— Невже не розумієте? Ми ж не лише Землею сформовані. Від Землі у нас дуже небагато — прах, матеріал біологічної машини. А розум, чуття, дух сформовані космосом. Зорями, небом, вітром, блискавицею, хмарами, піснями, казкою, що передається з віків…
— Збагнула, — лагідно усміхнулася дівчина. — Це дуже правильно. Та я гадала, що ви в це вкладаєте ще більш втаємничене значення.
— Може, й вкладаю, — загадково мовив хлопець. — Проте заждіть, послухайте…
Ми не діти Землі,
ми посланці небес.
Вже еони минули, як прийшли ми з безмежжя,
сповнені творчої сили.
Свій вогонь віддали
первозданній і дикій планеті.
Скільки мук і страждань,
скільки дивних містерій?!
Меркне спогад про рідну країну,
частокіл лабіринту все вище,
втома павутину плете
з ілюзорних туманних видінь.
Гуллівер розіп’ятий ліліпутськими нитками
на тривимірній сфері планети.
Інколи сняться йому чаруючі сни,
закликають летіти у невимірну глибінь!
І тоді Гуллівер посилає вві сні
міжпланетні ракети,
ніби пташок паперових.
О смішні і наївні видіння!
Прометею! Трусони скелю матерії,
до якої тебе прикував нещадний закон,
громом обізвися до братів — закутих титанів!
Ми ж прийшли — згадайте — з ясного безмежжя.
Ми — його діти!
Чому ж, коли ми забули про велич вітчизни?
Про її неосяжну красу?
Зупиніться, хто юний духом,
хто старий духом, —
зупиніться і згадайте славне минуле
згадайте казкову блакить
свого прекрасного царства,
де народилися ми,
де ми зростали під лагідним поглядом
Великої Матері!
І вставайте!
На світанку вставайте, —
молоді й сильні,
відважні й непохитні!
Умийтеся сонячними променями
і починайте нове життя!
І починайте нове життя у невимірності волі,
бо земне існування твоє, Гуллівер, —
то лише мить сновидіння…
— Дуже цікаво, — сказала дівчина.
— Справді? — зрадів Бова.
— Справді. Але звідки у вас такі ідеї? Роздвоєність людської сутності, прагнення у невимірність…
— О, мені часто сняться химерні сни. — сказав хлопець. — Ніколи не збагнеш, звідки вони, чому?
— Я люблю слухати сни, — замріяно мовила Галя. — Є такі сни, у яких би хотілося жити.
— О ні, — заперечив хлопець. — Я не бажаю жити навіть у найкращих сновидіннях. Я хочу вибирати шлях свідомо, а не бути маріонеткою сну.
— А може, ваша свідомість — теж сон. І ваше вольове рішення — теж марення підсвідомості, — похмуро сказала Галя.
— Ну, це вже щось зловісне, — засміявся хлопець.
— Не стану сперечатись, а то ви втечете од мене. Краще прочитайте ще що-небудь. Мені дуже до вподоби, як ви читаєте.
Григір полегшено зітхнув.
— Тоді ще послухайте жартівливу мініатюру. Про ребро.
— Про яке ребро?
— Адамове ребро. Ось послухайте…
Господи, колись з ребра Адама Єву ти створив.
Яка нікчемна втрата для Адама. Зате який
здобуток! Яблуко пізнання Добра і Зла, любов
одвічна, глибини мук і втіх!
Господи, молюсь до тебе щиро — візьми у
мене дванадцять ребер, створи дванадцять Єв.
Нехай вони мені дадуть дванадцять яблук
із саду полум’яного Пізнання.
Прийди, прийди, о господи, бери у мене
ребра! Без них я обійдуся, але без Єв — нізащо!
Галя сміялася.
— Не стане у вас ребер — ніяка Єва не допоможе. Будете повзати, як медуза.
— Та це ж символічно, — захищався Григір.
— Тим більше. Символи повинні бути точні. Якщо вже в кого й береться ребро, тобто плоть, то це в жінки.
— Ого! Ви суворий критик.
— Та ні. Просто я не полюбляю сумнівних жартів.
— А мені здається, що без жартів взагалі жити неможливо. Можна збожеволіти.
— Не знаю як кому, а мені рідко який жарт подобається.
— Чому?
— Жартом найчастіше люди прикривають своє безсилля і трагедію. Життя трагічне. Трагічне в своїй основі, а вони сміються.
— Я не зовсім розумію вас, Галю, — тихо сказав Григір, торкаючись пальцями її руки. — Ви така прекрасна…
— Не треба, Григоре, — різко сказала вона. — Пробачте… але не треба так. Краще прочитайте мені ще що-небудь. Але не жартівливе.
— Добре, — сумно мовив Григір. — Прочитаю. Про рибалку.
Усі рибалки ловлять рибу вдень.
А мій товариш — ні.
Дивак: як тільки зорі спалахнуть у небі,
він вудлище бере і поспішає до озера.
Зірки вгорі. Зірки внизу.
Йому здається, що він пливе у вогняному безмірі.
Вітрила верб шумлять тривожно, несуть,
несуть незримий човник удалечінь.
Він закидає вудку. На ній немає гачка і черв’яка,
лиш слово чарівне рибалка промовляє, нанизує на
волосінь прозору.
Минає ніч. Рибалка терпляче сидить над океаном зоряним.
Чого чекає він? Кого?
Пливе світанок, зорі бліднуть, ховаються в блакиті
ясній. Рибалка згортає волосінь на вудку,
задумливо вертається додому.
Надвечір знову — безнадійний лов.
А може, все-таки почепиться хто-небудь на чарівне слово?
А може…
Сидить рибалка, пливе над зоряними прірвами.
Вітрила верб шумлять тривожно…
— Гарно, — сказала Галя. — І правда.
— Що правда? — Не зрозумів Григір.
— Безнадійний лов. Нічого не почепиться на волосінь рибалки. Даремно люди ждуть. Хіба що риба сама захоче.
— Яка риба? — здивувався хлопець.
— Бог, — просто мовила дівчина.
— Ви серйозно? — отетеріло запитав Григір.
— А чому б і ні?
— Ніколи не думав… що моя мініатюра збудить такі думки.
— Такі думки може збудити будь-який образ, — сказала Галя. — Навіть черв’як. Пам’ятаєте: "я червь, я бог"?
— Державін! Тільки ж ви…
— Що я?
— Невже вірите?
— Не те слово — "віра". У банальному розумінні у мене віри нема, в глибинному — є. Може, це не віра, а інтуїтивне знання.
— Я вражений.
— Тоді що ж? — насмішкувато запитала Галя. — Наші дороги розходяться? Чи, може, ви почнете мене перевиховувати? Приносити популярні атеїстичні книжечки? Водити в кіно?
— Галю!..
— Не будете? Тоді добре. Не бійтеся — я не сектантка. Не люблю лицемірних, забобонних зборищ, де в ім’я бога промовляється стільки хвали і куриться фіміам. Він уже давно б помер від нудьги й жаху. Мій бог схожий на вашу чарівну рибу, його не спіймаєш на гачок молитви або черв’як лестощів.
— Який же він? — обережно запитав Григір, ще не знаючи, який тон обрати в розмові з Галею.
— Не знаю. Він прекрасний — це я твердо знаю, вірю. Він герой і лицар. Він мовчазний і громовий. Він жалісливий і грізний. Він всесильний і незримий. Він скрізь і ніде…
— Це просто опоетизована людина, — сказав хлопець. — Ви створили в своєму серці ідеал. І поклоняєтесь йому…
— Може, й так. А може, й ні.
— Дивно… Як же тоді ваш скепсис?
— Який?
— А до людей. У людях безліч поганого — це правда. Але ж причина світу, отже, і всього, що в ньому, — бог? З скульптора питають за нікчемну статую, з шевця — за зіпсовані чоботи.
— А з бога — за потворний світ? — насмішкувато запитала Галя.
— Атож.
— Бог не має ніякого відношення до світу.
— Як так?
— А так. Ви ж освічена людина. Невже всесильний став би займатися творенням обмежених світів? Якихось кульок, планет та сонць, а тим більше мікроскопічних мурашок, які називаються людьми?
— Я вивчав десятки різних релігійних та філософських течій Сходу й Заходу. Більшість апологетів стверджують, що світ породжено волею творця, Логоса…
— Може, й так, — байдуже згодилася Галя, допиваючи каву. — Всякий бракороб — творець. На своєму рівні. Але до чого тут бог? Я в це поняття вкладаю своє, заповітне. Його не можна передати. Що мені до того, як про це казали ті чи інші мудреці? Я сприймаю Сонце таким, як воно є, а не таким, як його описують астрономи.
— Звідки це у вас, Галю?
— Що?
— Таке мислення?
— Погане чи хороше?
— Не знаю. Не можу так сказати. Тривожне, хвилююче. Мені здається, ніби ви жартуєте. Втім, ні. В очах ваших гнів. І ясність. Не доберу, не збагну. Такі думки, як у вас, з’являються тоді, коли людина переживе глибоку драму. Горе викрешує іскри нового розуміння. Але містика…
(Продовження на наступній сторінці)