«Зоряний корсар» Олесь Бердник — страница 30

Читати онлайн роман-феєрію Олеся Бердника «Зоряний корсар»

A

    Купивши квитки, Григорій покликав дівчину. Вони ввійшли у ворота, попрямували ліворуч. Біля великої клітки зібралося багато людей. Діти репетували, сміялися. У клітці сиділи дві великі мавпи — самець і самиця. Він зосереджено длушпався в густій шерсті, вишукуючи паразитів, а вона гралася з автомобільною гумовою покришкою. То ховала в ній свою морду, то підскакувала і дивилася злобно і пильно на людську юрбу. Ось вона вхопилася передніми кінцівками за грати, просунула потворний писок між прутами клітки, витягнула губи в трубочку, ніби для поцілунку.

    — Гарна молодиця, — прохрипів якийсь п’яний поруч з Галею. — Така обніме — потім весь вік снитиметься. Ик! Бач, стерво, цілуватися хоче!

    Люди реготалися. Галя зустрілася поглядом з мавпою, завмерла, їй здалося, що з-під звірячого низького лоба на неї зиркнули розумні, ворожі очі. Уважні й пильні. Вони жили окремо від судорожного огидного тіла, вони дивилися в цей світ з таємничих надр невідомості. Загрожували, зневажали, ганьбили і…. благали.

    — Ходімо, — прошепотіла дівчина.

    — Що?

    — Я кажу, ходімо. Мені погано.

    — Ходімо Галю. Мені теж стало важко на душі.

    Йшли мовчки. Мимо веселих людей, мимо щебетливих Дітей, мимо кліток з смугастими зебрами, гордими, сумовитими оленями, зневажливими верблюдами. Біля бегемотів Галя зупинилася. Довго дивилася на громаддя чорного, блискучого тіла, яке непорушно лежало на землі, поблискуючи малесенькими байдужими оченятами, знизала плечима.

    — Еволюція, — сказала вона.

    — Що? — Не збагнув хлопець.

    — Кажу, еволюція. Не вельми вона економна.

    — Проба…

    — Хороша проба! Гора м’яса. Кому потрібна така проба?

    — Біологічний тупик. Навіть люди заходять у нього. Десять років пише книгу, а вона — бездарна. Сотні років формується нова система, а вона — немічна і реакційна. А природа діє наосліп.

    — Ви гадаєте?

    — А що ж — бог? — скептично запитав Григір.

    — Я не сказала цього, — сухо парирувала дівчина. — Бог і творіння несумісні. Тим більше ось таке, як ці бегемоти. Чи мавпи.

    — Тоді хто ж?

    — Не знаю. Якісь мислячі істоти. Але безсердечні.

    — Де ж вони?

    — Може, тут, на Землі. Може, на інших планетах. Може, це ми самі…

    — Не розумію.

    — Точніше не можу. Це в мене як марення. Психіка страшна сила. Мені інколи здається, що ми кожною думкою щось народжуємо. Прекрасне чи потворне. Квітку чи хижака. Метелика чи мавпу. Я дивилася на самицю орангутанга… У неї з очей дивиться людина. Мені стало страшно.

    — Чому?

    — Не знаю. Так, ніби я співучасник злочину.

    — Може. Я починаю розуміти…

    — Правда? — зраділа Галя. — Ходімо далі. Щось мені не подобається тут.

    Вони зупинилися біля хижаків. Крізь грати поблискували сумні очі тигрів, левів, пантер та барсів. Пружні, сильні тіла судорожно металися в тісних і брудних закапелках, міряючи грізними лапами нескінченну дорогу, яка нікуди не веде.

    — Страшно, — прошепотіла Галя, глянувши на Григора. В її очах блищали сльози і пливла мука.

    — Страшно? — розгублено перепитав хлопець.

    — Звіринець — це злочин, — вперто сказала дівчина, ніби хтось їй мав заперечувати. — По якому праву люди полонили тварин? Хто їм дав право?

    — Право, — сказав Григір, сумно усміхнувшись. Як багато вони сперечалися про це найгуманніше поняття! Що сказати Галі? Де вона, точна формула? Ніхто не знає. — Тут лише право сильного…

    — Право сильного — не право, — гнівно сказала Галя. — Право — це правдива дія. Хіба не чути цього в самому корені слова? А хіба це правдиво — полонити тварин, виривати їх з природи? Навіщо? Для чого?

    — Ви ж захотіли зайти сюди… подивитися.

    — Лише тому, що це існує… Я чула, але не бачила. Тепер школи не піду. Це гидко, аморально. Краще зробити клітку для людей, хай їздять у ній, дивляться на звірів на волі.

    — Так роблять в Африці.

    — Чому ж у нас так не роблять?

    — Ви забули, де ми живемо. Тут нема джунглів, нема екзотичних тварин.

    — У крайньому разі… зробити просторі вольєри, хай звірі гуляють у зарослях, на луках. Втім, що я кажу? Все’дно неволя. Ширший звіринець чи вужчий — байдуже. Ми теж у звіринці. Я це збагнула сьогодні.

    — Як у звіринці? — збентежився Григір.

    — У космічному звіринці. Або щось подібне до цього.

    — Ви жартуєте?

    — Анітрохи. Хіба так важко це помітити? Безконечне полювання людини за людиною. Кров і знущання. Обман і сподівання. Мрія і безодня реальності.

    — Ви загострюєте темні аргументи, Галю. Ви не хочете бачити світлих.

    — Світлі — мара. Фантом. Ось вона, дійсність. Кажіть цьому левові про вищі ідеали, про братерство. А він же — істота. Жива, тепла, розуміюча. Він не доріс до інтелекту — хай так! Але хіба інтелект дає право на перевагу в споживанні природних дарунків? Лев, тигр, мавпа — це ембріон мислячої істоти. Це — нерозвинута людина. Безсила, страждаюча. І тим більше — вона потребує захисту. А його нема. Людина — бог Для тварин. Вона виявилася жорстоким богом, як і біблійний Єгова. Може, ми теж сміття якоїсь іншопланетної еволюції, нас безжалісно викинули з космічного едему в планетарний звіринець?

    — Галю! Ваші думки архіфантастичні, хоч ви недавно насміхалися над фантастами.

    — Над оптимістами.

    — Хай так. Але мислення ваше дуже парадоксальне. Ви полюбляєте аналогії. Переносите їх на космічний масштаб. Так не можна. У космосі можуть бути цілком інші закономірності.

    — Які?

    — Не знаю…

    — Тоді не заперечуйте. Я не логік. Я інтуїтивіст. І відчуваю, що в древній казочці про вигнання з раю є слушність. Всякий непотріб з інших світів виганяли на Землю. Осколки еволюцій. Тому тут таке еклектичне зібрання. Ніби паноптикум, космічний зоопарк. Ми думаємо — прогрес, а насправді — сцена. А за зоряними лаштунками холодні, байдужі глядачі. Вони дивляться на наші війни, страждання, любов, поривання. І сміються. Регочуться. Аж трясеться безмір. Як же, їм треба розваги. У небі сумно — хай їх розважать мізерні планетні клоуни…

    — Галю, — торкнувся Григір плеча дівчини. — Ходімо звідси. Ходімо, бо ви…

    — Що я?

    — Збуджена… дивна.

    — Я вже чула це.

    — Все-таки. Не можна робити таких висновків. Для пояснення людської історії досить земних причин.

    — Ні, не досить! — уперто сказала дівчина.

    — І потім… не тільки ж війни та бруд на Землі. Згадайте Жанну д’Арк. Згадайте Спартака. Кампанеллу. Ціолковського. Лесю Українку. Гарібальді. Бетховена. Шевченка. Лермонтова. Ганді… Боже мій, можна згадати безліч вогняних душ! Що ж — вони теж покидьки іншопланетних еволюцій? Я вже не кажу про невідомих. Про тих, які мовчки роблять своє непомітне, але єдино потрібне діло. Сіють хліб, малюють картини, народжують дітей.

    — Винятки лише стверджують правило, — стріпнула густою гривою волосся Галя. — Може, крім злочинних душ, на Землю приходять ще й героїчні. Щоб допомогти людству. Дати хоч якийсь промінь серед пітьми.

    — Галю! Революції, науковий прогрес, всенародна освіта… Невже це все вас не переконує?

    — О ні! Людина залишається незмінною. Що їй освіта? Лише модне вбрання на тварині. Мавпу теж можна навчити їсти виделкою. О ні, Григоре! Я не вірю в наукові революції! Ви вражені? Злякані? Я несучасна? Життя розвіяло мої наївні мрії. Я не бачила того, про що мріяла.

    — Розбіжність між ідеальним і практикою… Це закономірно.

    — Як ви легко це промовляєте, — іронічно кинула Галя, вколовши хлопця крижаним поглядом. — "Закономірно". За тим словом — тисячі трагедій. Для когось це — абстракція. А для іншого — життя. У нестатках, без любові, без надії. Самота і смерть. О Григоре, невже ви не розумієте? Доки є хоч одна нещасна людина — нема щастя на Землі. Та що я кажу? Навіть інакше… Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів, — не знати нам справедливості. Ви ж юрист. Чи ваша юриспруденція — сухий закон? Перелік параграфів?

    Григір мовчав. Що він міг сказати Галі — палкій і напруженій, ніби тугий клубочок плазми у магнітній пастці? Вона — ніби оголений нерв, відкритий на біль світу. Він знав, що то крик душі, він знав, що за тими болісними словами стоїть травма життя, дитячі образи, розчарування і безкомпромісний роздум над тайною буття. Але нічого не зміг протиставити їй! Нічого переконливого, нічого певного! Це не тема для легковажної бесіди. Це — сфінкс тисячоліть. Усі легенди, всі перекази, філософії та релігії клекотять тим невгасимим вогнем пошуку і тривоги, сумніву і болісного запиту, на який нема відповіді.

    — Я налякала вас, — сказала Галя.

    — Ні…

    — Не кажіть. Я бачу. Думали — дівчина. А воно — "філософ" у спідниці.

    — Даремно ви так, Галю…

    — Більше не буду. Я ні з ким про це не розмовляю. Тільки сама з собою. А ви… це вперше.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора