Я не раз проїздив і проходив цією площею, але тепер якось по-особливому дивився і на станцію метро "Арсенальна", і на пам'ятник-гармату на постаменті, і на самий "Арсенал" — на оті назавжди залишені для історії побиті кулями два нижніх поверхи, а над ними, з такої ж червоної цегли, два верхніх, недавно надбудованих. Над входом у музей барельєф: б'ються біля заводських мурів арсенальці. І меморіальні дошки.
— Заходимо, заходимо! Організовано! Парами! І не кричати, не бігати, поводитись, як личить піонерам! Заходимо! — командує Ліна Митрофанівна.
Біля маленького столика при вході, на якому лежить товстелезна книга відгуків, нас зустрічає екскурсовод — привітна чорнява жінка.
Високі склепінчасті зали. Експонати. Музейна тиша.
І враз нагорі над нами щось загуло: у-у-у-у!
— О! А це що? — здивовано спитав Дмитруха.
-— Верстат,— усміхнулась екскурсовод.— Нагорі над нами цех. Це ж завод.
— Та я просто так спитав. Я й сам знаю, що то верстат,— сказав Дмитруха, але видно було, що, звичайно, він одразу не здогадався. Та й справді, важко було здогадатися. У цій абсолютно музейній обстановці, серед експонатів, серед старовинних речей, документів, стендів якось не уявлялось зразу, що над нами сучасний цех заводу, де біля верстатів стоять робітники, такі, як мій тато, який у що мить теж стоїть у себе в експериментальній майстерні біля верстата.
Екскурсовод почала з далекого 1764 року, —коли був заснований київський "Арсенал".
Я слухав і розглядав експонати. Он на першому стенді цвяхи, які застосовувалися при будівництві "Арсеналу", Здоровенні, "ручного кування" (кожен цвях викувати треба було!). Цегла. На кожній цеглині клеймо "Сніжко" (ич, пробився в історію фабрикант!).
В'ючне сідло системи Грум-Гржимайла для перевезення гірської артилерії. Гарне сідло!
А далі інша продукція заводу — багнети, кинджали, шаблі.
Самовар, з якого пили чай робітники-арсенальці.
Другий зал. Зброя! Аж очі розбігаються. Рушниці, гвинтівки, кулемети, пістолети.
— О! О! — шепоче Дмитруха.— Американський кольт! О! "Ро-от-манліхер"!
А екскурсовод розповідає вже про Жовтневе збройне повстання арсенальців.
— Увечері 27 жовтня 1917 року в приміщенні театру Бергоньє (тепер там театр імені Лесі Українки) відбувся об'єднаний пленум Київської Ради робітничих і солдатських депутатів за участю представників від частин гарнізону, профспілок та фабзавкомів. З величезною радістю була вислухана доповідь про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді. І 27 жовтня Київський комітет РСДРП(б) звернувся з відозвою до робітників і солдатів Києва, в якій закликав їх підтримати Жовтневий переворот у Петрограді...
Я слухав і думав: "Ну хто, хто мені повірить, що я сам, на власні очі бачив той театр Бергоньє,— двоповерховий, з довгим, на весь тротуар, дашком над входом, такий несхожий на теперішній театр імені Лесі Українки?! Ніхто мені не повірить!"
А екскурсовод розповідала далі. Як героїчно боролися арсенальці у жовтні сімнадцятого за владу Рад. Але перемогою робітників і солдатів скористалася буржуазно-націоналістична Центральна рада, яка взяла курс на відрив України від Радянської Росії, на розпалювання братовбивчої війни. Завдавши повстанню зрадницького удару в спину, Центральна рада встановила режим кривавої диктатури. Та під керівництвом більшовицької партії в Києві з новою силою розгорнулася боротьба проти контрреволюції.
У Харкові відбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, який проголосив Україну Радянською Республікою. Революційні війська рушили на Київ, де засіла Центральна рада. Наступ розвивався успішно, і в середині січня війська наближалися до Києва.
15 січня під керівництвом ревкому, очолюваного Андрієм Івановичем, у Києві почалося збройне повстання, центром якого знову став завод "Арсенал".
— А тепер подивіться діораму "Січневе повстання 1918 року". Екскурсовод натиснула кнопку, і в глибині за другим залом спалахнуло світло.
Ми аж роти роззявили. Все було як живе.
На передньому плані справжня бруківка, мішки, бочки, колеса, перевернутий поламаний рундук з вивіскою "Иконная лавка Киево-Никольского собора", чавунні люки, деревце у загорожі. І весь цей живий предметний план переходить непомітно у величезну, на всю стіну, півколом картину. І на тій картині — панорама повстання.
У центрі — барикада, трамвайна платформа, на ній повстанці. Ліворуч церква, отой самий Микільський собор (так званий "Малий Микола"), а за ним височіла дзвіниця "Великого Миколи" — Військово-Микільського собору, що стояв на місці теперішнього міського Палацу піонерів.
Перед собором афішна тумба, розпряжена прольотка з одкинутим верхом, поряд на коні повстанець. Біля нього зовсім малий хлопчик з корзиною.
За барикадою в глибині — отой самий славнозвісний . побитий кулями двоповерховий наріжний корпус "Арсеналу", де й міститься зараз музей. Весь у диму, в полум'ї.
Праворуч — розвалена стіна з амбразурою. На стіні порвана афіша "Енеїди". У проломі стіни прилаштовано кулемет, біля нього двоє солдатів, один з Георгіївським хрестом на грудях. Стріляють з кулемета по броньовику, по козаках, що, вимахуючи шаблюками, рвуться на конях до барикади.
За барикадою бабуся у хустці перев'язує пораненого. Жінки б'ються поряд з чоловіками. І юні повстанці тут же...
Бомм!
Чи то з дзвіниці "Великого Миколи" дзвін ударив, чи...
На мить потемніло у мене в очах... І враз зник музей, екскурсовод, Ліна Митрофанівна, весь наш клас. Зарухалося все на барикаді й навколо неї. Забахкали постріли, зататакав кулемет. Цокають козачі коні по бруківці. Завирував бій...
Я встиг побачити на барикаді свого знайомого — колишнього арсенальця, а згодом піротехніка Федора Івановича Смирнова, сивоголового, з чорними бровами й чорними, по-молодецьки закрученими догори вусиками. З-під розстебнутого пальта з бархатним комірцем визирала біла накрохмалена сорочка. Федір Іванович розмахнувся і ловко кинув під колеса броньовика гранату. Броньовик зупинився.
Несподівано на барикаді виросла висока кощава постать діда Хихині.
Без зброї, голіруч, переступивши через барикаду, рушив дід назустріч козакам.
От уже один з козаків змахнув шаблею. Та старий Хихиня спритно перехопив своєю величезною рукою його руку, смикнув — шабля з дзвоном упала на бруківку, а сам козак, стягнутий дідом з коня, звалився на бруківку.
— Ех ти! — засміявся дід, наступаючи ногою на подоланого ворога. Козак! Кізяк ти, а не козак! Тільки звання козаче паскудиш! Проти народу воюєте, запроданці панські. Посіпаки. Та я б...
Дід не договорив, схопився за груди, крізь пальці проступила кров. Ворожа куля влучила йому в груди. Він заточився і, наче велетенське могутнє дерево, поволі опустився на землю.
— Діду! — кинувся я до нього.— Діду! Дід розплющив очі.
— А-а, це ти,— не здивувався він.— От бачиш, дожив-таки я до революції. І тепер спокійно вмираю.
— Не вмирайте! Не вмирайте, діду! — закричав я.
— Ех, повернутися б мені хоч на мить у своє дитинство. Сказати б дядькові Миколі, що... справдилися слова Тараса Шевченка...
— А ви хіба знали Шевченка?
— Тож-то й воно, синку,— усміхнувся Хихиня.— У вісімсот п'ятдесят дев'ятому він же на Пріорці жив, по сусідству...
Несподівано козак, якого дід стягнув з коня, заворушився, витягнув револьвер і...
"Скажи, а ти міг би звершити подвиг? По-моєму, міг би",— блискавкою спалахнули в моїй свідомості слова Тусі Мороз.
Я підхопився і, захищаючи діда, кинувся на козака.
— Не стріляй!
Та в цю ж мить пролунав постріл.
Щось вдарило мене в груди. Бом...
— Та ти що? Кричиш як навіжений. Штовхаєшся. От Муха! — почув я глузливий голос Валери Галушкинського. Спасокукоцький та Кукуєвицький дружно засміялися.
Я розгублено озирнувся. Звідусюди на мене позирали веселі очі однокласників.
— Ну, чого ви! Ну, замріявся хлопець. Подумаєш! — сказала Макароніна. Зі мною теж таке буває.
А я розпачливо думав: "Як же це так? Як же це сталося? Виходить, я вже сам, без Чака, можу подорожувати в минуле?.."
— Цитьте! Цитьте! — зацитькала Ліна Митрофанівна.— Екскурсія продовжується.
Ми пішли далі.
— А це макет робочого місця почесного токаря заводу "Арсенал" Володимира Ілліча Леніна,— урочисто сказала екскурсовод.— 23 квітня 1923 року робітники "Арсеналу" надіслали Володимиру Іллічу Леніну телеграму про те, що на загальних зборах ухвалили включити його до списків робітників почесним токарем-металістом токарного цеху.
"Треба сказати татові, йому буде приємно. Він же теж токар",— подумав я. І раптом здригнувся.
Біля стендів з фотоапаратами "Київ", нинішньою продукцією "Арсеналу", стояв... Чак.
Я роззявив рота і зробив рух до нього, але він мовчки кивнув, застережно зсунув брови і похитав головою: мовляв, стривай, це підходь, потім.
І я стримався, не підійшов, тільки мовчки усміхнувся і кивнув йому.
(Продовження на наступній сторінці)