Такий хлопець! З Вірменії приїхав. У кіно знімається. І взагалі...
А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха під самісінький ніс мухою дзижчить, дражниться.
Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є!
Як мало треба людині, щоб у неї став гарний, веселий настрій.
Я озирався навкруги, і всі навколо здавалися мені такими симпатичними. І добрими. І хорошими. Навіть оті Спасокукоцький та Кукуєвицький, які ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Ігорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Ігоря Дмитруху мені вже було жаль. Так же він старався подружити з Суреном, так же обіймав його за плечі... Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вірменському означає "муха"... Бідний Ігор!
Туся Мороз дивилася на мене й усміхалась. Очі її світилися через окуляри. Вона раділа разом зі мною. І мені було це дуже приємно. І я ще раз подумав, що вона схожа на Терезу.
Мені дуже захотілося розказати їй про Чака і про мої з ним надзвичайні мандрівки, їй одній. Але я стримавсь. Я не мав права. Це була не тільки моя таємниця. Це була таємниця й старого Чака.
Ми домовились зустрітися з Чаком о четвертій на площі Богдана Хмельницького, у тому самому скверику, біля мідного лева. Чак знову працював чогось у Літературному музеї.
Я трішечки припізнився, хвилин на десять. "Засидівся на старті",— як кажуть спортсмени. Більше, ніж сподівався, просидів над уроками. Не виходила в мене задачка. А я хлопець упертий, не люблю, коли в мене щось не виходить. І поки ту кляту задачку не додушив, від столу не встав.
Поряд з Чаком на лавці сидів Єлисей Петрович, під пахвою в якого була книжка, але вже інша— "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" Миколи Васильовича Гоголя.
— Вибачте, здрастуйте, я...— підбігаючи і ледве переводячи подих, почав я, але Єлисей Петрович перебив мене:
— Знаю! Не виходила задачка, але ти її додушив. Молодець! Привіт!
— А... звідки ви знаєте? — розгублено спитав я.
— Ну-у,— ображено схилив голову набік Єлисей Петрович і глянув на Чака, наче запрошуючи його у свідки.
І я відчув незручність, згадавши, з ким маю справу.
— Вибачте, я просто не подумав.
— Отож-то! — напутливо мовив лісовик.— Ну, ходімо .швидше. А то в мене не так-то й багато часу.
Ми сіли на вісімнадцятий тролейбус і поїхали на Куренівку.
Єлисей Петрович знову вмостився вгорі на поручнях і розкрив Гоголя. Глянувши на мене вниз, він погладив сторінку рукою і сказав:
— Прекрасний письменник! Здорово про нашого брата пише. Завжди з захопленням перечитую.
Всю дорогу він реготав, аж стогнав від задоволення. Ми зійшли біля Парку імені Фрунзе.
— Ну, давайте точні дані,— сказав Єлисей Петрович.— Бо я історію не дуже добре знаю, можу наплутати.
— Нам потрібен предок отого Хихині, козак-запорожець Тимоха Сміян, який жив за часів Богдана Хмельницького отут на Куренівці,— сказав Чак. Раз він був запорожець, то жив він тут, певне, лише взимку. Належав, мабуть, до так званих козаків-зимочан, які влітку жили на Запорожжі, а восени роз'їжджалися на зимівники по різних містах і селах. Були такі зимівники і в Києві на Куренівці. А час, мабуть, треба брати — осінь 1647 року, бо весною наступного почалася вже визвольна війна українського народу 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького, що закінчилася возз'єднанням України з Росією. Козаки були весь час у походах, і відшукати у тому вирі Тимоху Сміяна просто неможливо.
— Ясно! — сказав Єлисей Петрович, приставив свій часовізор до ока і забурмотів: — Так... так.... Сміян, кажете, Тимоха... Раз Сміян, то мусить сміятися, я так розумію. А раз предок Хихині, то мусить бути на нього схожий. Такий же губатий і такий же носатий. Так... так... о! Здається, є. Правильно! Тимохою його називають. І губатий, і носатий. Він!
Єлисей Петрович відняв часовізор від ока.
— Приготувалися...
Ізнову забило мені памороки...
А коли я прочумався, то побачив, що стоїмо ми проти якогось подвір'я. На подвір'ї біля вогнища сиділи кружка за вечерею козаки. Знятий уже з вогнища, парував у великому казані куліш. Козаки, тримаючи кожен в одній руці дерев'яну ложку, а в другій кусень хліба, загрібали ложками куліш і, підставляючи хліб, щоб не капало, несли до рота.
Вони, мабуть, щойно приїхали, бо були стомлені, з обвітреними запилюженими обличчями.
Були серед них, як пояснив мені Чак, і "знатні козаки" — "луч-че товариство", у дорогих жупанах, у червоних чоботях, при багатій зброї, і "худі козачки" у простих шароварах, при звичайній зброї, і голота, сірома, "в которих нема ні самопала, ні борошна і одежі не питай".
То була традиційна спільна вечеря після повернення з Запорожжя. А назавтра "лучче товариство" розійдеться по своїх багатих хатах, що, як писанки, красуються серед буйних садків та просторих городів. "Худі козачки)) — по куренях. А сірома — у найми до "луччого товариства" за мізерію, за шматок хліба.
Але це буде завтра.
А сьогодні вони ще сидять кружка усі без розбору біля одного казана. І Іван Пушкаренко, красень-велетень чорнобровий, і Лук'ян Хурдига, з пошрамованим турецькою шаблею чолом, і Павло Бородавченко, і Богдан Тетеря, пишновусі, білоброві, засмаглі обидва начорно. Це голота, сірома, у латаних-перелатаних сорочках, у драних шароварах.
А поряд "худі козачки" — Терентій Бухало та Лаврентій Нетудичхайло, з оселедцями на вухо закрученими, з волячими потилицями.
А далі вже "лучче товариство" — Василь Свербигуз, Микола Криворотенко, Павло Бридак, предок, мабуть, отого найбагатшого на Куренівці куркуляки, в якого "позичав" Хихиня картоплю. Усі вгодовані, чисто вбрані.
У центрі уваги — Тимоха Сміян. Помилитися було важко — такий, як і Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблі, руками. Бувають же такі схожі люди, що і в прапраправнукові можна впізнати прапрадіда так само легко, як у сипові батька.
Тимоха Сміян, мабуть, тільки-но сказав щось веселе, і все товариство дружно вибухнуло сміхом та так, що вогнище постелилося по землі від того козацького реготу.
І тут на подвір'ї з'явилося зненацька дві постаті у чорних рясах, підперезаних мотузками: одна висока, худорлява, друга нижча, огрядніша. В обох виголені на голові кругленькі лисинки — так звані тонзури.
— Ченці-домініканці, або, як тоді казали,— домінікани,— пояснив мені Чак.— 3 Миколаївського католицького домініканського кляштора-монастиря, що на Подолі. Домініканам належала тоді місцевість у довжину від Дніпра й Вишгорода, через Оболонь, Куренівку, мимо Білгородки, до самого Гостомеля, а в ширину від річки Сирець на Куренівці до річки Горенки. І весь час вони з магістратом і козаками сперечалися за ті землі, за кордони.
— А ще тим домініканам належала вся нагірна місцевість Старокиївської гори, на якій був розведений сад якимось паном Кучовським,— докинув Єлисей Петрович.— Весь Київ знав, що туди злітаються відьми.
— О! Брати-домінікани вже сунуть,— обернувся до Сміяна Іван Пушкаренко.— Либонь, знову до тебе, Тимохо, по весел-зілля.
— Ги-ги! — коротко реготнули козаки.
— Слава Йсу! — в один голос промовили ченці, наближаючись до товариства.— 3 приїздом! З приїздом, пани-козаки.
— А-а!.. Брати-домінікани! Здоровенькі були! Драстуйте, драстуйте! іронічно, але миролюбно залунало у відповідь.— День добрий, брате Ігнацію! Добрий день, брате Боніфацію! Просимо до вечері, сідайте!
Брат Ігнацій і брат Боніфацій не примусили себе просити. Повитягали з кишень ложки і срібні пузатенькі чарочки й підсіли до казана.
— Налийте ж їм оковитої, раз так!
І вже з'явилася звідкись кварта, і полилася сизо-каламутна рідина у притьмом підставлені пузатенькі чарочки. Зацмокали апетитно губами брати-домінікани,
Брат Боніфацій Пантофля був немолодий уже, огрядний, з обвислими щоками і з широким м'яким носом, справді схожим на пантофлю. Все обличчя його лисніло від жиру і від солодкавої посмішки.
Брат Ігнацій Гусаковський обличчя мав худе, обтягнуте шкірою. Близько й глибоко посаджені очі дивилися хижо. Цей хижий вираз ще підкреслювався тим, що зуби його були весь час вишкірені,— коротка верхня губа не прикривала зубів. Точнісінько як у Павла Голозубенецького. Я одразу подумав: чи не предок це страшного любителя смертельних номерів? Між тим брати-домінікани випили по третій, розчервонілися й завели спасенну розмову.
— Во гресєх погрязаєте, панове козацтво, во гресех! — жуючи, мовив брат Ігнацій.— Не встигли приїхати, а вже знову, бачимо, пустили коні й воли свої пастися на землі святого кляштора нашого біля річки Горенки.
— Не гоже сіє, панове, не гоже! — заплямкав масними губами брат Боніфацій.— Карає Господь нерозумних-десницею своєю.
— Та чи не подуріли ви, брати-домінікапи? — здивовано сплеснув руками Терентій Бухало.— Відколи це вона ваша? Пасовисько на березі Горенки з діда-прадіда було наше, козацьке.
— Авжеж! — підхопив Лаврентій Нетудичхайло. Загомоніли й інші.
(Продовження на наступній сторінці)