— Я дію у відповідності з ухвалою, що покладена на мене народом Афін!..
— Чого це ти раптом зробився таким велемовним, Де-маде? — здивувався намісник.— Який народ? Голодранців ти величаєш народом?
— Але на виведенні македонського гарнізону з Афін наполягають усі: і бідні, і багаті.
— Ах, які скромні вимоги в афінян! — сплеснув руками Антіпатр.— Всього лише виведення македонського гарнізону із Афін.— І зненацька крикнув, зриваючи голос: — А може, афіняни бажають, щоб ми, македонці, пощезали з білого світу? Провалились крізь землю? Тебе про це афіняни не просили?
Важко дихав, лице набрякле, запухле — страждав від-дишкою. Дуже хворів невиліковним недугом і вже майже не займався державними справами, які перехопив у нього його владолюбивий і честолюбивий син Кассандр. Важко й похмуро дивився на афінського посланця.
— Ну й Демад, ну й тип! — хрипів і задихався.— Такого від тебе я не чекав, друга мого, якому, скільки не давай, все мало. Чи не так? Скільки я витратив на тебе державних грошей? Не підраховував? А жаль. Варто було б... Та й Філіпп витратив на тебе чимало, щоб купити тебе з усіма тельбухами, а ти...
— Немало,— Демад ніби знітився, але швидко й оволодів собою.— Так і я ж служив Македонії. І ще служу. І служитиму. Недарма ж мене співгромадяни називають викрадачем їхньої волі.
— І правильно називають. Тобі велено забрати в афінян волю, так забери її, бо платимо ми тобі за службу добре. А не можеш — скажи, ми собі купимо іншого слугу. А то чого забаг, друг-приятель мій. Нашим золотом нас же й витурити з Афін.
— Але я змушений діяти у відповідності з повелінням, отриманим від народу! — став у позу Демад.
— Філіпп і я купували тебе не для того, щоб ти виконував повеління якогось там народу!
Демад явно занервував — то червонів, то бліднув, руки його стали пітними, липкими, і він потирав їх одна об одну.
— Покійний Філіпп завжди розумів ситуацію,— квапно говорив.— І тому радив маневрувати. І зараз такий час настав, що треба маневрувати. Не можна зараз в лоб. Треба щось пообіцяти афінянам, чимось поступитися, аби лишень їх заспокоїти. А поступитися малим в ім'я великого завжди можна. І треба.
Антіпатр мовчав, страдницьки скривившись, і Демад не міг збагнути, що з намісником? Але вирішив бути відвертим з Антіпатром, якому стільки літ служив вірою і правдою.
— Коли б ти вивів македонський гарнізон з Афін, елліни б вгамувалися. Це головне. А згодом гарнізон можна буде й повернути. Хіба це складно?
— Знаю, що принципами поступатися для тебе дуже просто.— Антіпатр, хрипло і важко дихаючи, стомлено махнув рукою.— Згинь з моїх очей, друг люб'язний! Тільки гляди, щоб сам себе не перехитрив. Йди до... ні, не до дідька, як ти, гадаю, заслужив, а до мого сина Кассандра. Як він вирішить, так і буде, а я... я вже, мабуть, справами не зможу зайнятися. А ти йди... Чого стоїш? Кажу, іди. До сина мого, до Кассандра. Він і вирішить твою долю. І заодно й долю твого сина.
Демад похолов, виходячи з кабінету намісника. За дверима його вже чекав десяцький з трьома гоплітами.
— Йди за нами до Кассандра!
Демад спіткнувся — це був нікудишній знак. Кассандр — молодий, здоровий, повний сил і снаги — зустрів Демада непривітно, ба навіть вороже.
— Македонське золото брав і береш, а тепер ще й забаг самих македонців витурити з Афін? — замість привітання запитав він, і Демад відчув, що справи його кепські.
— Але я змушений передати вам волю народу,— сказав виправдовуючись.— Ситуація зараз змінилась.
— Та-ак. Змінилася,— протягнув Кассандр І ляснув у долоні. Троє македонців увели сина Демада.— Твій?
Демад кивнув, думаючи, що сина, мабуть, не треба було брати. Коли б він із сином не поквапився.
— Сам гріб наше золото, та мало, здавалось, гребеш? Сина привіз, щоб і він гріб, га? — вигукував Кассандр.— Обіцяв нам служити, а тепер... в кущі? Воля народу?.. Македонців геть з Афін? А хто нам поверне те золото, що ми його тобі заплатили?
Моргнув до гопліта — і тієї ж миті син Демада впав з розкритим ротом, з якого хлинула кров. Македонець витягнув з його спини закривавлений меч, витер його об труп і повернувся до Демада.
— Ви не смієте!.. Не смі-ієте-е!..— несамовито закричав Демад.— Я стільки зробив для Македонії...
— За те, що зробив, ми регулярно платили. А за те, що зрадив нас, ми тобі теж платимо! — Кассандр кивнув воїну-гопліту.
Проколотий мечем Демад упав на ще теплий труп свого сина, прохрипів:
— Кому я служив?.. Своїм убивцям...
Клеопатру переслідують невдачі
Пердікка зважився ризикнути.
Клеопатра терпеливо чекала його в Сардах. Вона була майже поруч, вірила йому, покладалась на нього. І Пердікка вирішив діяти, бо дуже хотілося стати царем Македонії. Антіпатр вже старий і, кажуть, невиліковно хворий — недовго протягне. А навіщо йому тоді Нікея, дочка Антіпатра, якого вже не буде у цьому світі? Що Нікея важитиме без батечка свого, без Антіпатра? Клеопатра вигідніша партія, далебі вигідніша.
Так, живучи з Нікеєю, думав Пердікка. А втім, він тільки вважався її чоловіком, а вона його дружиною, бо мешкали вони в різних палатах і бачилися раз на тиждень — не частіше. До того ж Нікея мала коханця, та й сам Пердікка ні дня без жінок не залишався, тож ніяких претензій, що бачаться рідко, вони одне до одного не мали. Так минали дні за днями, Клеопатра терпеливо чекала, а Пердікка все ще не міг ні на що зважитись. Клеопатра як жінка не вабила його. Жінок він міг і кращих знайти — на Сході цього добра предосить. Але Клеопатра — найви-гідніша партія з усіх можливих. І вона його чекає. Тож треба зважуватись: або — або. Вдруге так не поталанить. Та и леопатра може знайти собі іншого партнера — хто з полководців не хотів би мати за дружину рідну сестру Александра? Ще по якомусь часі йому донесли, що Клеопатра, стративши терпець і віру в нього, почала обережно підшукувати собі нового жениха. Пердікка похолов... Перехоплять Клеопатру, прощай тоді мрія про македонський трон!
І Пердікка зважився.
Операцію вирішив провести таємно, а вже коли одружиться з Клеопатрою, тоді й відкриється. Як на македонський трон усядеться. І вже тоді йому ніякі Антіпатри нічого не вдіють.
Поговорив з Євменом, котрий гаряче виступав за збереження цілісності імперії.
— Коли я одружуся з Клеопатрою, то збережу імперію для нащадків Александра,— врочисто пообіцяв йому Пердікка, а сам подумав:"Авжеж! Потрібні мені будуть чиїсь там нащадки, коли я стану імператором! У мене, зрештою, і свої нащадки з'являться"
Євмен — щира душа —повірив. І сам погодився бути сватом. Відразу ж і виїхав до Клеопатри в Сарди. Вона зустріла його привітно, з ледь прихованою радістю на засмученому лиці. У згаслих її очах спалахнули іскорки надії. Євмен сватав її по-діловому, наче виконував важливе державне доручення. А втім, для Євмена це справді було важливим державним дорученням.
— Твоє одруження з Пердіккою, цим славетним і відважним державним мужем, збереже цілісність імперії Александра і ще більше зміцнить Македонію!
Не будучи македонцем, Євмен все своє життя боровся за зміцнення і возвеличення Македонії, чужого йому царства. А втім, можливо, воно вже стало йому рідним. Це подобалось Клеопатрі, бо серед усіх полководців її покійного брата Євмен був єдиним, кому вона могла довіряти, бо твердо знала: Євмен на зраду нездатний!
Про себе вирішивши дати згоду, Клеопатра все ж запитала:
— Але ж Пердікка одружений з дочкою Антіпатра.
— Як тільки ти даси згоду, Пердікка відразу ж розлучиться з дочкою Антіпатра, з якою він побрався, аби лише уникнути конфлікту з її всемогутнім батьком,— твердо відповів Євмен.
Клеопатра ляснула в долоні, до кімнати вбігли молоді гарні рабині.
— У мене сьогодні свято, — помолоділим, дзвінким голосом вигукнула господиня.— Приготуйте все, що в нас є найкраще, аби достойно пошанувати мого дорогого гостя і свата!
Але доля і вдруге жорстоко обійшлася з сестрою Александра, і вона знову опинилася на березі біля розбитого човна: доки сват Євмен повертався до Пердікки з її згодою, Пердікка негадано і безглуздо загинув в одній із сутичок, яких чимало спалахувало серед полководців її покійного брата.
Це вже була зла доля. Невже вона така нещаслива? Клеопатра злягла і кілька днів нікого не хотіла бачити. Ні, вона не сумувала за Пердіккою, що, як і ще раніше Леоннат, встряв у якийсь дурний конфлікт і наклав головою, бо не мала до нього ні кохання, ні якогось іншого почуття. її підрубало під корінь власне безталання. Плакала ночами, проклинала увесь білий світ і себе одночасно. Рабині посміли її заспокоювати, і це вкрай вивело Клеопатру з себе. Нікчеми! Худоба словесна! Вони посміли втішати її — сестру завойовника світу, дочку царя і завтрашню царицю? Що вони їй — рівня?.. Клеопатра так збісилась, що втратила контроль над собою і люто побила своїх рабинь. Так люто і знавісніло, що ті ходили закривавлені, а в найвродливі-шої Сірійки Клеопатра навіть вирвала око...
(Продовження на наступній сторінці)