Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пішли.
Я з вдячністю глянув на Єлисея Петровича.
Дядько Микола йшов мовчки, нічого вже не говорив, а тільки досадливе кректав.
— Та не розстроюйтесь, дядьку,— сказав Хихиня.— Хай йому грець, тому Бридаку! Ходімте краще картоплю їсти!
— Яку картоплю?— здивовано звів брови дядько Микола.
— От побачите! Ходімте! — І Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.
Ми полинули слідом.
Між кущів у яру була викопана затишна печерка. У ній курилося згасающе вогнище, над яким на рогачі-гілляці висів щербатий казанок.
— Овва! Та тут у тебе ціле господарство! — сплеснув руками дядько Микола.— А картопля ж звідки?
— Та в того ж Бридака в рахунок заробітку позичив,-усміхнувся Хихиня.
— Ой, стережися! Впіймає тебе той нелюд — приб'є. За одну картоплину він і душу живу не пожаліє.
— Я меткий. Не впіймає,— безтурботно одмахнувся Хихиня.
— Ех, бідачисько ти, бідачисько! — похитав головою дядько Микола.— І я ж тобі помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.
— їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола.— Хихиня наштрикнув на гостряк гілки картоплину і простягнув дядькові.
— А ти?
— І я,— усміхнувся Хихиня й собі почав чистити картоплину.— От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.
Дядько Микола усміхнувся гірко, обняв хлопця, пригорнув до себе:
— Молодець! Не корись лихові ніколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долі не подолаєш.
— А я й не журюсь. У мені сміх живе. Отут, коло пупа. Хи-хи! — Хихиня підняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засміявся:
— Тільки не згуби сміху. Підперізуйся добре! Потім очі його враз спалахнули вогнем:
— Нічого! Нічого! Прийде час, і всіх отих здирників, усіх панів та підпанків змете народ, як вітер полову. "І треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить..." Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова...
— Отого, що у Пашковської жив?
— Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.
— Добрий чоловік. Усю дітвору пріорську частував. Цілий віз подарунків, як їхав учора, роздав: І мені сопілка калинова дісталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплі. Я миттю! — Хихиня підхопився й зник за кущами,
"О! Треба зараз! Бо, може, слушнішої миті й не буде",— майнуло в мене, і я відчув, як ураз налилося земною вагою моє тіло.
— Дядьку! — чогось пошепки сказав я.
Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очі:
— О! А ти звідки? Хто такий?
— Про це потім. Вибачте, ніколи... А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племінник, який побіг ото по сопілку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змів-таки народ панів, як вітер полову, дожив він до революції і...— Я говорив поспіхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибіг Хихиня.
Очі дядька Миколи округлилися ще більше:
— Перед смертю? Що? Що з ним сталося?
— Та не зараз! Потім. Через багато років... У тисяча дев'ятсот сімнадцятому...
Я вже думав, що зовсім заплутався, що дядько Микола нічого не зрозумів. Але він виявився кмітливішим, ніж я гадав.
— А ти хто такий? — примружився він на мене.— Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?
— Ні. Просто виконую його передсмертну волю. Тільки ви
йому зараз цього не кажіть. Він же ще нічого не знає. Це ж усе
буде через багато років...
У цю мить зашаруділи кущі — надбігав Хихиня.
Я не хотів зустрічатися з ним зараз віч-на-віч. Я хотів зникнути. І я зник... Гу-у-ух!
В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прірву.
...Я стояв поряд з Чаком біля будиночка з меморіальною брилою, проти кінотеатру "Кадр".
— Ну, от... Одну справу зроблено,— кивнув Чак.
— А де Єлисей Петрович? — озирнувсь я.
— Мабуть, у своїх лісових справах полетів. Та він нам сьогодні вже й не потрібен. Сьогодні ми вже нікуди не помандруємо. Не ті в мене, Стьопо, сили, щоб двічі на день... Вибачай, їдьмо додому.
І ми сіли у вісімнадцятий тролейбус і поїхали до центру.
Я сидів біля вікна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тільки-но відбулося.
Яка все-таки дивовижа оті мої уявні мандри з таємничим Чаком!
Щойно я ледь-ледь не зустрівся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тільки день — і зустрівся б...
Міг би разом з пріорською дітлашнею гратися з ним у квача, у піжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дітьми. І в час перебування отут, на Куренівці, на Пріорці, тоді, у серпні 1859 року, він часто грався з ними, і пригощав їх, і дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.
І мені він міг щось подарувати — сопілку, свищика абощо.
Так от на якій сопілці грав тоді дід Хихиня!
А може, вона до когось потрапила, як діда не стало. І збереглася до ваших днів. І хтось, може, грає на ній, не знаючи, що то Шевченкова сопілка. І ще, може, якісь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хіба зберігатися глиняний свищик сто двадцять років? Оно археологи відкопують різні череп'яні вироби, що по тисячі років у землі пролежали. А за якихось сто двадцять років що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!
...Того вечора я довго не міг заснути.
Я лежав на своїй розкладушці біля вікна, дивився на всіяне зорями небо і думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лісовика-інспектора по Києву та Київській області, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекі минулі часи. Яка дивна, яка незбагненна річ людська уява! У ній однаково яскраво живе й те, що в житті є, що траплялося, і те, чого немає, що не траплялось і трапитися ніяк не могло.
Минулого літа, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашій сільській бібліотеці, як розбурхалася тоді моя уява! Жах!.. То була просто якась повінь фантазії, якесь стихійне лихо.
Скільки благородних подвигів я звершив!
Скільки підступних, підлих ворогів проштрикнув я своєю шпагою!
Від скількох нещасть урятував руду графиню Гафійку Остапчук із сьомого класу!
Загадковий і всемогутній, як граф Монте-Крісто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графині Остапчук невідомим інкогніто.
Мені навіть на думку не спадало тоді, що граф Монте-Крісто, можна сказати, з Києва...
Гафійка Остапчук стояла на осонні, прикривши очі долонею, і дивилася на мене.
Я відчував себе винним перед нею.
Несподівано в уяву мою увірвалася Туся Мороз.
У довгому білому королівському платті, вона сиділа на трапеції під куполом цирку і загадково усміхалася мені...
"Один дурний кине сокиру в воду — десять розумних не знайдуть",— ні з того ні з сього згадалося чогось дідове Грицькове.
І ще: "Упав у сон, як сокира в воду".
Далі я вже не пам'ятав нічого. Я заснув.
РОЗДІЛ XІІІ
Несподівана радість. Ігор переживає. Ми вирушаємо у подорож до куренівських запорожців. Брати-домінікани
Сьогодні Сурена в школі нема. Сьогодні в нього зранку зйомочний день.
Уже на першому уроці я відчув — знову щось у класі сталося. До того ж щось, пов'язане зі мною. Дівчата перешіптувалися, позирали у мій бік і стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопці теж дивилися якось не так, як завжди. А Ігор Дмитруха сидів похмурий і сердито зиркав на мене спідлоба, наче я був у чомусь винен перед ним.
Отакої! Сам мене ображає на кожному кроці ще й дметься, як жаба на купині.
Я не знав, що й думати.
"А може,— раптом майнуло в голові,— може, вони про щось дізналися?.."
Але як вони могли дізнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо він уявний.
Весь перший урок я ламав собі голову. А на перерві все з'ясувалося.
Коли ми, гублячи свої речі, перебігали з одного кабінету до іншого, Туся Мороз не витримала й зашепотіла, озираючись:
— Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора після уроків Сурен по секрету сказав Льоні Монькіну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вірменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! "По-вашому,— каже,— муха робить "дз-з-з", а по-нашому "с-с-с-с". Тому й називається — с-сурен". Уявляєш? А Ігор тебе при ньому... увесь час... Уявляєш? Так незручно! Ігор тепер теж переживає. Жах!
— Ги-ги! — якось само собою реготнуло у мене всередині. Так от чому тоді Сурен подивився на мене дивно і не сказав нічого!
Сурен — муха! Го-го!
Наче тепла хвиля огорнула мене і піднесла вгору.
Ігор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас!
А я не переживав хіба, як він мене увесь час Мухою дражнив?
Не переживав? Дз-з-з-з... Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як мені свербіло! Хай!
"Який "добридень", таке й "доброго здоров'я",— каже мій дід Грицько.
Авжеж, незручно! Авжеж!
Сурен!
(Продовження на наступній сторінці)