Площею туди й сюди їхали тролейбуси, автобуси, машини, сновигали тисячі людей, а на лавці біля цирку, поряд з нами, закинувши ногу на ногу, сидів лісовик. Серед білого дня, в центрі Києва. І ніхто не звертав на нього аніякісінької уваги.
Та враз я побачив міліціонера, який ішов прямо до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами міліціонер.
Я не встиг навіть розкрити рота, як міліціонер уже був біля нас, козирнув і, звертаючись до лісовика, ввічливо промовив:
— Здравія желаю! Вибачте, щось трапилося?
— Ні-ні, товаришу старшина, все гаразд,— заспокоїв його лісовик.
— А я вже думав... Ніколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь.
— Та це у нас тут одна справа...
— А-а, тоді вибачте. Вибачте, що втрутився. До побачення! — Міліціонер знову козирнув і пішов.
— Старшина Лепешко,— пояснив Єлисей Петрович.— Часто вночі чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дітей. Оповідання про природу, Гарна людина.
І я якось навіть не здивувався, що ніхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який любить казки і сам пише для дітей, бачить і дружить з ним. І підійшов перевірити, чи не ображає хто лісовика-інспектора.
Все було, як і повинно бути.
— Єлисею Петровичу,— сказав Чак,— то ви нам допоможете?
— Аякже. Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живій природі, не скривдили когось із моїх підопічних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг.
Лісовик дістав з кишені піджака товстого записника у червоній палітурці й почав гортати.
— Та ні, ні,— усміхнувся Чак.— Немає нас там.
— Зараз перевіримо. Вибачте, але такий порядок.
Поки він гортав записника, я глянув на книжку, яку він читав на дереві, а тепер тримав під пахвою. "Остап Вишня. Усмішки",— прочитав я на корінці.
"О! — подумав я.— Ти диви!"
То був улюблений письменник і мій, і особливо мого діда Грицька. Дід Грицько взагалі вважав Остапа Вишню одним з найкращих письменників світу. Після Шевченка, Гоголя і Чехова, звичайно.
— Нема,— сказав лісовик, загортаючи записник.— Усе в порядку.
У цей час йому на плече сів горобець і зацвірінькав біля вуха.
— Ну от! Бачите! — сказав лісовик, витяг авторучку, розгорнув записника і щось записав.— Семикласник Василь Лисичко знову стріляв з рогатки по горобцях. Не люблю я цього! .
Горобець знявся і полетів.
Єлисей Петрович підняв окуляри на лоба і заклопотано глянув спершу на Чака, потім на мене:
— Так, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шістсот сорок восьмий?
— От-от,— кивнув Чак.
І тут несподівано для самого себе я сказав:
— А може, спершу...
— Що? — схиливши голову набік, уважно глянув на мене Єлисей Петрович.
— Ну, може...— я подивився на Чака,— може, спершу виконаємо останню волю старого Хихині? Га?
— А-а...— Чак усміхнувся.— Ну, що ж... Молодець, що не забув,— і, звертаючись до лісовика, сказав: —Якщо можна, спершу в тисяча вісімсот п'ятдесят дев'ятий. На Пріорку, Десь на середину серпня. До будинку Пашковської.
— А-а, ясно,— розуміюче кивнув лісовик.— Тільки, гадаю, треба вам спершу туди під'їхати, а тоді вже... Бо ні трамваїв, ні тролейбусів не буде, і добиратися вам до Пріорки доведеться далеченько. Та й шукати будинок Пашковської на Пріорці буде важко.
— Вірно,— сказав Чак.
І ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається та адреса на Пріорці).
Сіли біля цирку на дев'ятий трамвай, доїхали до нового кінотеатру "Київська Русь", там пересіли на вісімнадцятий тролейбус. Проїхали під мостом по Вишгородській і біля кінотеатру "Кадр" вийшли.
Єлисей Петрович міг, звісно, просто перенестися, але він їхав разом з нами.
У трамваях і в тролейбусах він вмощувався під стелею, лежав, скоцюрбившися, на поручні і читав Остапа Вишню. І реготав, аж заливався. Але ніхто з пасажирів не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього і теж усміхався. Деякі пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець — дивиться на стелю й сміється.
Зійшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бік вулиці.
— От! —сказав Чак, зупиняючись біля невеличкого будиночка на три вікна, що дивилися на вулицю, з дерев'яним ганочком, до якого вели з тротуару кілька східців.
Весь причілок будиночка займала кам'яна меморіальна брила з барельєфом Шевченка, на якій писалося, що в цьому будинку в серпні 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, революційний демократ Тарас Григорович Шевченко.
Свідомість того, що через якусь хвилину я перенесусь на сто тридцять років назад і, може, навіть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала мені подих.
— Ну, а тепер кажіть, яка мета вашої подорожі? — спитав Єлисей Петрович.
Чак кивнув мені — кажи, мовляв, ти. І я розповів про старого Хихиню, про смерть його на барикаді арсенальській і про останнє бажання: розказати дядькові Миколі, що справдилися слова Тараса Шевченка, що дожив-таки він до революції.
— Ясно! — хитнув головою Єлисей Петрович.— Опишіть вашого Хихиню, дайте мені його словесний портрет, як каже мій друг старшина Лепешко.
Я описав як міг.
— Годиться! Зовнішність виразна. Ану, пошукаймо його, а разом з ним і дядька Миколу.
Єлисей Петрович витяг з кишені якусь штуковину з окуляром, схожу на дитячий фільмоскоп.
— Часовізор! — сказав він, перехопивши мій зацікавлений погляд.— На транзисторах. Уявний. Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам. Бо все одно нічого не побачиш. Тільки ми, уявні, можемо ним користуватися.
— Будь ласка, я нічого,— почервонів я. Мені справді дуже захотілося глянути. І як він здогадався?
— Тисяча, значить, вісімсот п'ятдесят дев'ять... серпень...— Єлисей Петрович покрутив окуляр (як ото ставлять експозицію на фотоапараті) і приклав його до ока: — Та-ак! Хихиня, значить. Губатий, носатий, значить... років тринадцяти... Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали... Він!
— А... Шевченко там е? — з надією спитав я.
— Ні... Щось не бачу поки що...
— Ех! — зітхнув я.
Єлисей Петрович розвів руками — що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен.
— Ну, а тепер давайте! — він кивнув Чакові.— Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! І ти, Стьопо, теж... П'ять, чотири, три, два, один! Поїхали!
Бомм!
...Коли я прийшов до тями, то побачив, що залізничний міст, під яким ми щойно проїжджали, зник, і тролейбуси зникли, і великий будинок з кінотеатром "Кадр" теж зник, і зникла кам'яна меморіальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тільки було два ганочки не лише праворуч, а й ліворуч. І за цим будиночком у глибині двору стояв ще один, з мезоніном. Навколо ріс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий і липовий гай.
— Ну, ходімо. Тут недалеко,— сказав Єлисей Петрович. . І ми пішли, а точніше, полинули по старовинній Пріорці, яка називалася так тому, що була тут колись дача домініканського пріора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолі. За часів Шевченка тої дачі вже не було, а були тільки хати відомих на весь Київ садівників та городників.
Проминули ми кілька хат і раптом почули крики й лайку.
На ганку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупані.
А біля воріт нужденний кощавий дядько у латаній-перелатаній свитині тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика років тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.
— Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! — вигукував дядько Микола.— Хлопчина три дні з ранку до ночі яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?
— Іди, йди! Злидень! Виговорити він ще мені буде! Твій сирота більше яблук з'їв, ніж наробив. Тато у Сибіру гниє, і синочок туди стежку протоптує. Ану геть звідсіля!
— Та скільки ж тих яблук натщесерце без хліба з'їси! А ви ж і шматочка не дали. А обіцялися годувати малого.
— Ще й хліба вам, арештанти! Думаєш, як не кріпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!
— Ех! Не вмію я сказати! Ех! — з досади махнув рукою дядько Микола. Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Він би тобі сказав! Він би...
— Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотів? Ану, Бровко, ату їх! Ату! звиснув черевань.
"Значить, нема вже Шевченка... Не побачу я його..." — мелькнуло в мене.
Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до воріт.
Ще мить і...
Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.
І розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стінку, враз ударив з розгону усіма лапами об землю і став як укопаний.
Потім схилив голову набік, вищирився, наче усміхнувся, і заметляв хвостом.
— О! Бачиш, твій пес людяніший за тебе! — сказав дядько Микола.
Черевань від подиву аж перехнябився увесь.
— Ходімте, дядьку, ходімте! — потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу. Ну його!
(Продовження на наступній сторінці)