Ми довго йшли в обхід. Напевне, за ці роки відбулося багато геологічних катаклізмів, які змінили пейзаж. Потім, знову ми натрапили на вежі, залишені Марією.
Я був невимовно щасливий. Коли щоа відпочивали по тимчасових притулках, я приходив до вежі і цілував букви, вибиті її рукою. І в такі хвилини я відчував її серце в собі, я був поряд з нею, знав, що страшні роки мук і страждань, випробувань і творчості — це лише прелюдія до великих, чудових звершень.
Та ось раптово, тоді, коли вже було зовсім недалеко до мети, великий похід щоа зупинився. Сталася катастрофа, яку я передбачав підсвідомо, якої завжди чекав і боявся.
"НЕБЕСНА ВЕЖА"
(З блокнота Марії)
…Вже три роки, як я знайшла "небесну вежу". Ми побачили першу автоматичну ракету Землі, а не корабель нової експедиції, як я думала спершу.
Це принесло велике розчарування, але й велику радість. Адже в ракеті було багато апаратів, була енергія, припаси, які адресувалися розумним істотам зустрічних планет, зразки земних виробів, харчі, фільми, книги, вбрання і безліч потрібних наукових і побутових речей.
Туара з племенем супроводжував мене до ракети. Тут ми застали інше плем’я, яке поклонялось "небесній вежі". Вони зустріли нас вороже, не допускали до свого "храму", але після демонстрації сили — я променем вібратора зрізала одразу кілька велетенських скель — пропустили нас.
Після довгих розмов з Туарою вони пом’якшали. І тепер уже поклонялися мені і Васильку — Дитині Небес.
Для мого сина все було цікавим, незвичайним, чарівним. Він бігав по всіх коридорах, закутках, сідав за пульт управління, натискував кнопки. Але я заборонила йому так робити. Я боялася, щоб він чогось не пошкодив.
Василько плакав, сердився, довго не міг заспокоїтись. Але я пояснила йому, що "небесна вежа" повезе нас додому, до рідної Землі. А тому не треба псувати її. Хай син спочатку виросте, вивчиться, а потім вже буде керувати "небесною вежею". Після цього Василько заспокоївся.
Минав час. Я уважно вивчала систему корабля, користуючись великим інформаторієм, де було зосереджено все: бібліотеки, схеми всіх вузлів корабля, вказівки для можливих пошкоджень і багато іншого.
Мені важко було розібратися в усій складності апаратів. Адже я не була підготовлена так універсально, як Іван. Та мені хотілося одного — зрозуміти і опанувати систему зв’язку. Ех, якби хоч слово з рідної Землі! Або передати їм!
Тим часом ішли роки. Я посправжньому почала вчити Василька. Він жадібно вивчав мову, читав художні книги, дивився фільми про життя Землі, студіював фізику і математику, доступну для п’ятнадцятилітнього віку. Він зачаровано спостерігав картини земних подій, величні споруди, геніальні утвори мистецтва, прекрасні обличчя людей, яких він ніколи не бачив.
Нарешті я збагнула систему зв’язку. Вона діяла автоматично. У певні періоди, коли на небі видно було невеличку зірочку — рідне Сонце — антени корабля починали рухатися, слідкуючи за ним. Треба лише ввімкнути апаратуру і слідкувати за екранами.
Ми проводили час у капітанській каюті, з напруженням ждучи бодай якогонебудь сигналу з простору. Але все було даремно. Тихо шепотів ефір, потріскували якісь розряди, екран прорізували яскраві спалахи. Але сигналу від рідної системи не було.
Ось і зараз Василько чергує біля апарата зв’язку, а я пишу ці спогади. Я втомилася ждати. Ждати коханого мужа, ждати вісті з Землі. Я втомилася і не приховую цього. Мені важко. Але я чесно признаюся перед собою, перед своєю совістю: дай мені нове життя, і я повторю все спочатку! Тільки так… Тільки так!
Ми побудували кілометрів за три від ракети велике містечко. Ми назвали його Агоон, що значить мовою щоа — Світло. Хай буде це перше місто на Му вогнищем Світла і Знання.
Щоа вже вживають деякі знаряддя праці, мурують будинки, знають рахунок. Вони копають руду і витоплюють її. Вони будують вози на двох колесах. Я порадила їм запрягати в них диких, неповоротких, але дуже сильних тутонів. Вже два роки, як Туара з групою молодих щоа займається їх прирученням. Дев’ять тутонів добре працюють. Це страшенно тішить і радує щоа. Дуже багато допомагає їм Василько. Він учить малих дітей щоа, підказує їм форми деяких знарядь праці.
Вчора Василько розмріявся. Він з любов’ю говорить про щоа, про їхні здібності. Він мріє про той час, коли на Му розквітне висока цивілізація, як і на рідній Землі.
Я щаслива, що в нас з Іваном такий син. Батько навіть не знає про це. Коли він прийде сюди — а він прийде, я знаю, — це буде для нього найбільшим сюрпризом.
Ми щиро поглянемо йому в очі, бо вірно виконуємо місію свою. Світло Знання Землі вже сяє для темних щоа. І недаремно ми прожили так багато років на Му.
Ми зібрали безліч зразків флори і фауни, мінералів і порід. Ми визначили багато даних астрономічних і метеорологічних, етнографічних і геологічних, якщо можна вжити для іншої планети частку "гео".
Тільки б зустрітися. Поглянути в очі, в рідні очі коханого, відчути його серце біля свого.
Двері каюти, де сиділа Марія, різко відчинилися. З’явилося обличчя Василька. Він тривожно дивився на матір.
— Що тобі, синку? — запитала Марія, закриваючи блокнот.
— Матусю… Поспіши до керівної каюти. Якась передача. Я боюся повірити, але мені здається, що це Земля.
Марія скочила з крісла, захиталася. Василько підхопив її, підтримав. Обличчя в неї зблідло, очі заплющилися.
— Що тобі, матусю? — злякано крикнув син.
— Нічого, нічого, — шепотіла вона. — Це добре. Не бійся. Від потрясіння… радісного… теж буває… Веди мене, сипку.
Потьмяніло все навколо, не видно, де двері, де стіни. Ноги стали як вата. А ось і керівна каюта. Мерехтять екрани. Чути мелодію, вона одноманітна, вона повторюється Знайоме щось! Позивні! Ну звичайно — це позивні!
Серце завмирає від хвилювання. Марія сідає в крісло, кладе Руки на пульт. Ось відрегулювати трохи… Що це? Невже не сниться? Невже це насправді?
— Синку! Яка радість! Васильку, це вона — вітчизна!
На екрані, серед темряви Космосу, справді виник гігантський купол Сонячного Острова…
ЗРАДА
На світанку Заграва вийшов з кам’яного притулку, вмився з потоку, що гримотів між базальтовими скелями поряд. Критично оглянув себе, схилившись над спокійною ковбанькою біля берега. Відбиток у воді показав зовсім сиве волосся, довгу бороду, поношене вбрання.
Іван зітхнув, сумовито всміхнувся.
"Якби не спеціальний комбінезон, — подумалось йому, — вже довелося б прогулюватись по чужій планеті в костюмі Адама або, в кращому разі, у шкурі якоїсь тварини. Зустрінемось — не впізнає Марія. П’ятнадцять років розлуки перетворили його в діда. Та дарма! Аби побачити її, поглянути в рідні очі! Мені було невимовно важко одному, а їй! Що витерпіла вона?"
Заграва підійшов до притулку, покликав робота.
Друг жваво вийшов з отвору надвір, запитав:
— Що бажає капітан?
— Пора в путь, Друг.
— Я готовий, капітане. Інформація моєї пам’яті підказує, що вже недалеко до ракети. Залишилось вісімдесят два кілометри сто сімнадцять метрів до того місця, де мене зіпсували.
— Гаразд, гаразд. Друг. Ти молодець. Забирай наші припаси і рушай. Треба дати сигнал щоа.
Робот пішов до притулку забрати речі, деякі припаси. Заграва оглянув стійбище. В тумані, що оповивав ущелину, виднілися, скільки оком кинь, гостроверхі тимчасові притулки. Денеде бовваніли постаті щоа — вартові.
Побачивши Наставника, вони закричали. Юрби щоа з’явилися в ущелині. Почувся гомін, шум.
Сходив Усо. Рожевіли вершини. По той бік потоку блищали хащі дерев. Туди лежав шлях через брід.
З сусідньої печери вийшов Ітиней. За ним Адаон. Вони наблизились до Наставника.
Заграва помітив, що Ітиней чомусь похмурий. Його обличчя посіріло, щетина навколо голови опала, погляд був опущений донизу.
— Що з тобою, Ітиней? — запитав Заграва.
Вожак якусь хвилю помовчав одвернувшись. Потім, певно, зважився. Він випрямився, поглянув па Заграву. В його очах загорівся чорний вогонь.
— Я хочу сказати тобі слово, Наставнику, — різко сказав Ітиней.
— Говори. Але нам пора вирушати.
— Ми нікуди не підемо, — рішуче заперечив Ітиней.
Адаон здивовано глянув на брата, щось хотів сказати, але Ітиней знову перебив його:
— Щоа не підуть з Наставником до небесної вежі. Вони повернуть назад.
Серце у Заграви впало. Ось воно! Те, чого він так боявся, про що догадувався, але не хотів допустити. Наступила протидія. Самоствердження. Він пробудив у душі щоа інтелект, а разом з ним і безліч інстинктів, які отримали велику підтримку, розум. Він ждав реакції, але не думав, що це станеться під час великого походу. Він гарячково думав, що робити, а тим часом спокійно вимовляв слова:
— Може, ти погано себе почуваєш, Ітиней? Так ти скажи нам. І потім хіба я для себе веду вас, всіх щоа, до "небесної вежі". Я бажаю вам щастя і хорошого життя.
Тисячі щоа наближалися до групи вожаків, прислухалися до палкої розмови, не розуміючи всього, що сталося. Ітиней сердито оглянув юрбу, волосся в нього настовбурчилось, заблищало срібнорожевими вогниками. Він закричав:
(Продовження на наступній сторінці)