«Зерно і полова» Марко Кропивницький

Читати онлайн драму Марка Кропивницького «Зерно і полова»

A- A+ A A1 A2 A3

(малюнки сільського каламуту у 4 діях)
ЛИЦЕДІЇ:
Данило Кугутенко, селянин.
Тетяна, його жінка.
Килина, Данилова небога, дівчина.
Макар
Сидір - селяне.
Хвилимон
Йосип
Дмитро - парубки.
Лукія
Текля - дівчата.
Андрій Тимохвійович, панський прикажчик.
Урядник.
Соцький.
Митька
Ванька — парубки.
Яшка
Гаврик —музиканти.
1-й, 2-й і 3-й парубки, 1-а, 2-а і 3-я дівчата, хлопець, народ, стражники, парубки, дівчата і діти.
Діється на селі.

ДІЯ ПЕРША

З правого боку причілок Данилової хати, тин, хвіртка; під хатою лежать колодки.

ЯВА 1

З лівого боку виходять Хвилимон, Йосип і Дмитро.

Хвилимон. Невже не чули, що казав біля церкви Стьопка, лакей того пана, що торік продав двісті сімдесят десятин демиївцям?

Йосип. Я не дочувавсь, а що таке?

Дмитро. А я стояв оддаля, то й овсім не чув.

Хвилимон. Цікава сторія. Волосний писар, регочучи, промовив до старшини: "Отепер,— каже,— на святках ізнов пойдьоть у нас безшабашне п'янство в селі..."

Йосип. Іменно, що пойдьоть... Писар наперед усіх налимониться: питиме цілий тиждень; а другий похмелятиметься...

Дмитро (регоче). Та й старшина не відстане.

Йосип. Недаром люде і ймення йому призначили: Непромийчарка!

Хвилимон. "Торік,— каже писар,— по подщоту монопольщика у нашім селі вяпито горілки більш як на двадцять тисяч..."

Дмитро. Ой-ой-ой! Невже на двадцять тисяч? Ловко!..

Йосип. Та це ж можна б було прикупить десятин з двісті землі?

Хвилимон. Ще б не можна, звісно, що можна б... Стьопка і втручився в їх розмову. "Ви,— каже,— господа начальники, лічите, скільки пропивають селяне; а коли б ви довідались, скільки пани пропивають та купці і всякі городяне... От я,— каже,— служу у пана сім год і знаю, на яку суму він купує в городі шогода вин та горілок, тільки задля свого дому: він один за сім літ більш потратив на питво як двадцять тисяч... А єсть такі пани, що ще більш тратять!.. От, господа начальники, над ким треба реготати!.. Та шкода,— каже,— нема кому!.."

Дмитро. Що ж писар?

Хвилимон. Що ж, облизався, та й тільки; а старшина зараз і одмовив: "Нам до панів нікоторого діла; на те вони й пани..."

Йосип. Пани б то недоторканні?..

Дмитро (регоче). А звісно, вони з іншого тіста!

Хвилимон. Далі Стьопка і почав виявляти, що, каже, як пан або купець нап'ється так, що з ніг валиться, його садовлять у хваїтона або в каляску і везуть додому; а мужика тягнуть в часть, накладуть йому в шию по перве число та кишені повивертають; а іноді ще й ребра поламають... Старшина одвернувся від нього і одійшов, а за старшиною і писар посунув... Ніби і слухати бояться про таке.

Пішли.

ЯВА 2

Лукія і Текля виходять з другого боку.

Лукія. Гукнемо на Хвилимона, може, й він піде з нами до плащаниці?

Текля. Це ж вони, мабуть, вже від плащаниці вернулись...

Лукія. А може, й ні? Гукни-бо!..

Текля. Знов тобі замарудилося Хвилимона? Чи давно нехтувала ним: і сякий, і такий, і бачить його не хочу, і розмови його не хочу чути?..

Лукія (регоче). Еге ж, знов закортілось!.. Та ні, то я так, в шутки...

Текля. Ой бачу я, що ти не в шутки закохана в ньому...

Лукія. Хто, я? У Хвилимонові? Я в ньому закохана?.. Та нехай він тобі скисне!.. Ач, що вигадала!,. Ох і противний же він мені!.. Ох і гидкий!.. А дурний, дурний, аж крутиться!..

Текля. Ну, вже ти варнякаєш казна-що!... Всі люде мають його за надто розумного.

Лукія. Нехай хоч і весь світ лічить його за розумного, а мені він дурний!

Текля. Глянь, глянь, якась чужостороння дівка чи молодиця зустрілася з парубками: Йосип і Дмитро пішли далі, а Хвилимон вернувся з нею... Сюди надходять... Підождемо та побачимо, що воно за людина...

Лукія (спершу кинулась, щоб подивитись, а далі зупинилась). Не хочу дожидати... Я тобі докажу, що овсім я не закохана у Хвилимонові... Прийдуть святки, нізащо з ним не похристосуюся; захоче побалакати зо мною — плечима до нього повернусь,— ось що!.. Я тобі докажу і всім докажу!.. Ходім!.. Не хочеш? Ну, я й сама піду! (Пішла).

Текля (йдучи за нею). Чудернацька ти дівка, їй-богу, чудернацька! (Пішла).

ЯВА З

Килина (з вузлом в руці) і Хвилимон.

Хвилимон. Кажете, що писали до дядька листи?

Килина. Двічі писала і ні на жодного листа не одібрала відповіді.

Хвилимон. Певно, збирався відповідать... Звісно, як чоловік неграмотний.

Килина. А ви грамотні? Хвилимон. Та неначебто трохи.

Килина. У школі вчились чи так де? Хвилимон. Я скінчив сільську школу.

Килина. Он як!.. А як ваше ймення?

Хвилимон. Хвилимон.

Килина. А по батюшці?

Хвилимон. Ну, того хоч і не треба!..

Килина. Чому не треба? В городі без сього не можна, незвичайно...

Хвилимон. Так то ж у городі... Осе ж вам 5 хата вашого дядька,— пізнаєте?

Килина. Як же я її пізнаю, коли мені не було й года, як моя мати пішла звідси і мене з собою взяла?..

Хвилимон. А дядька ж ви бачили коли-небудь?

Килина. Бачила, він скільки разів приїздив у город і одвідував матір.

Хвилимон. А мати ваші служили там де, чи як?

Килина. Служила... у одного пана... Нам добре жилося, доки пан живий був... Я спершу ходила в городську школу, а потім віддали мене в швачки... Як пан помер, то звідкись взялась його сестра, вона прибрала все до своїх рук і нас прогнала...

Чутно за хатою гомін.

Хвилимон. Ото ж і дядина ваша, ондечки з кимсь на вгороді гомонить.

Килина. Дядину я либонь тільки двічі й бачила... Піду привітаюсь. (Хоче йти).

Хвилимон. Виходьте на святках на вулицю... до дівчат...

Килина. Я ні з одною з ваших дівчат не знайома.

Хвилимон. Так що ж, познайомитесь... Хіба довго? Вийшли на вулицю: "Христос воскресе!" — "Воістину!.." От і познайомились.

Килина. Невже так зразу?

Хвилимон. Авжеж. В городі, певно, примхи та церемонії?

Килина. Там така поведенція, щоб хтось знайомий з вами і з тими, з котрими ви схочете познайомитись, підійшов з вами та й познайомив.

Хвилимон. Чудернацько як!..

Килина. А в селі сього звичаю нема?

Хвилимон. Та й зроду-віку його не було!.. Може, й мені не слід було підходить до вас без такого, котрий...

Килина. Так се так трапилось, що я мусила сама озватись до вас та спитати про дядькову хату... Піду до дядини. (Простягає руку). Будемо знайомі.

Хвилимон (почоломкався). Побачимось на святках?

Килина. А мабуть, що так. Я бачила, у вас там на горі качелі стоять. (Пішла на вгород).

Хвилимон. Може, я мушу звати вас по-горолському?.. Я й не спитав, як вас... Знаю, що Килина, а як по батюшці?

Килина (усміхнулась). Обійдемось і без батюшки!..

Хвилимон. Себто згоджуєтесь з нашими слобідськими звичаями?..

Килина. Поговірка каже: "На чиїм возі їдеш, того й пісню співай..."

Хвилимон. А так. Нехай городяне в городах поводяться по-городському, а ми, слобожане,— по-слобідському.

Килина пішла.

ЯВА 4

Виходить Йосип.

Йосип. Хто вона така?

Хвилимон. Кортить? Ач, який цікавий.

Йосип. Ні, справді, що воно за людина?

Хвилимон. Ходім, дорогою розкажу.

Пішли.

ЯВА 5

Данило і Макар.

Данило. Се вєрно, що за торішню ціну я не піду на поденну в якономію... Коли скрізь навкруги ціна пішла вгору, то я хіба у бога теля з'їв?

Макар. Воно, конешне, годиться, щоб так, як ї по других якономіях... Що ж, наші людці маракують і сяк і так, іншого не розбереш... А щоб котрий висловив прямо, що, мовляв, ось так-то і так... то такого промеж нас і нема. Хоч і ти: торік теж сперечався, а опісля...

Данило. Так то ж торік... Кажеш: нема промеж нас такого?.. А може, й знайдеться?., і повинен знайтись... І знайдеться такий!..

Макар. Навряд.

Данило. А я знаю такого!

Макар. Хвилимон би то?

Данило. А може, й не Хвилимон?

Макар. Так де ж він такий? Хто він?

Данило. Де? Тутечки! А хто він такий? Я!

Макар. Ну, побачимо...

Данило. І побачиш, і почуєш! За торішню ціну я нізащо на світі!.. Як чоловікові не сорок копійок, а бабі не тридцять, так і нікоторої розмови зо мною, як води в рот наберу!..

Макар. Не викрепиш.

Данило. Викреплю.

Макар. Ну, якщо той, то й я за тобою.

Данило. Падлєц буду, викреплю!..

ЯВА 6

Данилиха іде з города, за нею Килина.

Тетяна. Вітай, чоловіче, ось гостю.

Данило. Що ж то за гостя?

Макар. Гляди ж, держи слова. Прощай. (Пішов).

Данило. Додержу. Ходи здоров.

Килина (підходить). Здрастуйте, дядьку! (Кланяється).

Данило. Це ж... либонь Килина?

Килина. Та Килина ж... (Цілує його в руку).

Данило. Це ж ти як: по волі чи по неволі?

Килина. Більш по неволі. Без бумаги не дозволяють в городі жить... Доки жила при матері — не чепали...

Данило. А тепер ти з матір'ю нарізнь?

Килина. Нарізнь.

Данило. Виходить, що треба пашпорта?.. Коли загостювала, то йди в хату, перебудь святки, а там вже поміркуємо...

Тетяна. Похваляється Килина, що вона швачка.

(Продовження на наступній сторінці)