Логвин. Як яка книжка. (Пішов.)
Надежда (увійшла в більшу хату). Здрастуйте, дядьку.
Гаврило. Здорова, дівко-чорнобривко! Навіщо ти того гарнадера вчиш?
Надежда. Я всіх вчу, хто забажа. Може, й ви, дядьку, хочете повчитись?
Гаврило. Я не маю часу на дурощі.
Надежда. Тобто у шиньок не поспієте? Гаврило. Ач, яка балакуча!.. А скільки ж тобі Логвин платить?
Надежда. Він допомага нам іноді в роботі: на току, або в полі, чи в леваді...
Гаврило. І багато вже проковтнув?
Надежда. Уміє читати й писати, зна вже трохи арифметику... Багато вже й молитов повиучував.
Гаврило. Молитов? Невже він молитов не вмів? От дурбило!..
Надежда. Я не про ті молитви кажу, яких і ви знаєте, і всі наші селяне, а про ті, що в книзі.
Гаврило. А в книзі хіба інші молитви?
Надежда. Є і інші, є і ті, котрих вас змалку навчено. Тільки у тих молитвах, яких вчать не з книг, а з переказу, багато помилок є... На мою думку, годилося б всіх селян перевчити молитись по книжці.
Гаврило. Та невже? Це щось таке нечуване!..
Надежда. Я вже багатьох дівчат попереучувала. І ваших дочок — Євгенію і Докію, як ми говіли разом, теж перевчила.
Гаврило. Хіба? Оцього то вже не слід було робити... Як молились наші батьки та матері, то так і нам належить...
Н а д е ж д а. Помилки скрізь годиться поправлять, і в молитвах також.
Гаврило. Та ти вже у нас відома книжниця. Мудра та премудра!..
Надежда. Вам я здаюся мудрою, а навспражки я цілком заурядна... Я, дядьку, дещо чула з тії хати.
Гаврило. Чула? Оце гаразд, що чула!.. Стало бить, буде куценька і розмова промеж нас. Я вже бачу, що з тобою я швидш розговорюсь!..
Надежда. Куценька буде розмова, вже така куценька, що куціш заячого хвостика. Отакісінька! (Показує кінчик пальця ) А що вам татко відповіли, то цього я не дочула.
Андрій. А те одповів, що в тебе своя голова на плечах і свій розум, а до того ще й серце у тебе своє.
Гаврило. А ти ж яку даси мені відповідь?
Надежда. Ніякісінької!
Гаврило. Що-о? Подумай краще та скажи розумніш... Парняга бравий, шкода, як пропаде. І прямо каже: "Як не Надежду, так я ніякої другої не хочу!.."
Надежда. Як і Василь Дудей посватав Варку Лущькову, і тоді Демид теж хотів утопитись. Або як Луцька Григорашова подавала рушники за Бовкуненка, то Демид почепився був на бантині... Сп'яну та з дурощів парубок скаженіє!..
Почув, що вночі батько вийшов з хати, він схопив з себе пояса та й почепився на бантині, а ногами уперся в землю; а як батько увійшов в повітку, він давай тоді човгати ногами та харчать...
Гаврило. Як ожениться, не дурітиме.
Андрій. Ні, вже з п'яниці добра не сподівайся.
Надежда. Демидові, дядьку, треба б сидіти у больниці, а вам скортіло його оженити. Може, й знайдеться яка, котру силою віддадуть. А по своїй волі то навряд чи згодиться котра за такого п'янюгу.
Гаврило. І красивий парняга, і зріст, і постать — хоч малюй!..
Надежда. І горілку, як віл брагу, дме...
Гаврило. Але до якого ж зросту ти їстимеш батьків хліб? Ти ж уже дівка на порі.
Надежда. Гарна порада. Щоб не переїла батькового хліба, іди за першого п'яницю...
Андрій. Я її годуватиму, доки схоче мій хліб їсти.
Гаврило. Та вона ж у тебе не мизиночка, є ж ще син і дочка?
Андрій. Є-є. Якщо й ті, менші, вдадуться натурою у неї, то у мене ніколи голова не болітиме.
Гаврило. Гм. Не сподівавсь я такої розмови!..
Надежда. Ви, певно, думали, що мене можна як козу або телицю взяти за роги та й повести на торга? Помилились. А про те, що ви отутечки бовкали про мою матір, то скажу вам, дядьку: сором, сором і гріх плескати казна-що на ту людину, котра не може встати з домовини і заціпити вам рота! Але доки я жива, то ще зумію постановити вам перед очі ваш наклеп!..
Гаврило. Чого ж ти вже й розгнівалась? Хіба то я з себе?
Надежда. О, я певна, що більш з себе!.. А хоч і не з себе, а з чужого голосу переказувати дурні вигадки, та ще й на мертвого — великий гріх! (Пішла.)
Гаврило. Он яким вона духом дише!.. Бач, яка вона в тебе... Чи вона часто переганя тебе на гречку? (Регоче навмисне.)
Андрій. Зо мною не траплялось, а що тебе, то загнала на слизьке!
Гаврило. Але я не то, щоб... Байдуже! Та я на неї не гніваюсь... Скільки літ старостую, а ні разу без рушника не вертався; а тут мало не пимфу піднесли, та ще й під самісінький ніс.
Андрій. Бо ти собі забрав у голову таке, що й купи не держиться!..
ЯВА З
Ті ж, Логвин і Тиміш.
Логвин (вбігає). Це ж таки справжній грабіж, та ще й б'єтесь? За віщо ж це?
Тиміш. Ти з мене будеш допроси здіймати та опити брати, куди я гроші подів? Ах ти ж!.. (Хоче вдарити палицею.)
Андрій (xaпa за палицю). Ні, в моїй хаті цур не битись, не дозволю!
Гаврило. А по-моєму, кожного слід бить на тім самім місцеві, де провинив! Повчи-повчи, Тимоше, пасинка, як почитувати вітчима: нехай книжечкою не бавиться, а краще молотить та рови копає... Гарненько його! (Пішов.)
Тиміш. Пусти палицю!
Андрій. Моя хата зроду колотнечі не бачила. (Вирива палицю і викида в сіни.)
Тимі ш. Тепер я з голими руками, то він кинеться мене ще й бити?
Андрій. І йому бійки не дозволю.
Логвин. Не гнівіть Бога. Зроду-віку я на вас руки не підійму, у мене і думки такої ніколи нема. А що ви забрали зароблені мої гроші в якономії, то це ж хіба по правді?
З'являється Н а д е ж д а.
Тиміш. Ну, забрав!
Логвин. Осінь вже надворі, скоро й зима, а в мене ні кожушини, ні свитини путящої... За віщо я тепер справлю собі одежу? Взяли мої гроші і пропили!..
Тиміш. Пропив, ну, пропив!.. Так що ж? Але, йолопе ти, бузувіре, хто я тобі такий? Чи я тобі не замість батька?
Логвин. Пізно заходжуєтесь батькувати.
Тиміш. Мало я об тобі клопотався, мало годував тебе моїм хлібом?
Логвин. Ніколи ви об мені не клопотались, і завжди я свій хліб їв. Раніш я всі заслужені гроші віддавав матері до рук, ви й тоді їх у матері завжди одіймали та пропивали... А тепер годі вже вам так робити! Я увесь вік ходив у латках та у дранті, пора вже мені й себе пошкодувати!..
Тиміш. Так отака мені подяка?.. Ах ти ж сатанаідол!.. Дать би тобі по мордяці так, щоб аж пику звернуло набік! Щоб ти до моєї хати і дорогу забув, щоб не знав, як і двері в ній відчиняються. Тьфу! (Плює на нього і виходе.)
Логвин. Он як, люде добрі! Увесь вік вітчим поневірявся надо мною, тепер двадцять три цілкових взяв з якономії, пропив і сказав, щоб я й до хати не йавертався, а на придачу ще й плюнув межи очі!..
Андрій. Як же це ти таку газу упіймав, що не забрав з якономії своїх грошей?
Логвин. Бачте, думка була попоробити ще з місяць, щоб зібралось усіх тридцять цілкових; міркував одежу собі справити та пару бичків купить... От і одягся, от і купив бичків... Ще треба десь шукати й притулку!.. (Втира сльозу.) Не журись, козаче, ще наша доля поскаче!.. (Хоче йти.)
Надежда. Якого тобі ще треба притулку? Хіба ти у кас пересидиш чи перележиш місце в хаті?
Логвин. Та ви ж це як?
Андрій. А так. Не рипайся з хати доки що, а згодом обміркуємо діло. Чи так, доню? Надежда. Авжеж!
Логвин. Дядьку!.. Ви це... Та ви й справді добряча людина... Надеждо! За віщо мені отаке?
Надежда. За те, що в тебе чиста душа, що ти мученик!..
Андрій. І не журись, хлопче, якось воно буде!
Логвин. Та я ніби й не вмію журитись — чи від того, що за злиднями ніколи було, чи така у мене вдача?..
Андрій. І грошенят на одежу знайдемо.
Логвин. Та невже? Та я вам відроблю і відслужу якнайкраще!
Андрій. Авжеж, що відслужиш та відробиш. Даром не позичу.
Логвин (уклоняючись). Спасибі вам, навіки спасибі! Спасибі і вам, Надеждо!
Н а д е ж д а. Мене не дякуй. Коли б не батькова воля, то що б я змогла?.. А правда, Логвине, що у мене батько гарний? (Кидається до батька і цілує і милує його.)
Андрій. А хіба дочка у мене погана?
Логвин. І батько, і дочка янгольські душі...
Андрій. Ну, це вже занадто. Люде собі, та. й годі.
Логвин. Дайте ж, панотченьку, я вас поцілую в руку. (Цілує старому руку.) Хіба ж моя доля вже не скаче? Піду на тік та зіб'ю вам зараз снопів з тридцяток проса. Я чув, як ви казали, що вже мало пшона, що треба змолотити проса. Буде пшоно, буде й каша!.. (Весело сміється.)
Андрій. Піди, піди та змолоти. От і заробиш пополуднувати і повечеряти. А увечері порадимось про гроші... Треба буде тобі, парубче, опріч теплої одежі, і сорочок хоч зо дві купити, а то у цій сорочці, що на тобі, дуже вже багато продухвин.
Логвин. Та у мене є одна сорочка путяща, я її у празник надіваю.
Андрій. Щось я не бачив.
Л о г в и н. Ось тут тільки латка, та отут латочка. Тільки дві латки. (Пішов пританцьовуючи.)
Гей, козаче, не журись, не журись, З лихом день і ніч борись, Лихо-злидні як здолаєш, Свій талан за хвіст впіймаєш!
Андрій (сміється). Ач, яку пісню десь переняв! Надежда. Думаєте, переняв, певно, сам вигадав. Андрій. Та ну?
Надежда. А який він, тату, впадливий до вчення та як зразу розумом обсяга усе, про що йому розкажеш!
Андрій. Еге!.. Бач, який він!.. То як же такого не-пожаліть?
ЯВА 4
Ті ж і Солоха.
С о л о х а. Здрастуйте!.. Знов вітчим Логвина ограбував, чи чули? Скільки хлопча змалку служило по наймах, завжди всі його зароблені гроші Тиміш пропивав!..
Андрій. А піду я на тік та подивлюсь, якого там Логвин хоче почати стіжка? (Пішов.)
(Продовження на наступній сторінці)