Глиця не вірив своїм вухам. Перед ним виникли страшні образи зради Ратибора, смерті Кия, підступних дій Горидіда. Те, чого найбільше боявся Глиця, — сталося. Яровити роз’єднані, дружина обеззброєна. Святобор — десь у лісових нетрях…
Горидід просив ще вояків у Гароната. Він розповідав про свій план знищення сина вождя Святобора та втікачів, що гуртувалися по лісах. Хан, вислухавши посла Києва, дав наказ підготувати загін вершників для підмоги Ратибору. На честь духовида приготували багатий, ситий сніданок. Раби почали носити в шатро великі тарелі з паруючими шматками баранячого та кінського м’яса, але Горидід від їжі відмовився. Він хотів їхати назад негайно…
…Хан виїхав на полювання. Забутий всіма Глиця докінчував свою роботу в кутку шатра. Він розумів, що настав час діяти. День-два і буде пізно! Надвечір у Глиці визрів план. Він виждав, коли сторожа на хвильку вийшла з шатра, прудко прослизнув за балдахін Гароната…
4
Густа імла покотилася над степом, з боку яровитських лісів дув пронизливий весняний вітер, забирався під благеньку одежину вартових. Два козари, проклинаючи полонених та свою долю, походжали біля дверей кошари, били долонею об долоню, тупцювали, щоб хоч трохи розігнати кров.
Раптом один з них зупинився, неспокійно прислухався. Зупинився і другий, запитливо позирнув вузенькими очицями на товариша.
— Що таке?
— Чуєш, наче шкрябає з того боку?
— Здається…
— Треба подивитись. А то — втечуть яровитські пси, сконаєш на рогатині!..
— Іди поглянь!
Один з козар підбігцем рушив навкруг кошари, злякано скрикнув. Перед ним в темряві бовваніла висока постать. На її голові вирізнявся гостроверхий, хутряний убір хана Гароната. Володар? Вночі? Біля кошари рабів?
— Чому стоїш, блазню? — гримнув хан. — Хіба не бачиш, хто перед тобою?
Вартовий бебехнувся на землю від страху, простягнувся ниць.
— Встань! — лагідніше озвався Гаронат. — Відчини кошару, хочу подивитись на полонених…
Другий вартовий, почувши наказ володаря, миттю зняв засув, розчинив зі скрипом широкі ворота. В ту ж мить юрба полонених темним потоком ринула на козар, зім’яла їх. Не почулося навіть писку.
А постать Гароната зігнулася і промовила вже голосом Глиці;
— А тепер за мною! І щоб ні звуку я не чув. Захопіть зброю. Проберемось до гуртів — тоді ніхто нас не спіймає!
Довгий ланцюжок чорних постатей поповзом потягся в нічну імлу. Минуло небагато часу. І тоді вартові козари, які стерегли гурти коней, побачили, що по степу, до яровитських лісів, мчить великий загін вершників.
В темряві зчинився ґвалт. Запалили смолоскипи. В їх багровому сяйві вирізьбилася постать Гароната на передньому коні. Пролунав громовий голос, що змусив вартових покидати зброю і впасти на траву:
— Чого ґвалт зчинили, нікчеми?
Проте один з старіших козарських вояків добачив, що за Гаронатом мчить юрба обідраних полонених. Він збагнув, в чому справа. Серед ночі тривожно затрубив ріг. Біля шатра відповіли інші роги. Весь стан козар підхопився на ноги… Та було пізно. Загін втікачів шаленим галопом вирвався з кола сторожі і вихором помчав у рятівну пітьму…
Гей, вітре рідний — подих землі яровитської! Сповнюй груди вольних витязів, вдихни їм завзяття і незламність, неси їх на крилах своїх до коханого краю!..
5
Ще затемна прийшли в долину духів Святобор і Ружа. Крізь густющі хащі без стежини продиралися вони, попід шатами дубів, сосен і беріз, поміж буйними заростями папороті.
Долина лежала перед ними — чорна і страшна. Вона простяглася в’юнкою гадюкою аж до Славути. Знизу чувся моторошний сміх, хрипкі крики, дивний клекіт.
— Страшно? — прошепотів Святобор, тримаючи Ружу за руку.
— Ні! — рішуче відказала дружина. — Ходімо. Скоро — схід сонця…
Вони сміливо попрямували вниз, захищаючи обличчя від гілля зустрічних дерев. В гущавині лунав свист якогось гада, сумно скиглив вовк.
Далі. Далі. Крута яруга веде все глибше.
Терен дряпає руки, обдирає одежу, ноги плутаються в корінні дерев. Байдуже. Скоріше, Ружо, скоріше! Вже світає на небі, вже бліднуть зіроньки. Скоро заснуть вовкулаки, сичі і проснуться духи життя.
Земля дихає в передсвітанковій млі, напоює коріння дерев життєдайними соками. Як легко дихається і зовсім не боязко! Хто сказав, що духи страшні?
— Хутчій, Святоборе любий!
Стіна лісу змикається над головою. Вони вже на дні долини. Спереду хлюпає хвиля — сюди доходить вода Славути. Оце і є долина духів — тут вони вітають схід сонця, народження весни.
Вода іскриться рожевими метеликами, відбиває в собі темну гряду дерев. Тихо. Ні звуку. Вітер не колихне вітки, замовкла хвиля.
Грає ніжним багрянцем обрій, переливається барвами веселки. Зорі гаснуть. Парує земля, понад водою туман сплітається в дивовижні узори. І Святоборові та Ружі здається, що то народжуються перед сходом сонця, воскресають після довгого сну духи.
Яснішає довкола. Чіткішими стають обриси дерев. Похмура долина повеселішала. За стіною дерев блиснув краєчок сонця, сипонув барвистим дощем навкруги. Земля стрепенулась, заграла росяним убором, заспівала багатоголосу пісню хвали Світовиду-Яр-богу, батьку всього живого.
Святобор і Ружа стали на коліна, вклонилися сонцю.
— Благослови нас, Яр-боже, укріпи тіло, просвіти розум. Пошли нам силу, щоб вистояти в довгій борні!
Сонце мовчить, але яровити чують його гарячий подих, бачать, як під його пестливим промінням розпукуються бруньки на деревах, розквітають квіти, пробиваються з-під землі трави. Повертається Святобор до води, вдивляється в пасма туманів, простягає руки, пристрасно говорить, ніби вириваючи слова з глибини грудей:
— Славуто, батьку наш! З’явися в цей животворний день, допоможи в біді своєму народу…
Ружа стиснула руку коханого, гаряче зашепотіла, і слово те полинуло над тихими водами, відлунюючись по схилах долини:
— Дух живий безсмертного Славути! Де ти? Прийди! Допоможи в тяжкі для народу часи…
І ось обоє завмерли. Туман над водою згустився, побілів. Все ближче пливуть його казкові пасма, закутують яровитів непроглядним мороком. А з того мороку чується спокійний протяжний голос:
— Чого шукаєте, діти?
Від несподіванки Святобор і Ружа схопились на ноги. Туман ще згустився, і серед нього виникла постать старезного діда з сивою бородою до колін, в білій, до землі, одежі. Пронизливі очі його мерехтять, ніби хвиля Славути в бурхливу погоду, вони уважно і суворо оглядають людей.
— Ви кликали мене… Я прийшов, — знову озвалася постать. — Чого не вистачає тобі, юначе? Сили?
— Ні!
— Розуму?
— Ні!
— Може, сміливості?
— Ні, Славуто! Боягузом я ніколи не був. Та й не про себе я хочу говорити з тобою… Сили потрібно яровитам, сили, щоб скинути огидне ярмо з народу, щоб знищити зрадника-брата і його найманців! Дай пораду, дух Славути!..
Дід задумався, довго мовчав. Туман прокочувався мимо і часто здавалося, ніби він зникає, перетворюється в пару і колишеться під промінням сонця. Нарешті, вуста його ворухнулися, почулися тихі слова, мов шелестіння леготу:
— Слухай духовида, вояку! Слухай духовида!
Святобор здригнувся, притиснув до себе Ружу.
Постать духа Славути розтанула в мороці, покотилася до води. Святобор простягнув руки вслід їй, закричав:
— Що це значить, діду? Чому ти не кажеш, що діяти?
— Питай богів своїх, питай Світовида, — почувся здалека голос. — А шлях твій лежить до полудня. Ввечері зірка ясна, червона, вказуватиме тобі шлях…
І ось… все затихло. Німує долина духів. Розходиться туман, синіє вгорі усміхнене небо.
Святобор переглянувся з Ружею, взяв її за руку. Не промовляючи й слова, пішли вони назад, несучи в серці нез’ясовне хвилювання і тривогу!
Гей, легковірні, гарячі серця, розтруєні зневірою! Не по нетрях ведмежих, не по стежках вовчих треба шукати силу, щоб здобути волю! Скиньте пелену обману з невгамовних душ, ясних очей, беріть зброю дзвінку в незламні руки! Куйте долю народу залізом і кров’ю, розумом і силою м’язів, піснями і муками, любов’ю до життя і ненавистю до сваволі!
Ніч втікає від сонця, насильник від витязя, тьма душі, страх сердець, безсилля розвіюються примарами перед ясним промінням великої, простої правди…
ГЛАВА ДЕСЯТА
ПІДСТУП
1
На широкій галявині — людно. Старезні дуби, високі сосни посхилялися довкола, перешіптуються про щось, дивуючись. Більше сотні яровитів зібралось посеред лісу. Всі мовчазні, урочисті.
В колі — ідол Світовида, що стояв колись в Києві. Перед ним — невеликий жертовник. Куриться з нього пахучий димок, жертва сьогодні — безкровна. Це мед лісовий, золоті колоски тогорічного жита.
Сонце сміється з ясного неба. Дим струмиться вгору, тане над вершинами дерев. Жертва приємна Яр-богу.
А яровити повільно кружляють меди і вина, передаючи один одному окуті бронзою і сріблом роги.
Нарешті з кола встає Святобор. Ой який могутній вояк виріс з нього за останній рік! Пробилися вуса, роздалися плечі. Вишита сорочка перехоплена широким ременем, на ремені — батьківський меч, меч Києва, на плечах — малинова тепла накидка.
(Продовження на наступній сторінці)