Святобор погладив лисицю по спині, підняв її до ляди, гребнув рукою, показуючи. Тоця зрозуміла, шалено загребла лапками. Вниз посипалася земля. Ще, ще! Ще трохи! Ось уже лисиця сама тримається в дірі. Вона важко хекає, але не припиняє роботи й на хвилю.
Святобор згортає землю докупи, втрамбовує, щоб вище піднятись, поглядає в діру.
— Ружа, ластівко, ти тут?
— Тут я, тут, мій соколе! Ще трохи, зажди, мій коханий!
Нарешті вгорі почулося радісне гавкання Тоці, через прориту нору в льох проник промінь тьмяного дня. Вниз просунувся меч, упав до ніг Святобора.
Юнак схопив зброю, намацав рукоять. Сильно забилося серце.
— Ружа! — крикнув він. — Це меч Києва! Як він потрапив до тебе?
— Голеся передала тобі… на щастя! Не говори, а допомагай рити знизу, якщо дістанеш!
— Дістану, ластівко!
Шалено риє мечем глину Святобор. Піт заливає йому обличчя, але спочивати не можна! Ось уже зіткнулися мечі згори і знизу. Широкий прохід готовий.
Мотузка впала донизу. Святобор оперезався нею, підтягнувся до отвору, проліз. Тримаючи меч у витягнутій руці, виповз на поверхню.
Блиснуло вгорі, гримнув грім. Святобора осліпило. А коли він розплющив очі, то відчув на своєму обличчі гарячі руки Ружі.
Схопився на ноги, обняв, притис до грудей дорогу рятівницю. Біля них крутилася в’юном Тоця, скакала у захваті на спину юнака.
— Ні хвилини більше! Біжімо! — прошепотіла Ружа. Схопившись за руки, вони кинулися до частоколу, проникли за дворище. Кущами пробралися до кручі, опустилися вниз до Славути.
Ружа витягнула з кущів човник, посадила наперед Тоцю, потім Святобора, відіпхнула благеньку посудину від берега. Висока хвиля підхопила їх, понесла вперед, до лівого берега…
А гроза лютувала все сильніше, закутувала землю мороком. Здалося, що тьмі тій не буде кінця-краю. Гнівно ревли темно-зелені хвилі Славути, несли до далекого моря вісті про страшні події, передавали їх прибережним лісам. Віковічні дерева хиталися під ударами грози, гули низькими голосами, ніби творили в тому сумовитому співі дивно-прекрасну легенду…
3
В широкій ямі-могилі лежить, склавши руки на грудях, Кий. Пишно хоронить його син-убивця, як хоронили найзнатніших яровитів. Сотні барил з медами і винами стоять поряд, дожидають бучної тризни. Та чи будуть пити кияни меди з руки зрадника? Чи будуть веселитися з того, що славетний вождь Кий пішов передчасно в країну предків, не залишивши після себе доброго вождя?
Ой невесела буде тризна! Непорушною німою стіною стоїть навколо юрма, не піднімає ніхто очей. Від жертовника Світовида лине сморід — то смажаться туші биків, принесених в жертву богам. Вітер пригинає дим до землі, котить його сувоями понад могилою. В натовпі переглядаються, хитають зловісно головами: Світовид не приймає жертви. Недарма він закрив лик свій грозовими хмарами, недарма глухо гуркочуть копита його коня поза обрієм!
Горидіда — жерця Яр-бога — нема сьогодні. Замість нього стовбичить біля ідола Світовида біснуватий жрець Орой, який зрідка з’являється в Києві, а більше пропадає десь в яругах, поза городищем, збираючи цілющі трави, молячись духам лісу і степу.
Обличчя Ратибора бліде, аж зелене. Він, не піднімаючи погляду, хрипко говорить найманцям-козарам:
— Починайте похорон.
Поряд з вождем поклали коштовні дари, бойову зброю, меди і їжу, щоб було чим Кию підтримати себе в краю Світовида, на новій дорозі.
Жалібно заіржав вороний кінь Кия під ножем Ороя, окропив землю біля мертвого господаря своєю кров’ю, важко впав. Буде на чому їздити старому вождю, бойовий кінь не залишить його в нових походах.
Наперед виступили копачі-могильники. Скоро над Києм виросте гостроверха могила і буде вона височіти довгі віки, заросте травою, нагадуватиме дальнім нащадкам про славне минуле їх предків.
Раптом в натовпі прокотився тривожний гомін. Ратибор підвів голову і скрикнув.
Від хоромів вождя тихо, як тінь, ішла дружина покійного Кия Голеся. Вона опустила очі, проходячи мимо козар, не озвалася словом до зрадливого сина. Зупинилася біля трупа мужа, відгорнула покривало, подивилася скорбно на дороге обличчя, а потім звела погляд на сина.
Юрба задрижала. Мертвотна блідість поповзла по обличчю Ратибора. І, ніби від страшного погляду матері, в небі хмари почорніли, опустилися нижче. Налетіла буря, закрутила пісок, листя дерев у сильному вихорі. Кривава блискавиця мигнула понад натовпом, прошиваючи багряною ниткою грізне небо.
— Будь ти проклятий, підлий вбивця батька! — пролунав над майданом дзвінкий голос матері. — Будь проклятий навіки!
Натовп зойкнув. Нема нічого страшнішого від прокляття матері. Ні хвороба, ні смерть, ні злигодні, ні будь-які небезпеки не злякають мужнього серця, все можна перебороти, від всього врятуватись. А від прокляття матері нема рятунку! Тепер буде жити Ратибор на землі вовкулакою — без благословення рідної крові, з тавром проклятого зрадника, і не буде йому спокою ні на цьому, ні на тому світі.
Аж почорнів син, простягнув руки до матері з жахом і благанням.
— Мамо!!!
Голеся навіть не глянула на нього. Схилилася до мужа, поцілувала, підняла сухі руки до ідола Світовида.
— Добрий Яр-боже! З’єднай мій дух з духом прекрасного мужа мого. Не залиш у нещасті свій народ!
Блиснув у її руках ніж — і ще раз скривавилось тіло вождя. На цей раз рідною кров’ю. Тихо, як підтята билинка, впала старенька жона рядом з Києм, з яким так довго ділила на землі радість і горе.
Ратибор занімів у відчаї. Над городищем прокотився грім. У юрбі пролунали крики жаху, прокляття:
— Зрадник, убивця! Вічно над тобою тяжітиме прокляття матері!
Ратибор зацькованим поглядом вовка обвів натовп, очі його налилися кров’ю. Звіряча лють сповнила груди, кулаки його стиснулися.
— Агей! Вірні воїни мої! Списами гоніть геть цю череду! Погані раби! Я вас примушу поважати мене — свого вождя!
Мов чорні круки, накинулися на беззбройних яровитів козари. До реву бурі домішалися зойки жінок, плач дітей, прокляття чоловіків.
Кияни розбігалася геть від могили Кия, де в світлі грози стояв, мов темний дух, тремтячи від злоби та страху, новий вождь Ратибор…
ГЛАВА ДЕВ’ЯТА
НА ВОВЧИХ СТЕЖКАХ
1
Чорні дні прийшли на землю яровитів. Такої ганьби, такої наруги ніколи не бачили люди. Вони знали, якою ціною Ратибор прийшов до влади, і це породило йому страшну славу в народі. Його ім’ям лякали маленьких дітей, проклинали ворогів, його ім’ям висловлювали презирство і огиду.
Ратибор чув про це, і кожен його наказ дихав злобою та ненавистю. Він обклав яровитів такою даниною, якої не накладали ніколи навіть на переможених ворогів. Найманці-козари їздили по городищах і, загрожуючи карою, забирали у ремісників більшу частину їх виробів, а у рибалок, бджільників, хліборобів та мисливців — третю частину здобутку.
Запальні і юні яровити виступали проти нечуваного насильства. Та сміливців карали смертю.
А Ратибор і його чорні поплічники день і ніч бенкетували в хоромах, заливаючи медами свої озвірілі душі і страх перед майбутнім.
Народ ремствував. У Києві спалахнув бунт. Його очолив Мечибор — найстаріший дружинник. Та сили були нерівні. Гурт сміливців оточили в яру, над Славутою, вирубали шаблями половину, а інших полонили, зв’язавши ремінням.
На площі біля Світовида стратили старого Мечибора. П’яний і німий стояв попереду найманців Ратибор, не піднімаючи очей на того, хто учив його змалку тримати меч, хто своє довге життя віддав Києву та яровитам.
Біснуватий Орой, завиваючи диким голосом, роздував вогнище на жертовнику. В той день сталося таке, що навіть в козар серця завмерли від жаху.
Страченого Мечибора і ще трьох дружинників Ратибор призначив у жертву Світовиду. Облиті кров’ю трупи поклали на жертовник. Курище чаділо, дим чорною хвилею плив над землею, не здіймаючись до ясноликого Яр-бога. Світовид не приймав страшної жертви, його очі дивилися на батьковбивцю грізно і суворо.
Навіть Горидід відмовився бути присутнім на такому ганьбищі. Розлючений Ратибор після вечірнього бенкету, ввалився до нього, потрясаючи мечем, закричав:
— Ти теж крутиш хвостом, духовиде! Сам штовхнув мене на страшну стежку, а тепер… в кущі?! Чому ти ховаєшся по закутках?.. Чому не станеш рядом зі мною… в усіх моїх ділах?..
Горидід підвівся назустріч Ратибору і зловісно прошепотів:
— Ти занадто далеко залітаєш, хлопчисько! Влада осліпила тебе! Ти не знаєш навіть того, що Святобор десь ховається в лісах і гуртує дружину!..
Ратибор аж захлинувся від несподіваної новини. Хміль покидав його, в свідомість заповзав страх.
— Ти брешеш, духовиде! — прохрипів він. — Мої вояки робили облави по всіх городищах, Святобора ніде нема… Його давно з’їли вовки!
— Не дури сам себе, — сухо обірвав його жрець. — І згадай, про що ми домовлялись раніше. Слугам Світовида належить половина твоєї долі. Але таку долю я не хочу ділити з тобою! Непевність, бенкети, розбій і ненависть яровитів! Треба творити свою дружину, щоб позбавитись найманців! А для цього… є один шлях!..
— Який? — з надією запитав Ратибор.
— Знищити Святобора і всіх, хто мріє про повстання!
— Я пошлю в нетрі дружину, я знищу всі кубла по вовчих стежках!
(Продовження на наступній сторінці)