В далеку дорогу зібрався Святобор, туди, куди котить хвилі свої старий Славута. Тому й сумно на галявині, тому й кружляють яровити меди, ніби на тризні.
Встав Горидід. Він один з старих киян залишився живим, йому й говорити напутнє слово. Але чому не дивиться він в очі Святобору, чому тремтять його старечі руки? Хіба не він посилає сина Кия до обрів, що займають степи за порогами? Після повернення Святобора з долини духів, жрець розповів юнаку, як його батько давно-давно передав Горидіду знак, що свідчив про укладення дружби з обрами. То була фігурка мудрого птаха — сови. По тому знаку яровити або обри мусили йти на допомогу племені, що потрапило в біду. "Тільки в найтяжчих випадках посилайте цей знак дружньому хану", — попереджував Кий.
Горидід підняв фігурку сови вгору, голосно вигукнув:
— Той час настав, яровити! Нам потрібна поміч. Ось чому їде від нас син славетного Кия!..
Жрець передав Святобору сову, потім вийняв з-за пазухи чорну ладунку, надів на шию юнакові. Тихо мовив:
— Тут рідна земля. В ній піт, і кров, і сльози яровитів. Вона берегтиме тебе в дорозі…
Тонко плете незримі сіті Горидід. Сумом бринять його слова, сльози тремтять на старечих очах. А зворушений Святобор обіймає жерця, притискує до широких грудей:
— Спасибі, духовиде…
З юрми вийшов старий Корінь, поцілував Святобора.
— Прощай, синку. Наші серця і думи з тобою. Повертайся з другами… Хоч і билися ми з ними колись, ну а коли Кий домовився про дружбу — то ми слова не зламаємо! Скажи, що всяке буває! Сьогодні вони нам поможуть, а завтра ми станемо в пригоді! Яровити добра не забувають!..
— Скажу, батьку Корінь!..
Горидід зайшов до землянки, вивів звідти священного коня Яркона. Підійшов до Святобора, вклонився.
— Бери Яркона, сину.
— Що ти говориш, Горидіде? — здивувався Святобор. — Хіба можна їздити на коні Світовида?
— Можна, — тихо відповів жрець. — Яр-бог буде тобі супутником. Бери, не вагайся, тут не дістанеш іншого коня. Звіряйся на Яркона — він повезе тебе по вірній дорозі!..
Яркон, мов розуміючи слова жерця, підійшов до Святобора, легко дихнув йому в вухо, поклав голову на плече. Юнак розправив груди, глибоко вдихнув повітря, ясним поглядом обвів усіх.
— Іду, браття і товариші! Гуртуйте силу, ждіть друзів наших…
Коло яровитів розступилося. Святобор з Ярконом рушив до проходу. Ружа — мовчазна і бліда — йшла поряд. І коли вони вже сховалися за першими деревами, з-за жертовника долинуло тихе, як стогін, мов подих вітру, мов голос землі, зітхання юрми:
— Наше благословення з тобою, сину…
І ось вже нікого нема. Тільки люба Ружа йде поруч — засмучена, згорьована. Зупинилися вони на кручі над берегом Славути. Звідси видно було в густій імлі правобережні кручі, неосяжні луки, блакитні дзеркала озер і проток.
Святобор пригорнув жону до себе, заплющив очі. Прислухався, мов хотів почути стук її серця. Потім відхилився, довго дивився в чорні, захмарені очі, щоб назавжди понести з собою пам’ять про кохану.
— Святоборе, муже мій! Я не плачу — ти бачиш… Я буду ждати… А якщо смерть судилася тобі… ти все одно не вмреш… ти живеш в мені!
— Ружо!..
— Так, любий… ти живеш в мені. В тебе буде дитя. І якщо народиться син, я назву його, як звати батька його… Святобором.
— Спасибі тобі, кохана…
Святобор поцілував Ружу ув очі, потім вийняв меч і зрубав гілку верби.
— Для чого це, друже мій?
Він мовчки закопав гілку в землю, набрав у шолом води, полив.
— Приходь до цієї верби, дивись на неї. Доки вона зеленітиме — знай, що я живу і думаю про тебе. А осиплеться лист з неї — нема мене живого! Ну, та будемо сподіватися на краще…
Святобор скочив на коня, перехилився, ще раз міцно поцілував заплакані щоки Ружі. Вона хотіла щось сказати, та подих перехопило.
Заіржав кінь Світовида, з місця ринувся вскач, стелючись білим птахом понад лозами, понад бур’янами. Хмара куряви прослалася за ним. Менше, менше… Ось уже зовсім не видно. Тільки ще глухо стугонить земля, та луна, затихаючи, котиться в лісі. Ружа вернулася до землянки, впала на мох…
2
Отямилася від гавкання лисиці. Зірвалася з моху, подивилася на Тоцю. Невже козари? Ні, звірина наче радіє!..
Ружа схопила стріли, лук і вискочила з печери надвір. Її зустріли голоси весняного лісу, свіжий подих розбудженої землі, ясний промінь сонця.
Та хто це? Ружа насторожилася, приготувала стрілу. По стежині між віковими деревами поволі йшло кілька людей, одягнених в козарські кожухи. Спереду шкандибав високий, худорлявий дідок з палицею в руці. Лисиця побігла прямо до нього, стрибнула на груди, облизала обличчя.
Дідок зупинився, притиснув звірину до себе і заплакав.
Ружа знизала плечима. Що за дивина? Чому Тоця знає цього старця? Та ось чоловік ступив ще кілька кроків уперед, ввійшов у смугу світла. Ріденькі вуса, борідка, примружені очі в промінні зморщок.
Так часто Святобор розповідав Ружі про це обличчя! Невже…
— Глиця?! — радісно скрикнула жінка, обнімаючи прибулого. Вона заплакала нестримними гарячими сльозами і не соромилася їх. — Живий, здоровий, Глиця, батьку!..
— Еге ж, Глиця, дочко, — здивовано-радісно відповів чоловік, заспокоюючи Ружу. — Та звідки ж ти знаєш мене?
— Святобор розказував!..
— То ти жона його?
— Еге ж!
— Хороша! — відверто похвалив Глиця, цілуючи Ружу в щоку.
— Як же ви? Звідки?
— Втік з полону козарського. Разом з цими молодцями. Тут недалеко ще сотні дві дружинників. По городищах збирав, гуртував, до вас привів. Ще там ми почули, що трапилось в Києві, ну й гайда сюди!
Тоця скочила на землю, виграючи хвостом і озираючись, помчала до печери. Глиця засміявся.
— Еге, Тоця гостинніша за тебе, господине! Давай запрошуй до господи, бо ми голодні, як вовки! А чого ж це Святобор не виходить? Мені конче потрібно бачити його!..
— Святобора нема, — похнюпилася Ружа. — Він сьогодні поїхав…
— Куди? — передчуваючи щось лихе, прошепотів Глиця.
— На полудень. До обрів.
Глиця сплеснув руками, вдаривши ними об поли кожуха.
— Чого поніс його туди злий дух? За чим?
— Прохати допомоги! Горидід передав Святобору знак Кия, по якому хан обрів має послати яровитам дружину на поміч!
— О Яр-боже! — підняв руки до неба блідий Глиця. — Що за напасть на яровитів! Яке страшне злодійство! Та то ж підла брехня, Ружо! Обри ніколи не були друзями Києву, а Горидід робить все на руку Ратибору! Він послав Святобора на смерть!
Ружа захиталась, позеленіла. Вуста її ворушилися, але вона не промовляла й слова. Глиця підхопив її, влив до рота води.
— Веди нас до Горидіда, дочко! Тримайся! Може, ще пощастить врятувати Святобора!..
…Духовид лежав на землі горілиць. Ноги його були прив’язані до двох зігнутих донизу беріз, які притримувались кількома молодими яровитами. Коло суворих, гнівних дружинників оточувало зрадливого жерця. Над ним стояв Глиця і, приставивши меч до шиї, запитував:
— Для чого ти послав Святобора до обрів?
— Щоб позбутись його, — хрипів Горидід. — Всіх інших можна було б зневірити і віддати до рук Ратибора…
— Хтось буде чекати сина Кия на дорозі?
— Засада козар…
— Де?
— Біля гирла Рубіжної…
— Проклятий! — заскреготав зубами Глиця. — Ти тонко грав на молодому серці, довірливій душі! А ви, люди! Чого ждали? Кому підкорялися? Ворожі ноги топчуть рідну землю, а ви ховаєтесь по лісах. Сила яровитів у єднанні, а ви розпорошили її, замкнувши серця свої в шкаралупі страху і сумніву! Сором і ганьба Києву!..
Яровити похнюпили голови. Глиця одступив від розпростертого духовида, махнув рукою.
— Одпустіть його. Замкніть у землянці і стережіть. Його буде судити весь Київ, коли на майдані городища знову стоятиме Яр-бог!
Розгубленого зляканого Горидіда одв’язали від беріз і повели геть. Глиця підійшов до Ружі, поглянув їй в очі.
— Треба діяти, дочко. Веди мене скоріше туди, звідки вирушив муж твій…
— Що ти хочеш робити, Глице? — з надією запитала Ружа.
— Побачиш.
Глиця зупинився біля посадженої Святобором вербички, опустив Тоцю на землю. Потім він дістав з торби біля пояса шматок берести, надряпав на ній якийсь візерунок, прив’язав сувій до ошийника Тоці.
— Хай Тоця біжить за ним. Коней у нас тут нема, пішки Яркона не доженеш. Може, він зрозуміє. Я попереджую його про засаду і вказую, що треба вернути назад!
— О Глице, якби вдалося, — застогнала Ружа, ламаючи руки.
— Будемо сподіватись. Ну, Тоцю, біжи… Шукай по сліду Святобора… Послужи ще раз, вірна лисичко…
Тоця махнула пухнатим хвостом, потерлася об ноги Ружі, Глиці і, понюхавши сліди копит Яркона, побігла вздовж берега. Ось кущі заховали її, ось рудий клубочок вихором вимчався на галявину і зник за деревами. Ружа дивилася йому вслід і спраглими вустами шепотіла палку молитву Яр-богу…
3
(Продовження на наступній сторінці)