— Угу. А батьку написав, що склав. Він мені грошенят вислав. Живи, пише, синочок, учися. Видно, ти взявся за розум, люди з тебе вийдуть. Думаю, що робити, як вийти з положенія? Повернуся додому — вб’є мене патріарх! Я з такого горя напився, пішов на Хрещатик прошвирнутися, на чувих покнокать...
— На... кого? — не розшолопав Іван.
— Ну, на дівчат. Їх тепер так модно називати. А там компанія — браві хлоп’ята. Те, се, картішки, випивон. Потім — мордобой! Сюрчок — міліція! Те, се, десять суток залізно, і будь здоров! Тепер — додому. Дві години тут кручуся на лузі, не знаю, як підступитися до хати. Буде ураган, самум!..
— Складне твоє діло, — почухмарившись, пробубонів Іван.
— А ти чого прешся до Києва? — запитав Петро,
— Мати вигнала...
— За що?
— Розумієш — на сон мене хилить. Що я можу вдіяти?
— А тебе на роботу? — співчутливо поцікавився Петро.
— Угу. А я — не можу. Вийду в поле, сонечко припікає, парить, очі самі собою злипаються. Я — в скирту. А мене хлопці знайдуть, соромлять, соромлять, дорікають. В стінгазеті протягли. А я їм кажу — що я вам, робот, чи що?
— Молодець, — підхопив Петро. — У ведмедя чотири лапи, хай шурує, а людина — цар природи! Ну, а що ж вони тобі за це?
— Лаються! Кажуть — середню школу скінчив, а телепнем залишився!
— Некультурні типи! — зробив висновок Петро. — Вони ображають нашу честь!
— Страшне безкультур’я, — згодився Іван. — А потім мати напалася на мене, ременем потягла. А сьогодні вигнала з дому. Каже, доки не перемінишся, не приходь. А як мені перемінитися? Що я — погода, щоб мінятися щодня?
— Молоток, — схвально кивнув Петро. — Так що ж тепер?
— Прямую до міста...
— Що ж ти там думаєш робити?
— Є один план...
— Який?
— Попрошуся в якусь спортивну команду. Коментатором. У мене голос — знаєш який?
Він прокашлявся і почав тарабанити:
— М’яч перейняв Сабо, починає атаку, пас Медведю, його обходить Маслов, хоче одняти м’яча, даремна справа, Медвідь навішує м’яч над штрафним майданчиком, тут як тут Мунтян, удар — гол!
Іван захоплено заплескав у долоні, гордовито глянув на Петра.
— Що — здорово?
Петро з сумнівом похитав головою.
— Горлянка в тебе, як жлукто, це правда. І голос ревучий. Та тільки даремні твої надії...
— Чому?
— Їх там — коментаторів — мов горобців. Та всі з дипломами. А ти... Тільки й того, що пика здорова та горлянка полив’яна!
— Ну ти, — образився Іван. — Не дуже!
— Я ж правду кажу. Не сердься. Ось кури, старик!
— Не хочу, — сплюнув Іван. — Жерти охота.
— А ти... зовсім не їв нічого?
— І крихти не було в роті. Зелене яблуко з’їв по дорозі. Оскому набив...
— Я теж цілий день нічого не їв, — ковтнувши слину, сказав Петро.
— Що ж будемо робити?
— Треба подумати, — затягнувшись димком, по-філософському відповів Петро. — О, а хто там шкутильгає?
— Де?
— А від копиць. Якась чувиха модна! Ще й з транзистором. Класна бабенція!
— Тю на тебе, — сказав Іван, оскальнувшись презирливо. — Та то ж Варка!
— Яка?
— Нікселунікгороду! Хіба забув?
— А хіба вона не в місті? Вона ж там працювала десь у канцелярії...
— Вигнали. А тепер тиняється в селі, — зітхнув Іван. — Розумна дівка, на слизьке не наженеш. Іч, як стегнами вихиляє!
— А чого ж вона на лузі? Хіба косить ходила?
— Ха! Знайшов косаря! Мабуть, теж поперли з дому!
— Треба її в нашу компанію, веселіше буде! Варко, Варко!
— Що за некультурні вигуки? — невдоволено озвалася дівчина, наближаючись до вигнанців. — Яка я вам Варка? Салют!
— Салют, — сказав Петро. — А як же тебе величати?
— Луїза! — повчально відповіла дівчина, модно розставивши ноги і схрестивши руки на грудях. — Або Варюша, в крайньому випадку! Яким вітром вас сюди занесло, джентльмени?
— Мабуть, таким самим, як і тебе, — гірко всміхнувся Іван. — Вигнали несвідомі родичі світ за очі! А тепер микитимо — що його діяти?
Незабаром троє нещасливців, обмінявшись досвідом та невсипучим обуренням на весь рід людський за те, що цей останній не розуміє прагнень прогресивної частини молоді, об’єдналися в палкому бажанні знайти вихід з скрутного становища, а насамперед — відшукати можливість поїсти, або по-модному — підрубати.
— Приляжемо під сосною, — запропонував Петро. — Може, думка яка спаде пристойна! Га?
— Приляжемо, — згодилися Іван та Варка.
Вони беркицьнулися під дерево, у тінь, задрали ноги. Петро задимив сигаретою. Всі зосереджено мовчали.
Тільки понад лугом котилася протяжна пісня косарів, та зозуля дзвінко кувала літа на сусідньому дереві, та білка лузала шишки у виїмці на сосні...
Іван посварився кулаком на зозулю, вона злякано пурхнула понад сосною, полетіла геть. Білка завмерла, причаїлася, перестала лузати.
— У, стерво, — вилаявся Іван, — накувала на мою голову!
— Нерви, старик! — зверхньо сказав Петро.
— Так чуєш же — дражниться!
— Забобони, — зітхнула Варка.
Знову замовкли. Іван заплющив очі, намагався заснути. Варка висвистувала якусь бравурну пісеньку. Петро, заклавши ногу за ногу, похитував носком модного черевика.
Вгорі, на стовбурі сосни, старанно запрацював дятел. Вниз посипалася кора. Іван ліниво розплющив око, глянув на птаха.
— І охота йому довбатися?
— Дурень, — виплюнувши сигарету, сказав Петро.
— Свідомий роботяга, — зневажливо кинула слівце Варка.
— Полетів би куди-небудь, — додав Іван, — подзьобав би смачненького біля буфету на пристані...
— Проженуть, — похмуро заперечив Петро.
— А попід столами...
— І то правда...
— Не дражніть, — ковтнула слину Варка. — Мовчіть про їжу, а то в мене спазми в животі від ваших розмов!
Тим часом від сигарети затлілася глиця, почала горіти. Хлопці злякано звелися на ліктях, перезирнулися, витріщилися на вогник.
— Звідки воно? — здивувався Петро.
— Може, від твоєї сигарети? — висловив здогад Іван.
— Може...
— Затушити б, — промимрила Варка.
— Неохота, — зітхнув Петро і знову ліг горічерева.
Десь недалеко почувся тупіт копит, а потім з-за кущів з’явився здоровенний чолов’яга в лісницькому кашкеті, з рушницею за спиною. Він хутенько затоптав вогонь, потім виламав довгий бич і кинувся до хлопців, які злякано дивилися на нього.
— Ах ви ж, сопляки! — почувся громовий голос. — Лежите біля вогню і пальцем не кивнете!
Всіх підряд він почав періщити по ребрах, аж загуло. Хлопці і Варка заверещали, заойкали, кинулися втікати. Лісник вслід їм посварився здоровенним кулачищем.
— Я вам покажу, як під деревами курити! Лежні нещасні!
Він сів на коня і поїхав далі, а хлопці з Варкою, пробігши трохи понад берегом, знову зупинилися під деревом, недалеко від річкового плину.
— Приляжемо, — відсапуючись, сказав Петро.
— Пропозиція приймається одноголосно, — підхопила Варка.
— Ляжемо, — зітхнув Іван, чухаючи побиту спину. — Тільки ти, Петько, не кури під деревом, а то на другий раз такої припарки отримаєш...
— Лади! — презирливо відстовбурчив губу Петро, лягаючи на глицю. Його приклад наслідували Варка й Іван.
— Смокче в животі, — тоненьким голосом проспівала дівчина. — Так, наче там хтось нудну лекцію читає...
— Краще мовчи... А то в мене заколот підніметься у шлунку, — простогнав Іван, а в його синіх круглих очах з’явився жалібний вираз. Він видряпав з-під глиці шишку, яка муляла йому під спиною, почав розглядати її.
— Добре птахам. Все їм дає природа. Шишку подзьобав... і ситий...
Гризнувши шишку, він сплюнув, здивувався.
— І що вони тут їдять?
На верхівку сосни сіло трійко ворон. Каркнули. Захиталося віття.
Згори посипалася глиця. Всі зацікавлено глянули на сосну.
— Ворони, — констатував Іван.
— Засмажити б їх, — запропонував Петро. — Якраз три. По одній на рило...
— Це у тебе рило, — образилася Варка. — А в мене фізія! І, окрім того, їсти ворон? Фе! Джентльмени, як вам не соромно?
— А хіба що? — ліниво заперечив Петро. — Влітку вони вгодовані. Наполеон у Москві їв? Їв. А ти що — краща від Наполеона?
— Хіба їв? — засумнівалася Варка.
— Забула історію, — осудливо промимрив Петро.
— Ну, якщо Наполеон їв, то... можна спробувати...
— Як же ти їх спіймаєш? — поцікавився Іван.
— Еге, — згодився Петро, — це проблема...
(Продовження на наступній сторінці)