— Правду. Я взагалі не брешу ніколи і брехунів не люблю. Тому й вам повірив. Бо відчуваю чогось, що не брешете.
— Не брешемо,— якомога серйозніше Сказав я.
— То тепер ви скажіть, як там у вас у вісімдесят другому?
— Гарно. Тільки... уроків багато задають.
— Ясно. Уроків у всі часи багато задають. А цар який? Ян зветься?
— Нема ніякого царя. Микола Другий — то ж останній російський цар.
— Та ну!
— Точно! Через п'ять же років, у сімнадцятому, революція гряне. І царя скинуть. А потім і поміщиків та капіталістів. Народна влада буде, радянська.
— Ех! Хотілося б хоч одним оком глянути!— То глянете обома. П'ять років не так уже й довго.
— Та старий я, все-таки шістдесят сьомий уже.
— Ну то й що? — озвався Чак.— Мені оно вісімдесят два.
— Диви, як сохранилися,— уїдливо примружився Хихиня, оглядаючи хлоп'ячу Чанову статуру у гімназичній формі.
— Та ви не дивіться на них зараз,— вступивсь я.— Зараз їм дванадцять, як і мені. Бо це ж сімдесят років тому. А мене зовсім нема. Тому я й невидимий був. А це я матеріалізувався, щоб з вами побалакати. Спеціально. От іще трошечки побалакаєм і зникнемо.
Товсті губи Хихині округлилися бубликом.
— 0-он воно що! Ясно.
Він усе-таки був надзвичайний дід, цей Хихиня. Його ніщо не дивувало. Навіть така дивовижна річ, як люди з майбутнього. Диваків ніщо не дивує.
— Слухайте! — раптом прояснів він.— Не знаю, як ви це робите, але раз так, то поганяйте, хлопці, до мого предка Тимохи Сміяна, у тисяча шістсот сорок восьмий рік, І дізнаєтеся в нього секрет весел-зілля. Я б і сам...
Він не доказав, бо в цей час його перебив дзвінкий жіночий голос:
— Ой, глядіть, щоб самі ви в Кирилівку не втрапили! Ми обернулися.
З-за хати, розчервоніла, з ціпком у руках, вигулькнула та сама молодиця, яка привела Чака сюди.
— Ах ви безсовісні! — накинулася вона на нас.— Глузуєте з діда! Насміхаєтеся! Я все-все чула! Ах ви! От я вас! Вона махнула ціпком.
Я не встиг ухилитися, і ціпок луснув мене по голові. Бомм!.. В очах у мене потемніло.
РОЗДІЛ XІ
Їдемо в музей. "А ти міг би вчинити подвиг?.. По-моєму, міг би".
Січневе збройне повстання арсенальців. Останні слова старого Хихині.
"Завтра о четвертій!"
Я стояв поряд із старим Чаком у скверику на площі Богдана Хмельницького. Голова в мене трохи боліла від удару ціпком, але гулі не було. — Ти на молодицю не ображайся,— усміхнувся Чак.— Вона ж думала, що ми кепкуємо з Хихині, захищала його від хлоп'ячих глузувань.
— Та я не ображаюсь. Я все розумію,— усміхнувсь я, чухаючи забите місце.— А той Хихиня симпатичний. Сподобався мені.
-. І мені теж. Гарний дід.
— А що це він про свого предка говорив?
— Ти ж чув: "Поганяйте у тисяча шістсот сорок восьмий, дізнаєтеся секрет весел-зілля".
— Це він серйозно?
— Хто його зна.
— То, може... Га? — з надією глянув я на старого Чака.
Мені так сподобалися ці подорожі в минуле. І так невтримно хотілося дізнатися секрет сміх-трави, весел-зілля, яка робить людей веселими й безжурними, добрими й дотепними на все життя. А отже, щасливими. Може ж, справді існує цей секрет і росте десь у лісі чи в полі сміх-трава, тільки люди не знають про неї.
Ех! Як би воно мені зараз згодилося, оте весел-зілля!
Начувайся тоді, клятий Дмитрухо! Байдужі мені були б твої глузування, кпини твої, дзижчання твоє огидне!
І ваше хихикання підле, Монькін, Галушкинський, Спасокукоцький та Кукуєвицький!
Ех! Я б тоді...
Чак якось загадково усміхнувся й сказав:
— Ну, гаразд... Бувай здоров, Стьопо! Мені вже час.
— До побачення. А коли ми побачимося? — несміливо спитав я, порушуючи нашу домовленість.
— Не знаю, не знаю...— непевно відповів Чак.— Якщо треба буде, я тебе розшукаю.
І знову, тільки-но він відійшов від мене, як я відразу втратив його з очей.
На відміну від нашої школи, де всі уроки в нас були в одному класі, тут, у Києві, запровадили так звану кабінетну систему. Це значить, що один урок в одному класі, другий — уже в іншому, третій — ще в іншому і так далі. Тільки продзвенів дзвоник, збирай похапки речі і гайда, щоб не запізнитися. Бо й поснідати треба, і збігати, може, кудись абощо. Воно, звісно, цікаво (у кожному кабінеті своя обстановка, свої наочні прилади, своя апаратура), але так же весь час пильнувати треба, щоб не розгубити свій реманент.
Раз у раз чути:
— А де моя зоологія?
— Ой, я кеди загубив!
— Люди! Зошита мого ніхто не бачив?
Найулюбленіші мої уроки — це фізкультура і праця. Крім того, що вони просто мені подобаються, люблю я їх ще й тому, що на них я ніколи не пасу задніх. Навіть навпаки. І фізкультурник Микола Яремович, і викладач праці Олександр Іванович часто кажуть:
— От беріть приклад з Наливайка! Молодець, Стьопо!
Ігоря Дмитруху аж пересмикує всього від цих слів. Але зробити він нічого не може. Незважаючи на те, що його брат відомий спортсмен, по закордонах роз'їжджає, я і бігаю, і стрибаю краще за Ігоря. А про уроки праці й говорити нічого.
Уроки праці у нас з дівчатками окремі. Дівчатка собі в класі з Іриною Володимирівною фартушки та "нічнушки" (нічні сорочки) шиють, а ми у майстерні з Олександром Івановичем слюсарюємо. І Дмитруха, прямо скажемо, у цьому ділі пасе задніх. Видно, дома він ніколи молотка в руках не тримав. І Валера Галушкинський не дуже великий мастак, і Спасокукоцький та Кукуєвицький, та й Льоня Монькін (хоч цей трохи кращий). А мене тато змалечку привчав. І в майстерні я почуваю себе як риба у воді. І оте Ігорове "Муха" в майстерні звучить якось не дуже чутно і навіть необразливо.
Коли Сурен уперше прийшов на урок праці, я вже так старався, так старався, як ніколи. Але бажаного ефекту не вийшло. Сурен чи то від невміння, чи то ненароком ударив себе молотком по пальцю, аж під нігтем почорніло, страшенно зніяковів і вже реагувати на мої трудові подвиги не міг.
Ігор Дмитруха негайно скористався з цього:
— А Муха, диви, старається! Ич! Аж капка під носом. От не люблю таких вискочок. Пилип з конопель!
Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали.
Не вийшло в мене бажаного ефекту. Не вийшло. Знову Ігорове було зверху.
Минуло три дні після того, як попрощався я з Чаком. Він не з'являвся. Мені вже навіть почало здаватися, що все це мені наснилося, що ніяких зустрічей з Чаком, ніяких мандрівок у минуле не було.
Сьогодні зранку на першому уроці Ліна Митрофанівна сказала:
— Діти! Ми з вами повинні показати нашому вірменському другові Сурену наше славне місто, повинні познайомити його а славною історією древнього Києва. Згодні?
— Згодні! — хором відповіли ми.
— Почнемо сьогодні. Сьогодні у Сурена якраз немає зйомок. І почнемо ми з заводу "Арсенал", який вписав в історію нашого міста славні революційні сторінки. Після уроків ми з вами йдемо на екскурсію в Музей бойової і революційної слави заводу "Арсенал".
Останні слова Ліна Митрофанівна виголосила особливо урочисто. Вона взагалі була трохи артисткою, наша Ліна Митрофанівна. Висока, струнка, гарна, вона одкидала назад голову, коли говорила щось значне, і голос її при цьому дзвенів, як на сцені.
Я зрадів.
Я взагалі люблю різні екскурсії, люблю дивитися щось нове, особливо історичне. Наша Марія Степанівна, вчителька у селі, теж часто влаштовувала нам екскурсії — і на цукровий завод, і по місцях партизанських боїв, і до Києва ми їздили, у Лаврі були, на Виставці передового досвіду. Але в музеї заводу "Арсенал" я не був ніколи.
їхали ми шістдесят другим автобусом. Людей було повен автобус. Наш клас увесь збився на задній площадці. Нас з Тусею Мороз притисли до вікна. Я обома руками тримався за поручень і, коли автобус підкидало (а ви знаєте, як підкидає на задній площадці), напружував усі сили, щоб спиною втримати людей і щоб не придушило Тусю. Правда, зусилля мої мало що давали. Туся раз у раз ойкала й кривилася.
— Скажи, а ти міг би звершити подвиг? Якби війна була, революція чи щось таке? — несподівано спитала вона мене тихо, почервоніла і, не чекаючи моєї відповіді, сама за мене одразу сказала: — По-моєму, міг би... А от я, мабуть, ні... Я така боягузка. І так болю боюся. Ой! Коли болить, плачу завжди.
Я знітився. І ще з більшою силою вперся руками. Але автобус знову підкинуло, і Туся знову ойкнула.
Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський при кожному струсі, навпаки, весело верещали, реготали й що-небудь вигукували:
-Космічний корабель "Ікарус-62" вийшов на орбіту!
— Проходимо верхні шари атмосфери!
— Перевантаження зростають.
— Братці, я відчуваю невагомість! Мої ноги не торкаються підлоги!
— Мої ноги, ноги, ноги не торкаються підлоги! — заспівав Ігор Дмитруха.
— Не торкаються підлоги мої ноги! — підхопив Валера Галушкігаський.
Нарешті в динаміку почувся голос водія:
— Площа Героїв "Арсеналу"! Шостий "Б", виходьте швидше! Не затримуйте автобус.
Ми висипали, як горох з мішка.
(Продовження на наступній сторінці)