— Якась тарабарщина, — знизав плечима Петро. — Не розібрав.
— Абабагаламага, — озвалася Варка. — Марсіанин, а не знає по-нашому!
Пришелець повернувся до свого пристрою, зник у отворі. Якусь хвилю він був відсутній. Петро глянув на товаришів, радісно вигукнув:
— Послухайте, колеги, а це ще краще, ніж наш космонавт!
— Що?
— Пришелець з Космосу! Невже не розумієте? Добре, що наші вигнали нас!
— Ти здурів? — витріщив очі Іван.
— Ідіот! Якби ми оце ночували вдома, то не зустріли б Пришельця. А так — ми його зустріли, поведемо куди треба! Перший контакт з жителями Марса! О! А хто налагодив контакт? Ми!
— Молоток, Петер! — цмокнула його в щоку Варка. — У тебе міністерський розум!
— Отож-бо!
Тим часом Пришелець знову вийшов назовні. Він виніс з пристрою невеликого робота, поставив його на піску, ввімкнув якийсь рубильник. У робота спалахнули червоні очиці, почувся голос:
— Привіт землянам!
— Драстуйте, — сказав Петро.
— Кібернетика, — прошепотів Іван. — Перекладає...
— Цить, — штовхнув його в бік Петро і, звертаючись до Пришельця, приклав руку до грудей. — Ми дуже раді, що першими зустріли вас. Привіт вам од світової науки!
— Ти що— з глузду з’їхав? — пошепки запитав Іван.
— Замовкни, а то в зуби дам, — пообіцяв Петро, а вголос додав: — Ходімо з нами, ми поведемо вас до сільради...
— А що це таке — сільрада? — поцікавився Пришелець.
— Ну... таке місце... де... ну, там радяться...
— Ага. Збагнув. Центр координації. Ясно.
— А звідти — махнемо до Києва...
— Махнемо? Чим? Рукою? Ногою?
— Та ні, — розгубився Петро. — Це такий вираз... Поїдемо! А з Києва — в Москву. В Академію наук. Там з вами говоритимуть всякі вчені. Тільки щоб ми з вами були неодмінно. Це ж ми перші вас зустріли? Добре?)
— У мене нема часу, — відповів Пришелець, розводячи руками з жалем. — Я навідався до вашої планети на кілька хвилин. І одразу ж лечу далі...
— Як же так, Петьку? — жалібно пропищав Іван. — Щось треба зробити. Не можна одпускати... Слава ж пропаде... Ніхто не повірить!
— Заждіть, — усміхнулася Варка, — я з ним домовлюся. — Приклавши руки до грудей, вона зманливо вигнулася, зітхнула. — Послухайте, товаришу... е-е... марсіанине...
— Я не з Марса, — сказав Пришелець. — Я з іншої системи. З Сіріуса.
— З Сіріуса? — здивувалася Варка, зробивши губи сердечком. — Тим більше. Люди тисячі років мріяли про таку зустріч. А ви — сюди й назад! Ну залишайтеся! Тут є такі дівчатка! Пальчики оближеш!..
— Пальчики? — здивувався Пришелець. — Навіщо? Потім — я не можу. На нашій планеті винайдено Еліксир Всемогутності. Рада Планети доручила всім космонавтам роздати цей Еліксир іншим мислячим істотам, щоб допомогти їм у боротьбі з незнанням, з технічними труднощами. Отже, моє завдання таке: опуститися на планету, зустріти людей, віддати їм Еліксир і летіти далі — на інші планети...
— Елік... сир? — заїкнувся Петро. — А що це таке? Еліксир Всемогутності?
— Хто ковтне його — отримає всемогутність. Чого б він не забажав — все здійсниться...
— Все? — недовірливо запитав Петро.
— Все.
— Ги, — заіржав Іван. — Оце так! Мабуть, бреше!
— Тоді давайте його нам! — скрикнув Петро. — Ми вип’ємо Еліксир самі!
Пришелець дістав з кишені комбінезона три малесенькі пляшечки, віддав хлопцям і Варці.
— Молодці, — кивнув він, усміхаючись привітно, — не боїтеся всемогутності. Бажаю вам щастя в праці, в творчості!
— В праці? — злякано перепитав Петро. — А чому— в праці?
— А для чого ж ще потрібна всемогутність? Для праці, для творчості. Еліксир діятиме впродовж місяця і припинить свою дію, якщо ви спрямуєте свою силу на ег оїстичні потреби — для збагачення, насолоди або слави. Треба діяти на благо інших істот, — тоді Еліксир даватиме силу завжди. Ви збагнули? Бажаю щастя і радості! До зустрічі!
Червоні очі робота згасли. Пришелець взяв його в оберемок, поніс в кабіну літального апарата. Виглянувши з люка, привітно махнув рукою, після чого отвір закрився, а весь диск замерехтів багряним вогнем.
— Рвонемо звідси, — крикнув Петро. — А то ще покалічить!
Всі троє пробігли, впали в канаву, причаїлися. Диск похитнувся, безшумно поплив у повітрі, осяяв ліс, луки казковими променями і блакитним маревом пропав у небі.
Іван звівся на коліна, протер очі.
— Слухайте, братці, а нам все це не приснилося?
— А це що? — сказав Петро, показуючи пляшечки, — Давайте вип’ємо, доки вони не щезли...
— А раптом воно... теє, — несміливо озвався Іван.
— Що?
— Вибухне...
— Дурню! — насмішкувато поплескав товариша по плечу Петро. — Варто мислячій істоті летіти з далекої планети, щоб отруїти тебе. Страшенно важлива справа! Ти як хочеш — а я п’ю!
Він залпом вихилив пляшечку, ніби прислухаючись до смаку рідини.
— Ну... як? — заінтриговано запитала Варка. — Міцне?
— Не дуже, — сказав Петро, погладжуючи себе по животу. — Солоденьке... Тепле... Нічого, пити можна. Наче компот...
— Тоді давай і мені, — озвався Іван, вихоплюючи з рук Петра пляшечку.
— Мені теж, — загаласувала дівчина.
За хвильку всі пляшечки були спорожнені. Іван знизав плечима, принюхувався, дивувався.
— То що — тепер ми всемогутні?
— Гм, — пробурмотів Петро. — Так мусить бути...
— Може... спробуємо?
— Як?
— Ну... щось наказати... придумати вимогу...
— Ніби в казці про Алладіна?
— Ой, як здорово, джентльмени! — зраділа Варка. — Аж не віриться!
— Зажди, — промовив Петро, — Пришелець сказав, що творити треба для блага інших... а для себе — ні...
— Навіщо тоді всемогутність? — посмутнів Іван. — З неї навіть снідання не матимеш!
— Ідіоти! — зненацька підскочив угору Петро і радісно ляснув себе по стегну. — Як це ми не змикитили? Ми ж будемо мати все-все, що заманеться! Ми станемо найпершими людьми на Землі, наймогутнішими!
— Як? — витріщив очі Іван,
— Поясню! Тільки перш за все — пожерти чого-небудь! А то від сирої риби щось гуде і виє в животі!..
— Як же ти поїси? Для себе ж не можна?
— Безголовий! — хитро всміхнувся Петро. — Треба мати казанок на шиї, а не дране відро...
— Ну?
— Ось тобі й ну? У воді, у Дніпрі, риба є?
— Ну, є...
— Вона їсти хоче?
— Хоче. Тільки куди ти гнеш?
— Давай нагодуємо рибу, — пояснив Петро, давлячись від сміху. — Пришелець казав, що треба турбуватися про інших. Навіть про нижчих істот. Ясно?
— Не второпаю...
— Примітив одноклітинний! — сердито фукнув Петро. — Дивись!
Він урочисто простягнув руку вперед і проголосив:
— Хай з’явиться ковбаса, хліб, консерви, сигарети...
Всі з надією дивилися на пісок, але ніде нічого не з’являлося. На обличчі Варки з’явився кислий вираз, вона сердито зашипіла:
— Збрехав. Точно кажу — збрехав. Насміявся!
— Ну, хай би він ще раз прилетів, — посварився Петро кулаком у небо. — Я б йому показав Еліксир! Літає по планетах і обманює чесних людей!
Іван раптом усміхнувся і смикнув Петра за рукав.
— Слухай... а може, ми щось не так?
— Що не так?
— Ну... ти наказуєш не конкретно — хліб, ковбаса... А треба, по-моєму, сказати — який хліб, яка ковбаса...
— А ти — нічого! — скрикнув задоволено Петро. — Хоч і дурень, а якісь трибки крутяться в голові!
— Ну, ну, ти не дуже...
— Хлопці, не сваріться, — втрутилася Варка. — Скоріше експериментуйте!
— То я з радості. Ванько! Не дмись! Спробуємо ще раз! Увага! Наказую: хай з’явиться тут, перед нами, два кільця ковбаси української, домашньої, смаженої, в смальці та ще й на гарячій сковороді...
— Далі, далі, — аж стогнав Іван, ковтаючи слину.
— ...та дві паляниці пшеничного білого хліба по тридцять дві копійки за паляницю. О! І ще дві банки консервів "Сом в томатному соусі". А потім — коробку сигарет "Лайка"...
Почувся свист, знявся вихор. На піску миттю з’явилося все, що замовив Петро. Варка й хлопці завмерли від несподіванки, заклякли, мов неживі, бо ще й досі не вірили у свою всемогутність. Та за якусь мить вони заверещали, завили захоплено, кинулися до їжі, схопили по кільцю ковбаси, по шматку паляниці, почали трощити той харч. Та ось Іван отямився, глипнув на Петра.
— Слухайте, а ми забули...
(Продовження на наступній сторінці)