Спершу треба хоч просто глянути на старого, який нібито знає ту дивну таємницю. Чи дома він зараз? Може, пішов десь блукати по лісах, по ярах, долинах, без мети й потреби, просто так міряючи ногами землю.
У дворі біля хати не було нікого. І не чути нічого. Безлюддя.
І раптом...
— Пильнуйте! — стиха (хоч ніхто й не міг мене почути) гукнув я до Чака. — Там хтось крадеться!
Чак присів за кущем дерези.
Річ у тім, що я злетів трохи вгору, щоб роздивитися, і побачив, як від яру, злодійкувато озираючись, пригинцем підкрадався до куреня якийсь панок у котелку. На старого Хихиню він був не схожий — молодий, чепурненький, добре одягнений.
Так само злодійкувато озираючись, панок зайшов на подвір'я, зупинився, завмер, прислухаючись,— зробив стойку, наче мисливський пес, навіть ногу одну підняв. Потім навшпиньках підійшов до дверей. Двері були незамкнені. Вони стиха рипнули, коли панок, прочинивши їх, зайшов усередину. Дії панка були явно підозрілі. "Невже шпик?" — подумав я.
Ніколи не бачив я живих поліцейських шпиків.
Користуючись своєю невидимістю, я посунув за панком у хату.
Нервуючи, панок хапливо нишпорив по хаті, щось шукав: зазирав у всі кутки, в запічок, у підпіл, тремтячими руками одчинив незамкнену скриню, старезну, почорнілу, в якій лежало якесь шмаття, довго рився у тому шматті.
Образів у хаті не було. Замість них у кутку висіла невелика картина козак Мамай, схрестивши ноги, грав на кобзі, сидячи під дубом. Поруч стояв кінь.
Пайок поліз рукою за картину.
І раптом хтось заграв на сопілці і почувся сміх:
— Хи-хи-хи-хи-хи...
Панок так і вклякнув перед картиною. Сміх линув невідомо звідки.
Аж я рота роззявив. Здавалося, що сміється козак Мамай з картини.
Панок панічно закрутив на всі боки головою, роззираючись.
І нарешті побачив: зі стелі, з квадратного отвору, що вів на горище, визирала голова — велика, сива, з великим носом, з товстими губами, які розтягалися в усмішці.
— Хи-хи-хи-хи-хи!.. Здрастуйте, пане! Хи-хи-хи-хи!
Голова зникла, замість неї з горища звісилися великі порепані босі ноги, і в хату легко навіть не стрибнув, а просто зліз без усякої драбини високий кощавий дід у домотканих штанях і сорочці. У руках він тримав сопілку.
Сива коротка борода в діда Хихині росла не всуціль, а наче на узліссі, окремими кущиками, і це робило його обличчя зовсім кумедним.
— Діду! Це... ви? — розгублено пробелькотів панок.— А ви ж... ви...
То був Рудий Август. Я впізнав його, тільки коли він заговорив,— по голосу. Я бачив його двічі — один раз у гримі клоуна, тоді, в цирку, і вдруге під час окупації, коли обличчя його було спотворене шрамом. І ніколи б не подумав, що оцей чистенький панок — то він.
Але то був він.
— Не поїхав я, хи-хи-хи-хи... Не поїхав,— торжествуюче сміявся Хихиня.— Лишився. Хи-хи-хи-хи. Ти думав, що обдурив мене, одіслав старого по насіння,— знаєш, що я квіти люблю, а сам, бач... Ех ти! Нишпорка! Ну що, знайшов що-небудь? Хи-хи-хи-хи!
Рудий Август підповз на колінах до старого і заскиглив, як цуценя.
— Діду! Не губіть! Не губіть мене! Дайте мені весел-зілля! Дайте, благаю! У вас же е. Є! Я знаю. Ні в кого нема, а у вас є. Недарма ж люди кажуть. Недарма. Ви єдиний знаєте, яке воно, де росте, де його збирати. Одкрийте мені, діду, цю таємницю, благаю, Христом-богом молю! Не для себе, для публіки.
— Дурень ти, чоловіче! Дурень і грошолюб. Нема з тебе вигоди, як з гнилої колоди. А на сухе дерево й ворона не сяде. Ти й артистом став, циркачем, не тому, до людей веселити любиш, а щоб гроші загребти.
— Які гроші? Публіка мене не любить. Управляючий цирком вигнати хоче. Врятуйте мене! Благаю!
— Та нема в мене ніякого весел-зілля. Казав же.
— А чого ж ви такий веселий завжди? Чого? Просто так не буває.
— Вдача така, дурню. Легка вдача. Легко мені від тієї моєї вдачі й важко водночас. Бачиш, живу, як злидень.
— А чого ж люди балакають? Даремно ніколи не стануть балакати!
— Чого балакають? Гаразд, скажу. Предок мій, кажуть (е така сімейна легенда), який жив отут на Куренівці, запорізький козак Тимоха Сміян, нібито справді знав секрет весел-зілля, сміх-трави. Недарма й прізвище, мовляв, таке було — Сміян. Може, не без нього і той знаменитий лист запорожців турецькому султану писався. Та жив він за часів Богдана Хмельницького й Івана Сірка. У сімнадцятому сторіччі. Може, збігаєш до нього, поспитаєш? Хи-хи-хи-хи...
— Дурите ви мене, діду... Просто не хочете відкрити секрет. Я вам заплачу. Нате ось.— Рудий Август шарпнув з кишені папушу асигнацій.Заплачу! Скільки хочете?
— От бачиш,— засміявся старий.— А ти казав: "Які гроші?" Ну от що. Забирай оте паскудство і сам забирайся. Через тебе в хаті дихати нічим стало. Ху!..
Дід Хихиня нахилився, бридливо узяв Рудого Августа, як погане цуценя, підняв і поніс на витягнутих руках до дверей. Штовхнув ним двері, переніс через поріг і обережно поклав на землю.
Стріпнув бридливо руками і весело засміявся.
Я глянув на Рудого Августа — до чого жалюгідний: котелок в'їхав на очі, холоші штанів закотилися, і з-під них визирали худі, білі, помережані синіми жилками ноги.
Стоячи навкарачки, він і справді був як побитий пес.
Раптом він схлипнув:
— Я... за ці гроші вбивцею, може, став, а ви...
І враз, мов па пружинах, підхопився з землі (все-таки він був циркач!) і кинувсь до діда. В руках у нього блиснув ніж.
Та дід з несподіваною для свого віку спритністю перехопив його руку, скрутив так, що аж хруснуло, — ніж випав на землю.
І знову Рудий Август стояв навколішки перед дідом, скривлений, перекособочений від болю й страху.
А дід спокійно дивився па нього й зневажливо сміявся:
— А ти й справді вбивця. Тільки жалюгідний. Убивця-невдаха. Треба б мені було тебе розчавити, як блощицю. Бо ти ж мене вбити хотів. Але я гидую. Одне тільки скажу,— усмішка враз зійшла з його носатого й губатого обличчя, і воно стало страшним,— геть з Києва! Щоб і духу твого смердючого не було! Ото тебе відпускаю і даю півгодини. Наймай коні й скачи світ за очі! Я нащадок запорожців. А козаки слів на вітер не кидали. Киш!
Він повернув Рудого Августа до себе спиною і хвицнув його своєю здоровенною босою ногою у спину. Рудий Август одразу кинувся бігти.
А вслід йому котилося дідове веселе:
— Хи-хи-хи-хи!...
Я чогось подумав, що це, може, була остання реприза Рудого Августа, останній сміх, який він викликав у глядача.
Тепер зрозуміло, чого так несподівано й загадково зник Рудий Август, не сказавши нічого нікому, навіть речей своїх не забравши.
Страх перед дідовою помстою погнав його з Києва. Гроші він мав, і це його врятувало. В цирку він уже не виступав. Зайнявся комерцією аж у Сибіру. Став власником ювелірних магазинів, а потім... Та хіба міг знати Хихиня, ким стане Рудий Август потім?
Старий Хихиня пересміявся, сплюнув і почав поратися біля квітів, високий, кощавий, могутній, як та стара груша, що підносилася над його куренем.
І, поливаючи квіти, дід весело наспівував:
Ой вже чумак дочумакувався, Продав штани та й у боки взявся.
Ще й награвав собі на сопілці, яку тримав однією рукою.
Він мені дуже подобався, цей старий Хихиня.
І хоч був він зовні зовсім не схожий на мого діда Грицька, щось у них було спільне — однієї вони були вдачі. І усмішка в них однаково промінилася зморшками від очей.
Я з ніжністю дивився на старого Хихиню, розуміючи, що зараз, мабуть, доведеться розлучитися з ним і ніколи я його більше не побачу. Так мені не хотілося розлучатися! Так хотілося хоч словом перекинутися з ним.
Я підлетів до Чака, який усе ще ховався за кущем дерези, і розказав йому те, що відбулося в хаті, що говорив дід про свого предка Тимоху Сміяна.
Чак уважно вислухав, задумався.
— Скажіть, а можна, я трохи побалакаю з дідом Хихинею? — спитав я. Однак доведеться, мабуть, повертатися нам зараз назад у свій час. Можна?
— Ну що ж... Давай. Ходімо,— рішуче сказав Чак.
Я відчув, як налилося вагою моє тіло, відчув ногами земну твердь і одразу ж дряпонувся об дерезу.
В очах старого Хихині відбилося здивування, коли він побачив нас.
— Здрастуйте, діду! — хрипким від хвилювання голосом сказав я. Здорово ви отого Рудого Августа... Так йому й треба.
— А!.. Здоров, хлопці! — кумедно роззявив губатого рота дід.— Ви що з неба впали? Як це я вас не вгледів?
— Майже,— весело сказав я.— 3 тисяча дев'ятсот вісімдесят другого року ми.
— А-а... ясно,— усміхнувся дід.— А чого це вам аж на сімдесят років назад скаконути закортіло?
— Так отож та сама сміх-трава нас цікавить. Весел-зілля.
— І вас теж. Ага.
— Скажіть, а ви правду говорили Рудому Августу чи тільки так, щоб одчепитися?
— Про що?
— Ну, про те, що не знаєте секрету сміх-трави, про предка свого Тимоху Сміяна, який нібито знав той секрет.
— А ви чули?
— Я — ні,— сказав Чак.— А він чув. Він невидимий був.
— Ага. Ясно. Якщо невидимий, тоді міг.
— Так що? Правду ви говорили чи...
(Продовження на наступній сторінці)