«Зоряний корсар» Олесь Бердник — страница 29

Читати онлайн роман-феєрію Олеся Бердника «Зоряний корсар»

A

    — Я не містик! — махнувши крилами вій, заперечила дівчина. — Медику майже неможливо бути містиком. Кожного дня фізіологія, нутрощі. Треба любити приховану суть, щоб не зненавидіти фізичну людину. Знаєте що, Григоре? Давайте облишимо цю тему… Може, колись. Добре?

    — Добре, — непевно сказав Григір. — Але ви обіцяли прочитати.

    — Про любов, — усміхнулася Галя. — Ходімо звідси. Підемо по вулиці Зоологічній. Там затишно, і я спробую згадати…

    Григір розрахувався з офіціанткою. Вони вийшли під крони весняних дерев. Хлопець ішов задумливий, збентежений. Галя інколи скоса поглядала на нього. Почало припікати, парило. Вони зняли плащі. Мимо мчали машини, з-під коліс бризкала ріденька грязь.

    — Ну що ж, почну, — сказала дівчина. — Тільки не перебивайте. Добре?

    — Добре, Галю.

    — Любов, — повільно проказала Галя, ніби смакуючи це слово, ніби прислухаючись до його звучання. — Любов…

    Хто ти, Любове? Що ти, Любове?

    Спалах чуття? Чи дарунок таланту?

    Тіла жага чи божественне слово?

    Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

    Що ти, Любове? Падіння в безодню?

    Чи ейфоричний хвилюючий трунок?

    Хижої пристрасті паща голодна

    Чи розцяцьковані квітами труни?

    Котиться вир, і нема йому впину,

    В ньому зливаються атоми, люди —

    Драми, гротески, комедії, кпини:

    Є, і було, і триває, і буде!

    Грізна любов, найніжніше кохання,

    Шепіт несміливий, слово шалене —

    Все поспіша на олтар сподівання —

    В пащу неситу, в пащу вогненну.

    Де розуміння? Де ти, критерій?

    Логіка мовчки навколішки стала.

    Істини мати. Вершина містерій.

    Ясна і темна. Мінлива і стала.

    Гинуть світи. І спалахують зорі

    В нових галактик вселенському громі,

    Кроноси юні в інших просторах

    Інші будують Любові хороми.

    Хай у безмежжя пливуть одиноко

    Скелі, мов свідки космічної драми.

    Єви в едемах ідуть ясноокі

    І обнімають коханих Адамів.

    Будуть і яблука, будуть і змії,

    Будуть єгови, будуть падіння,

    Каїна заздрість, Авеля мрії

    Чорні і світлі пустять пагіння.

    Крізь революції, царства, поеми

    Підуть потомки Адама до неба,

    Щоб написати нові проеми

    І в епілозі розгадувать ребус —

    Ребус кохання… Що ж ти, Любове?

    Іскра прадавнього змія Аканти?

    Темна мара чи божественне слово?

    Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

    — Дивно, — сказав Григір.

    — Що?

    — Ви несхожі па сучасних дівчат.

    — Чому?

    — Вони не задумуються над такими проблемами. Люблять — і все. Плачуть, коли сумно. Радіють, коли весело. Вони навіть легковажні й недбалі в коханні. А у вас…

    — У мене… — Ніби луна, повторила Галя.

    — У вас душа — скрипка. Ледве торкнувся — вже звук.

    — Ви помиляєтесь, — суворо відповіла Галя, дивлячись кудись убік. — Це неправда.

    — Що неправда?

    — Про сучасних дівчат. Що вони легковажні. Звісно, і такі є. Але їх менше. А більшість — глибокі і ніжні. То вони здаються легковажними. Надівають захисну машкару, щоб ви, чоловіки, не поранили їх. Ви добираєтесь до серця, щоб одразу… осідлати його…

    — Ви не дуже чемно говорите про чоловіків.

    — Так є. А дівчата повинні зберегти свою ніжність у таємниці. Бо що залишиться потім, як чоловік зірве квітку, розтопче і піде геть? Лише пустка. Дівчата бережуть заповітну квітку для принца…

    — Для принца? — розгубився Григір.

    — Для єдиного. Для небесного коханця, який мариться вві сні. Кожна дівчина мріє про принца. І не зустрічає його…

    — А Ромео і Джульєтта?

    — Що ж з ними сталося? — запитала Галя. — Світ з’їв їх. І лише після смерті оспівав. Та й то для сцени. Для грошей. Для байдужих людей, які показують у фойє театру свої туалети.

    — Це правда… Я не думав так…

    — От бачте. А про дівчат думайте обережніше. Не судіть за зовнішніми ознаками. У кожній людині — безодня. Те, що зовні, може бути лише попелом. А під попелом — жар…

    — Говоріть, говоріть, — тихо сказав Григір. — Це прекрасно…

    — Пусте, — зніяковіла раптом Галя й одвернулася. — Не треба мене хвалити. То як же вірш? Чи до вподоби?

    — Гарно, — просто сказав Бова. — Куди мені. У мене так — графоманські опуси. А у вас — думка. І ніжність…

    — Перехвалите, — засміялась Галя. — Нема нічого особливого. Мені самій не подобається. Те, що в серці, не передаси словом. Я ж відчуваю. Потрібний якийсь новий спосіб єднання. Може, тоді… Тільки коли це буде?

    — По-моєму, це завжди було і є.

    — Що?

    — Інтуїція. Симпатія, антипатія. Навіть ідіосинкразія… Вроджена огида до певних речей чи явищ. Здається, так у вас в медицині це називається?

    — Майже, — засміялася Галя. — Але ви правду кажете. Я відчуваю таємничий зв’язок між усім-усім на світі. Навіть між людиною і каменем, зіркою, деревом. Інколи мені любіше розмовляти з березою або з бродячим котом, аніж з людиною. А особливо люблю зоряну ніч, коли нікого нема, тиша і над головою казковий Чумацький Шлях. Нечувана краса!

    — Це й справді поетично. Ви могли б написати…

    — Вже написала, — відповіла дівчина. — Я пишу. Коли є вільна хвилина…

    — І день і ніч слухав би ваш голос. Прошу вас…

    У дівчини палали щоки. Вона вдячно глянула на хлопця і почала декламувати:

    — Зорі, зорі — далекії зорі,

    Що ви знаєте, зорі, про землю мою?

    Що ви знаєте, ясні,

    Про Єву казкову,

    Що Адама любила

    У правічнім раю?

    Чи на ваших планетах

    Теж едеми розквітли?

    Чи ростуть у них яблуні Зла і Добра?

    Чи для вас, мої зорі,

    Променисті і світлі,

    Теж настала жорстокої кари пора?

    І підступний Єгова

    Проклинає Адама,

    І на Авеля палицю

    Каїн здійма…

    Зупиніте їх, зорі,

    Доки ніч не настала,

    Доки в вашому світі

    Смерті нема!

    Може, люди — то більше,

    Ніж сонця променисті,

    Може, серце — то ширше,

    Ніж галактик рої.

    Бо як серце вмирає —

    Умирає безмірність.

    Як згасають зіниці —

    То немає її…

    Люди, чуєте, люди!

    Зупиніться на хвилю,

    Спалахніте серцями,

    Ваших променів ждуть.

    Не проходьте, мов тіні,

    Метеорами в безвість,

    Хай на темному небі

    Нові зорі зійдуть!

    Бо як сонце згасає,

    То інше засяє,

    Бо як гине планета — інша

    в путь вируша!

    Бо всі атоми схожі один на одного,

    І лише у людини

    Неповторна душа…

    — Як це прекрасно! — вигукнув Григір.

    — Що?

    — Те, що ви написали. Неповторність людської душі. її унікальність. А деякі юристи намагаються все підвести під параграф закону, ніби люди — паколи в паркані. А чому ж так трапляється, що побачиш людину — і вже ніколи її не забудеш? Ось як ми з вами… Як тільки вас побачив — усе!

    — Що все? — тривожно запитала дівчина, зупинившись під каштаном.

    — Ну… не треба слів, — розгублено сказав хлопець. — Одразу відчув, що ви… прекрасна людина. Що ви… дуже близька, рідна…

    Галя опустила погляд. Мовчала. Тільки обличчя її заливала рожева хвиля. У вітті каштанів шепотів ласкавий вітерець. За стіною зоологічного саду ричали звірі, сміялися діти. Проїхала легкова машина, зачепила бродячого пса. Він одлетів у канаву, жалібно заскавчав. Дівчина отямилася. У її очах заблищали блакитні крижинки.

    — Григоре, не треба. Я не бажаю химер.

    — Я не буду, Галю. Але знайте…

    — Краще ходімо в звіринець. Я ще ніколи тут не була. А ви?

    — Я теж не був.

    — Поглянемо?

    — Гаразд, — зітхнув хлопець.

    Вони вийшли на Брест-Литовський проспект, завернули ліворуч. Біля кас зоопарку юрмився люд. Григір купив Галі морозиво, став у чергу. Дівчина одійшла вбік, стала під деревом, а хлопець напружено міркував про дивне знайомство. Завдання шефа, комічний візит, побачення, розмова про бога, вірші про любов. Що за химерний калейдоскоп? Розмаїті скельця мозаїки, а картини нема. Як її створити? А треба. Бо вже це відійдеш, не покинеш, не забудеш. Манитиме, хвилюватиме, не дасть спокою ніколи, нізащо. І різке слово її, і невдоволення, і скорбота чи іронія вже невіддільні від неї, від манливого, тривожного образу…

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора