«Супротивні течії» Марко Кропивницький

Солоха. Я тобі, чоловіче, щось таке скажу, що ти он як здивуєшся!

Прохор. Навдаху чи більш здивуєш від Надежди... Либонь, таки вона не дуря?..

Солоха (оглянулась). Надежда вчить грамоти свого батька!

Прохор. Що-о? Та це ти?.. Це вже ти підбрехнула! Солоха. Я сама бачила, оцими своїми очима бачила! Прохор. Коли? Де?

Солоха. І вже скільки разів бачила! Учора, як ото пішла Надежда з школярами у Бугаївку до обідні, я й подумала собі: чого ж то старий зостався дома і не йде до церкви, чи не заслаб? Підкралася до вікна та й зазираю нишком. Аж бачу, сидить він край столу, розкрив книгу, воде пальцем по книзі і голосно вичитує.

Прохор. Та невже?

Солоха. От єй-богу! Я вхопила скільки слів з його читання, бо голосно вичитував. Каже: "дондеже", "повелику", "ходяще", "паки"... Такі ж слова у церкві вичитують?

Прохор. Точно, що такі. Це церковні слова... Хм! Старий чоловік і...

Солоха. Ось ходім лиш полуднувати, бо ти, либонь, чисто охляв з тими паперами...

Прохор. Дивина! Старий чоловік і вчиться...

Пішли.

ЯВА 5

Федір і Гаврило ідуть вулицею.

Гаврило. Це тобі, Хведоре, щастє з неба пада.

Федір. Не геть-то й велике щастє!..

Гаврило. Та ти-бо не куражся!.. Що Хвенька проштрахвилась?.. Наплювать на те! Я, братухо, більш тридцятка годів старостую, так всі ці прегмети і хокуси мені здавна відомі, я їх, заплющивши очі, бачу... А Микишкина Хвенька з гарним приданим, ось у чім вся сила. Одежі на цілий вік, худоби теж: пара волів, корова дійна і телиця... А головне діло — триста п'ятдесят карбованців грошей, розумієш?

Федір. Це тебе Микишка підмогоричив, щоб отакечки брехав? Ловко розмальовуєш!..

Гаврило. Я сам бачив гроші, своїми очима; Микищиха вийняла з скрині і показала. Мало того, що бачив, ще й перелічив сам, і вєрно: триста п'ятдесят карбованців як одна копійочка!..

Федір. А не хвалшиві часом?

Гаврило. Говори!.. Відкіля б вони у нього взялись хвалшиві?..

Федір. І всі гроші зразу віддасть?

Гаврило. Авжеж, зразу! Ми так умовимось, щоб зразу!.. На мою думку, кращої пари задля твого Демида і в губернії не знайдеш. А буде Хвенька твоєю невісткою і як часом який недохват чи яка притичина, ти зараз і скомандував: "Хвенько, поїжджай у город до твого миндруса і скажи йому: пожалуйте деньог — двадцять п'ять чи тридцять карбованців, потому што як мені з дитьом горко приходиться і невправка..." Ну, він і дасть їй, на дитину дасть; нелзя не дать, бо воно його дитьо... Купець повинен дать.

Федір. Так, кажеш, всі триста п'ятдесят заразом оддасть?

Солоха( проходе до Андрійової хати і підслуха). Триста п'ятдесят?.. Що таке триста п'ятдесят?

Гаврило (побачив Солоху). Проходь-проходь мерщій, це не до тебе річ.

Солоха пішла.

Ось ходімо до Ми кишки, і я тебе запевняю, що сьогодня й могорич зап'ємо.

Федір. Та якщо заразом...

Гаврило. А на оцю, на Надежку (показує на Надеждину хату), ти не сподівайся!.. Хоча я і вговорив би її, коли б на те пішло, бо я можу; але, на мою думку, не варто й клопотатись!.. Яка з неї робітниця? Книжниця, а не робітниця. А тобі треба не білоручку, чи так? Або робітницю, або триста п'ятдесят карбованців грошей. Окрім того, Надежда відьомського кодла!..

Федір. А правда? Ага!.. Я давно це постерегаю!..

Гаврило. Це ж всім відомо, що ще як її матір мамкувала у дворі, так один повар-відьмак навчив її, а мати вже навчила дочку...

Федір. Чув і я про того поваря. Агличин би то, чи що. Кажуть, що було ніколи і лоба не перехресте, і в церкві його не бачили. Жаб їв і всяку нечисть!..

Гаврило. Ото-то ж бо й є! Ходімо мерщій. Бо як упіймаєш гаву та хтось інший покористується — жалкуватимеш тоді, та пізно вже буде.

Федір. Зайдімо ж до монопольки та смикнемо... Бо ти оце надихав на мене горілчаним духом, так біда як кортить... Доки не чую носом горілки, неначе не дуже і кортить, а як почув — невидержка!..

Гаврило. Чого ж заходить? Там, у Микишки, нас зразу почастують!

Федір. Хіба? Якщо триста п'ятдесят карбованців, то можна таким хазяїном зробитись...

Гаврило. І зробишся хазяїном не то що на всю губу, а й через губу.

Пішли.

ЯВА 6

Д е м и д виходе з другого боку, назустріч йому Василина.

Василина. Чого ти так рано приплентався з поля, ще й не полудень, а ти вже пошабашив орать?

Д е м и д. Яким чортом орать, коли ось чересло поламалося?.. Хіба у нас плуг? Чорти батька зна що, а не плуг! Похряпаний, чепіги позв'язувані у десятьох місцях, повзун геть стерся, граділь у двох місцях цуркою скручений... Іменно що плуг! Насилу спряглися з Володькою ніхто не хотів з нами спрягатись; а тепер і Володька зайняв своїх волів та й погнав... "Я,— каже,— краще піду своє волочить, бо з нашої супряги товку не буде..." Тепер пошукай кого другого до супряги! Треба ще й чересло нести до коваля, аж у Щеняче, за десять верстов, бо наш коваль і зварив би, так каже: "Багато людської роботи, невправка..."

Василина. То вже сьогодня хоч заскородь те, що виорав. Д е м и д. А чим? Хіба у нас справна борона? З таким хазяйством, як у нас, чортового батька розхазяйнуєшся!..

Василина. Батько мене сьогодня мало-мало не били. Д е м и д. За віщо?

Василина. За злотого. Вони згубили, а я знайшла. Д е м и д. Віддай мені! Василина. Батько одняли.

Д е м и д (дражне). "Одняли". Дуря! У мене не одняли б.

Василина. А вгадай, що мені Хвенька подарувала? Д е м и д. Яка Хвенька?

Василина. Микишкина! Хіба ти не знаєш, що вона приїхала вже з города?

Д е м и д. Великий мені клопіт до неї. Василина. І дитину привезла. Д е м и д. Чию? Василина. Свою. Демид. Он як?.. Ловко!.. Василина. Вгадай, що подарувала! Демид. Перстень?

Василина. Ні, ось що! (Вийма коробочку, у котрій скількось бусів.)

Розглядають.

ЯВА 7

Солоха й Надежда.

Солоха. Як тільки постережеш, що він вийде читать у повітку, ти й поговори з ним. Він тебе тепер послуха.

Демид. Ловко як блищить! А в цій великій намистині, неначе в дзеркалі, пику мою видко... Ач, брат ти мій, який здоровенний ніс!.. Хіба у мене такий великий ніс? Сторія, брат ти мій! (Дивиться у намистину.)

Василина. І я себе бачу! (Дивиться.)

Солоха (до Надежди). Як увійшов тоді в хату, то довго про тебе балакав та дивувався. "Ніколи,— каже,— і не думав, і не гадав, щоб можна було промовою так заотосити чоловіка, що й памороки йому немов засота і язика задубить..." Зробиш так?

Надежда. Зроблю-зроблю. (Пішла в хату, а Солоха за повітку.)

Д е м и д. Дай мені ще одну намистину, я причеплю обидві ось сюди до жалетки.

Василина. Е, ні, віддай і ту. Віддай-бо! Віддай!..

Д е м и д (стулив кулака, бус розсипався). Тепер ні тобі, ні мені. (Регоче.)

Василина. Ідоле! Геть роздавив!.. Навіщо ти роздавив?

Д е м и д. А хіба я нарочито? Ну, вже й намисто, чорт батька зна яке: неміцне, хрупке!.. Дай мені ще одну.

Василина. Не дам, нізащо не дам... (Побігла.)

У цей мент з ХИЛЬКОБОЇ хати виходять школярі і розходяться на всі боки,

ззаду Логвин.

Д е м и д. Здоров, Логвине. Вчишся і досі? Логвин. Вчусь.

Демид. Та й довго як! І не обридло? Логвин. Навряд чи й обридне. З кожним днем все більш зацікавлює читаннє.

ЯВА 8

Надежда (на порозі). Логвине! Віднеси, будь ласка, мішок жита до млина, бо батько не зможуть...

Логвин. Е, ні, батькові я не дозволю нести, зараз сам одтартарю.

Демид. Здрастуй, Надеждо!

Надежда. Здоров.

Демид. Ти б, може, й мене прийняла в навуку?

Надежда. Тобі батько не дозволить вчитись.

Демид. Батько? Ні, я сам собі не дозволю. (Регоче.) У мене до книжок нема охоти.

Андрій (з сіней). А де ти, Надеждо?

Надежда. Зараз, тату, іду. (Пішла.)

Логвин (їй услід). Я туж-туж жито віднесу! (До Демида.) Дай, братухо, покурить, біда як кортить.

Демид (дає тютюн). На.

Л о г в и н. Дядько Андрій не курять, так ні в кого й поживитись.

Закурюють.

Демид. Штукерію, брат ти мій, розказував якийсь прохожий — чи воно москаль, чи богомол який. Певно, здалеку йде, бо за плечима клунок, з боку бляшана балцаночка і торбинка з харчю, а на голові стовбовувата шапочка... Підійшов, поздоровкався, далі сів на ріллі і почав розказувать. Дали ми йому охраєць хліба і дві цибулини. Так розказував, що десь-то він їхав по чавунці, так на одній станції якийсь началник звелів зупинити машину. Кондухтор свиснув у свисток, машина зупинилась, і зараз миру насунуло видимо-невидимо. Вийшов з вагону онорал, за ним другий, а далі третій, питають людей: "Што, у вас, реблята, був голод?" — "Був!" — одповіли люде.— "Ну, сто не воченно харашо! А кушали ви хлєбушку, што вам началство прислало?" — "Кушали!" — "Ну й харашо, што кушали. Нам вас, реблятушки, жалко, через тоє самое, што требується салдатов... Г з тим, што прощайте зоставайтесь здорові, реблята, і не сумлівайтесь..." Онорал увійшов у вагон, за ним другий, а далі і третій, кондухтор свиснув у свисток, і машина покотила та й покотила!..

Л о г в и н. Може, який генерал і проїздив, може, й справді промовляв що до людей, тільки, певно, богомол не розчолопав, про віщо він промовляв.

Демид. Чого ж не розчолопав, хіба то штука велика чи мудрація яка?

Л о г в и н. Не з нашим, брате, розумом розчолопувати те, про що генерали промовляють.

(Продовження на наступній сторінці)