало. Та Клеопатра вперто вірила у свою щасливу зорю і вважала, що не все ще втрачено. Зв'язки з Македонією вона обірвала, жила в Сардах самотньою і беззахисною, але духу не втрачала. Олімпіада, зайнята власною боротьбою за владу, на дочку махнула рукою — хай сама викручується. Програла, що ж... не всім щастить у цьому жорстокому світі.
Хтось програє, а хтось і виграє. Сама Олімпіада вірила, що виграє вона. Материнських почуттів до дочки в неї не було, у Клеопатрі вона вбачала лише суперницю в боротьбі за владу.
Клеопатра відчувала свою самотність, але трималася. До неї все ще сватались, і це надавало їй віри. Хто з полководців тільки не хотів її використати у своїй боротьбі за владу! її перетягували то на один бік, то на інший, намагався спокусити то один полководець, то другий, третій, четвертий, п'ятий-шостий... Царська діадема багатьом не давала спокою. Тож свати прибували в Сарди один за одним, але попри все вона почувалася самотньокГТвід того дуже потерпала. Трохи тішили свати, але не більше. Особливо як посватався до неї син Антіпатра Кассандр. Та Клеопатра ненавиділа його як ворога дому свого. Сватався й Лісімах, вона відмовила і йому — бо І йому не довіряла. Сватався і Антігон, але він був старим, бридким і страшним їй. Досить їй глянути на руде волосся, що стирчить у нього з вух і ніздрів пучками, та на його гнилі, зчорнілі зуби, як її нудило. Вважала, що достойна все ж таки кращої пари. Хай вона і не полюбить свого вибранця — та і яка любов, коли у всьому має бути точний розрахунок,— але майбутній її чоловік все ж таки мусить хоч трохи бути приємним на вигляд. І не таким старим, як Антігон,— вдруге ставати вдовою вона не збирається. Набридло й перший раз, не вельми це радісне звання для жінок — удова.
І вона відмовила Антігону (він сватався кілька разів, впертий дідуган!).
— Перебираєш? — кривив сині губи Антігон.— Мною гребуєш? Ой дарма! Міг би тобі допомогти.
Вона й сама знала, що дарма, адже перебувала у Сардах, у його руках, але не могла присилувати себе...
Вже почала було втрачати віру в своє везіння, як зненацька до неї посватався Птолемей — давній бойовий товариш її брата, котрого вона знала і давно, і добре. Він навіть подобався їй, цей некоронований владика Єгипту. У нього була сила, на нього варто поставити. Не вагаючись, Клеопатра дала йому таємну згоду прибути до нього в Єгипет і вступити з ним у шлюб. А, маючи Єгипет, вони швидко приберуть до своїх рук і Македонію... Щоправда, Птолемей був одружений з Беренікрю, своєю єдинокровною сестрою, котру, здається, любив. А з Клеопатрою він явно хотів одружитися з розрахунку. Та втім, вона теж шукала собі чоловіка з тверезого розрахунку. Зрештою єгиптяни споконвіку звикли, що їхні правителі мають по кілька дружин — фараони себе в цьому ніколи не обмежували. То хто міг би заперечити Птолемею мати двох дружин?
Клеопатра почала потай збиратися в Єгипет.
Але й цим — останнім! —її планам не судилося збутися. Коли вже не щастить, то не щастить до кінця. Антігон був на сторожі, а вона перебувала в його руках. Роздратований її відмовою — старий Антігон був самолюбивий, ревнивий і образ не прощав нікому,— він вже давно підбивав рабинь Клеопатри виступити проти своєї господині. Рабині були злі на свою господиню Клеопатру за ті бійки, що не раз зчиняла невитримана Клеопатра, і особливо Сі-рійка — за втрату ока. Взагалі Клеопатра була крутувата у поводженні з рабами та слугами — царська кров у ній грала — і міри у гніві ніколи не знала. Рабині вже давно хотіли відомстити своїй господині, яка — це вони добре знали — була беззахисна.
Цим і скористався Антігон. Підкуплені ним рабині передавали йому про всіх сватів, які прибували до Клеопатри. Передали вони і про сватів Птолемея та про згоду, що йому дала Клеопатра. Застерегли, що вона зараз потай готується до втечі у Єгипет.
Антігон пообіцяв рабиням волю.
Ті вірили, і другого дня Клеопатру знайшли мертвою у власній спальні — її задушили подушкою. Вона лежала гола, а груди і боки її були у синцях — певно, дівчата товкли її коліньми.
По місту поповзли чутки, що сестру царя умертвили її ж рабині.
Антігон, аби відвести від себе підозру, велів схопити їх і повідтинати голови, щоб вони не бовкнули, бува, чого зайвого,— що й було зроблено. Тіла їхні викинули за містом на смітник — на поживу бродячим собакам та іншим хижим звірам і птахам.
(Продовження на наступній сторінці)