І лише коли екскурсія закінчилася, і Ліна Митрофанівна вивела нас з музею і сказала, що можна їхати додому, я підбіг до Чака, який теж вийшов з музею і стояв па розі біля афішного стенда.
— Здрастуйте!
— Здоров! — привітно усміхнувся Чак,
— А як ви тут опинилися?
— Та дізнався, що ви сюди йдете, і собі прийшов. Захотілося повернутися хоч на мить у ті дні.
— Так ви теж були зі мною на барикаді? А чого ж я вас не бачив?
— А я по патрони побіг.
— А діда Хихиню бачили?
— Уже неживого. Тоді ж я не знав, що то дід Хихиня. Розказували мені тільки, що, коли я бігав по патрони, якийсь дужий дід стягнув козака з коня, але був застрелений і якийсь хлопчик біля нього... Я потім бачив — їх обох поховали у парку в братській могилі. Там тепер пам'ятник.
— А знаєте, що він мені сказав...— І я розповів Чанові про останні хвилини старого.
— Так хотілося б виконати останню волю діда Хихині,— зітхнув я, з надією позираючи на Чака.
Чак, здається, не зреагував на мої слова.
— Як там у тебе в школі? — спитав він.— Як успіхи?
— Нічого.
— Двійок нема?
— Нема.
— А трійок?
— Теж нема.
— Диви! Молодець! А як у тебе завтра з часом?
— А що? — загорівсь я.
— Та нічого. Якщо не дуже зайнятий, могли б зустрітися. Га?
— Ой! З радістю! А що таке?
— Та нічого. Розмова є. Приходь до цирку, як завжди, о четвертій. Гаразд?
— Гаразд.
— Ну, біжи додому. Вже як пізно. Бувай!
Мені здавалося, що ніхто не помітив мого побачення з Чаком. Але на другий день, коли я прийшов до школи, Туся Мороз одразу ж мене спитала:
— Що, твій дід Грицько приїхав, про якого ти розповідав?
— Ні-і,— протягнув я.— Звідки ти взяла?
— А який же то дідусь був учора в музеї?
— Просто... Знайомий.
— Симпатичний. Усмішка в нього приємна.
— Ги-ги! — гигикнув Ігор Дмитруха, який чув нашу розмову. Симпатичний!.. Дід! Ги-ги! Як на мене, то всі вони несимпатичні! Розвелося їх стільки, проходу нема. В трамвай і в тролейбус сісти не можна — усі забиті старими дідами та бабами. Повчають. Ну їх!
— Дивак! — обурено вигукнула Туся.— Як тобі не соромної Сам же дідом колись будеш.
— Ш-ко-ли! — одрубав Дмитруха.— Зовсім не збираюсь жити до старості. Щоб ледве переставляти ноги? Та нізащо!
— От дивак! — Туся навіть почервоніла від обурення.
Дзвоник на урок перервав дискусію.
Жаль, що Сурен цього не чув. Не було його поблизу. При Сурені навряд чи виголосив би Ігор свою антидідівську промову. Сурен дуже любив свого діда Акопа.
Одного з перших днів він розповідав нам про свого діда. Не було Дмитрухи того дня в школі.
Дід Акоп був кавалером усіх трьох орденів Слави. Усю війну пройшов, від Волги до Берліна. І рейхстаг брав. Справжній герой був Суренів дід.
А одного разу, коли Сурен тяжко захворів (батьки його тоді були у Ташкенті), дідусь Акоп серед ночі поїхав у рідне село, потім кілька годин у негоду йшов пішки в гори до знайомого народного лікаря, а на ранок таки повернувся з потрібними травами. І це незважаючи на те, що після поранення у нього дуже болять ноги.
Коли Сурен розповідав, у нього аж сльози блищали на очах.
І те, що він з такого ніжністю говорив про свого дідуся, ще більше привернуло моє серце до нього.
Я дуже шкодував, що не встиг нічого сказати Ігорю, розгубився. Я люблю старих людей. І не тільки тому, що люблю свого діда Грицька. Просто я якось швидко знаходжу спільну мову з дідусями і з бабусями. Мені з ними цікаво. Вони ж стільки знають, стільки можуть цікавого розповісти. І, по-моєму, вони уважніші, ніж просто дорослі, до нашого брата, школяра.
Просто дорослі завжди чимось заклопотані, завжди зайняті, завжди їм ніколиться ("Ой, одчепись, ніколи!", "Потім!", "Мені зараз не до того!"). А старі дадуть відповідь на будь-яке запитання, охоче розкажуть усе, що знають. Вони тільки цінують увагу і ввічливість. Ввічливо звернись, до старого — ніколи тобі не відмовить. Безмозкий той Дмитруха зі своїми розмовами.
РОЗДІЛ XІІ
"Ти віриш, коли читаєш казки?" Єлисей Петрович. Пріорка. Розмова з
дядьком Миколою
Чак сидів на тій самій лавці під деревом у скверику біля цирку.
— Сідай,— сказав він, коли я, привітавшись, підійшов до нього.— І слухай уважно. Треба нам з тобою зараз дещо з'ясувати. Скажи, ти казки любиш? Мені чогось здалося, що Чак хвилюється.
— Казки? Люблю. А що?
— А ти віриш, коли читаєш казки?
— У що? У те, що там написано?
— Ага.
— Не вірю, звичайно. Але... цікаво.
— Жаль,— щиро засмутився Чак. Мені стало незручно.
— Ну як же я можу вірити? — вибачливо сказав я.— Як я можу вірити у якийсь там килим-самоліт або летючий корабель, коли зараз ракети в космос літають та й сам я на реактивному літаку до Москви з татом літав?! Що там той килим-самоліт проти Іл-18! Або чарівне люстерко, в якому видно, де що робиться. А в нас кольоровий телевізор дома... Ну як я можу вірити?
— А що таке казка? Як ти думаєш?
— Ну... казка... це... це — казка. Вигадка.
— А чого вона живе, ця вигадка? Давно вже реактивні літаки, космічні ракети літають, давно телевізори кольорові, а казки про килими-самольоти й про чарівні люстерка досі друкують, і їх люди читають. Га?
— Ну, тому що... просто цікаво.
— Ні, друже мій дорогий. Тому що це — мистецтво, витвір уяви, творчої фантазії народу. І не були б ні реактивних літаків, ні космічних ракет, ні кольорових телевізорів, коли б не було казок. Коли б далекі предки наші не мріяли про це, не втілювали мрії свої у казках, у казкових образах.
— Мабуть,— раптом зрозумівши, погодивсь я.— Звичайно, якби люди не мріяли, вони б і не прагнули зробити усе це.
— Тож-то й воно! — зрадів, усміхнувся Чак.-Отже, казки — така ж сама реальність, як і все інше. Це — витвір реальної творчої уяви народу, наших далеких-далеких предків. І вони безсмертні, вони житимуть завжди, поки житимуть люди, поки буятиме їхня фантазія. І от...— Чак знову помітно захвилювався.— Коли я був зовсім малий, бабуся розповідала мені казки. І героєм цих казок найчастіше був добрий, симпатичний лісовик Єлисей Петрович. По-моєму, бабуся сама вигадала його. Він допомагав пташкам і звірам, виручав їх з біди, захищав від злих сил. Я так полюбив Єлисея Петровича, що уявляв його, як живого. Він часто сниться мені й тепер. І от я вирішив звернутися до нього по допомогу...
— Як це? — хвилювання Чака передалося й мені. Я відчув холодок у грудях.
— Розумієш... Я міг би й сам. Але з ним мені буде легше. Легше фантазувати. От ти ж хочеш побувати у предка старого Хихині козака Тимохи Сміяна?
— Хочу.
— Але, щоб проникнути в часи, в яких я не жив, моїх спогадів, моєї пам'яті не досить. Тут потрібна вже, крім моїх знань про ті часи, ще й моя уява, яка є часточкою тієї творчої фантазії народу, що живе з вікопомних часів і що творила казки. І — твоя уява. Ти теж повинен допомогти мені. Своєю уявою. Ти маєш повірити в те, що я навіватиму тобі. Так, як віриш уві сні, коли з тобою трапляються найдивовижніші навіть речі. Вони можуть дивувати тебе, але ти віриш у їхню реальність. І, лише прокинувшись, розумієш, що то був сон. Та й коли ти дивишся, гарний фільм-казку, ти ж не думаєш весь час: "Так не буває!" Ти піддаєшся мистецтву кіно і живеш у його світі. Отже, постарайся вірити. Добре?
— Ну, я... постараюсь.
— Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем. Тепер він лісовик-інспектор по Києву та Київській області. Я собі так вигадав. Він приходить уночі до звірів, які гастролюють у цей час у нашому цирку, і до тих, які живуть у Київському зоопарку. Розповідає їм лісові новини, передає привіти від родичів, що живуть на волі, розраджує, заспокоює і взагалі стежить, щоб їх не кривдили. Ти не бійся, він добрий і не зробить тобі нічого поганого.— Чак звів голову догори й покликав: — Єлисею Петровичу! Спустіться до нас, будь ласка!
Я теж звів голову догори і... на дереві побачив патлатого дідуся в окулярах. Дід сидів на гілці й читав книжку.
Почувши Чакові слова, він зсунув окуляри на кінчик носа, подивився поверх них на Чака й сказав: "Ага! Зараз!"-згорнув книжку і з несподіваною спритністю зліз на землю.
— Познайомтеся, Єлисею Петровичу, це Стьопа,— мовив Чак.
— Здрастуйте,— сказав Єлисей Петрович і простяг мені руку.
Рука була маленька, волохата. Але потиск теплий, приємний.
З-за окулярів на мене дивилися зелені лагідні очі. Велика сива борода була скуйовджена, в ній заплуталося сухе листя і пелюстки якихось квітів.
Несподівано я впізнав його. Це був той самий дідусь, який стояв поруч з Чаком і Стороженком на гальорці в цирку "Гіппо-палас", коли впала Тереза. Це він щось крикнув тоді звірам, і вони, замість того щоб кинутися на Терезу, побігли з арени.
Уперше в житті я бачив на власні очі живого казкового лісовика.
(Продовження на наступній сторінці)