Пульт, покритий памороззю, погас. Погасли вічка електронних машин, індикатори навігаційних приладів, екрани локаторів. Серце "Капели" перестало битися. Згасли її електронні очі. І десь у щілини виходить її останній подих.
Зціпивши зуби, затамувавши біль, космонавт підвівся з крісла і пройшов по каюті. Він нічого не міг зробити. Автомати не працювали — ні основні, ні дублюючі. Він не міг зупинити агонії корабля.
Буревій, обтерши іній на дверцятах автономного управління, відчинив їх. Виключив подачу повітря в каюту. Його треба зберегти для скафандра. Сам собі іронічно всміхнувся: "Чи потрібно це? Аби довше агонізувати?"
Серце стукнуло владно, суворо: "Не ламай комедії. Треба зробити все, що велить обов’язок. Ти людина. Ти розум. Ти промінь пізнання, посланий Землею в Космос. Тихо. Замовкни і дій".
Він пройшов коридорами, добрався до реактора. Денеде товстелезні стіни корабля були розірвані страшним ударом, — крізь рани дихало морозною темрявою, блищали зірки.
Буревій оглянув записи автоматів. Зібрав їх. Потім поступово переніс до керівної каюти. Хай буде все разом. Коли прийде останній час, він підведе підсумки польоту, висловить свої думки про корабель — позитивні і негативні. А поки що — вийти назовні. Дослідити поверхню Плутона. Адже тут ще ніхто не був. Він перший. Може, знайдеться щось цікаве. Хай це теж буде його вкладом у знання.
Він рушив до шлюзів. Ліфт не працював, довелося йти по спіральних східцях, вкритих інеєм. Кілька разів Буревій послизнувся і впав, боляче забившись. Посміхнувся. Одвик у світі невагомості. А тут Плутон дає себе знати. Треба бути обережним.
Він оглянув люки шлюзу. Апаратура керування дивилася на нього мертвими приладами. Космонавт знайшов у сусідній ніші потужний напівавтоматичний домкрат, розблокував механізм відкривання, висадив перший люк. Те саме зробив з другим. Але зовнішній не піддався домкрату. Буревій повернувся назад, до каюти, знайшов електрорізак, що живився від атомних батарей. Кілька годин він терпляче вирізував отвір для виходу. Коли все було закінчено — Буревій ступив назовні.
На нього одразу посипалась хмара зеленкуватих кристаликів. Ноги потонули в крижаній каші. З усіх боків його оточували примарні нагромадження мерехтливих скель. Корабель теж височів над ним, майже не відрізняючись від навколишніх гір. Він весь був засипаний замерзлими кристалами.
Буревій пройшов далі, насилу переставляючи ноги в сковзкому місиві. Нарешті він вибрався на тверде, на "землю". Освітив прожектором. Під ногами чорніла плавлена, суцільна, без єдиної щілинки порода. Він колупнув її автоматичним молотком. Порода не піддавалась. Буревій здивовано повторив спробу. Знову нічого. Речовина Плутона була твердішою від земних алмазів. Оце відкриття! Жаль, що люди не скоро дізнаються про нього… Але звідки такі породи? З чого вони? Якої густоти?
Буревій оглянувся. Зовсім недалеко був обрій. На ньому зубцями громадилися такі ж самі скелі, як і поблизу. В світлі яскравих зірок вони здавалися таємними, моторошними. Зовсім невелика планета. Не більша від Марса. Але ж порода, її маса! Чому вона така густа?
Буревій зітхнув. Що ж, у нього вистачить часу, щоб вивчити дивний світ і записати свої спостереження. Він буде щасливий тим, що зможе подарувати людям ще одне відкриття.
Космонавт звірився з пеленгатором, відзначив місце корабля, пройшов ще трохи, вибираючи проходи поміж скелями. Ось гірський масив раптово обірвався. Від нього півколом розіслалася до обрію рівнина. Вся вона була всіяна рівним шаром зеленкуватого інею. Буревій взяв у жменю кристалики, помилувався їхніми дивними гранями. Треба буде розглянути в кораблі, з чого вони? Може, вода?
Він висипав їх. Кристалики, блискаючи холодними іскорками, знову лягли на віковічний покрив Плутона. Буревій постояв, прислухався, ввімкнувши зовнішні мікрофони. На планеті панувала тиша, абсолютна тиша. Ба ні! Щось вирує. Глухо, бунтівливо. Аа, то кров. Його власна кров мчить по всіх закутках тіла, виконуючи свою щоденну, безперервну роботу. Треба вчитися в неї, в кожної своєї клітини. Чи то голод, чи холод, чи будь-який життєвий іспит — вони не знижують ритму життя, вони віддано служать своєму тілу. Так і він. Навколо пустеля, навколо тиша і морок смерті, а він все одно думає, живе, творить.
Буревій вибрався трохи вище, зупинився на скелястому виступі. Зза обрію блиснула яскрава зоря, заграла на шоломі. Космонавт радісно засміявся: Сонце. Воно маленьке, майже не відрізняється від далеких зірок, але серце відчуває його животворне тепло, його рідні промені. Десь там і Земля. Зовсім поряд з світилом. Навіть у телескоп не побачиш її в променях Сонця.
"Земля! Оселя моя! Вітчизна моя!.. Тільки ось так, серед пустелі інших світів, ми пізнаємо глибину своєї любові. Ми пориваємось за променем розуму свого в Безмежність, а серце наше, ніби пуповиною, зв’язане ниттю любові з твоїм серцем, люба плането.
Я не повернуся до тебе. Моє тіло сховають у собі сніги Плутона. Ну то й що! Хай буде. А я вже нині з тобою. Я бачу думкою твої небесносині озера, твої бурхливі і спокійні моря, твої таємничі гори і пісенні ліси та гаї. Моє серце з тобою. Візьми його, збережи і передай новим синам своїм, які теж підуть шляхом Безмежжя. І хай теж бережуть непорушною любов до тебе, до Матері, бо цією любов’ю створено життя, світ, без неї нема пі минулого, ні майбуття".
Буревій заплющив очі. Стишив розбурхані думки. Перед його внутрішнім зором пропливли поля золотих хлібів, квітучі сади, голуба стрічка Дніпра. По ній пливуть білосніжні швидкі кораблі, хвиля гойдає човники рибалок — такі ж смішні, милі, як і тисячоліття тому. Сонце золотить бані древніх церков, вітер хитає в садах білі, рожеві суцвіття каштанів… Так було. Так було в юності, в дитинстві. Так буде для нових, сміливих його спадкоємців тепер і завжди. Вони думають, мріють, радіють, і піхто, ніхто не знатиме, що він самотньо блукає в снігах Плутона. Тільки колинебудь у майбутньому, якщо його знайдуть нові космонавти, — вони зрозуміють його останні думки, його прагнення.
Буревій розплющив очі, похитав головою, ніби відганяючи милі, дорогі видіння. Досить сентиментів. Пора працювати. Треба подумати, як поставити знак, щоб його помітили люди, щоб зрозуміли, хто був тут.
Космонавт повернувся, щоб рушати назад, до корабля. Та раптом йому здалося, що поряд хтось є. Хтось живий, розумний. Ніби невідступний погляд відчув Буревій на собі, ніби невидимі руки торкнулися його тіла. Що таке? Звідки?
Він озирнувся. Скелі, урвища, нагромадження кристалів. Але що це? Поряд з ним на кам’яному майданчику височіє щось дивне. То не скеля, ні… Невже утвір розумних істот? Тут, серед криги і мертвого мороку?
Буревій підійшов схвильовано до незнайомого предмета, освітив його прожектором. У променях вирізьбилось неземне обличчя, висічене з чорної породи, міцно притулені до грудей руки. Вся гігантська постать була уособленням зібраності, зосередженості. Але очі здавалися стрілами, пущеними силою духу в безодні Світобудови. Як вдалося невідомому творцеві висловити свій задум через мертву породу? Буревій ще не зустрічав на Землі подібної майстерності. Це свідчило про високий рівень істот, які залишили статую. Хто вони були? Пришельці чи жителі Плутона? Чи, може, мандрівники з інших планет — Юпітера, Урана? Розумні істоти, про яких ми вже знаємо, але яких досі ще не зустріли! А може, вони були корінними жителями і загинули з невідомих причин, залишивши іншим, далеким Братам останнє привітання — прагнення свого розуму в Безмежжя, висловлене в чорному камені?
Мовчить пустеля. Мовчить простір. Тільки очі. невідомого Брата пронизують Космос, єднаються з вогнями далеких світів.
Буревій повертався назад схвильований, вражений. Тепер йому буде легше жити серед пустелі Плутона. Він шукатиме на поверхні планети залишки мудрості і творчості Братів і відчуватиме в їхніх твореннях тепло сердець, пломінь думки і безсмертність творчості.
РОЗМОВА З ПРИВИДОМ
Минуло багато годин. Десятки. Сотні. Буревій уже не відзначав їх. Це було ні до чого. Він завзято працював, щоб забути про тіло і час.
Полагодивши трохи каюту — наклавши на розриви пластмасові шви, — він наповнив її повітрям, обігрів атомними батареями. Спочивав у ліжку кілька годин і знову йшов назовні — вивчати планету, шукати знаки чужої культури. Але, окрім статуї, йому не вдалося знайти більше нічого. Плутон ніби насміхався з нього, поставивши серед мороку і пустелі прекрасний фантом, щоб роздирати серце його бажанням і сумнівами.
Він повертався втомлений до корабля, похапцем, недбало їв консервовані харчі, спочивав. Інколи сідав до столика і акуратно голився, як на Землі. Так він звик на Землі, так повинно бути й тут. Ритм перш за все! Поки він дотримується ритму життя і праці — доти він людина. Порушить — і хаос покотить його свідомість до байдужості і смерті.
Буревій заглядав у дзеркальце, не помічаючи ні зморщок, які катастрофічно вкривали його чоло, ні густої сивини, що блискавично засіяла за кілька діб його чорне волосся. Яке це має значення? Йому здавалося, що то не він: худе обличчя, пошерхлі вуста, жовтаві щоки. Тільки сині промені заиалих очей його, Буревія.
Космонавт швидко відкладав дзеркальце вбік, припиняв тривожний монолог. Він знову одягав скафандр, щоб продовжити хвилюючі пошуки.
(Продовження на наступній сторінці)