«Натура й культура» Іван Кочерга

Читати онлайн комедію Івана Кочерги «Натура й культура»

A- A+ A A1 A2 A3

К у ч е р я в и й. Та що ви мені голову морочите! Я ж сам бачив учора в касі близько трьох тисяч карбованців.

Анкето в. В касі? Е, то тих грошей не можна займати, ті гроші треба завтра ж платити в банк за викуп векселів.

Кучерявий. Яких векселів? Що ви беліберду верзете. Зараз же принесіть ці гроші.

Анкетов (в жахові). Та що це ви, Борисе Михайловичу, тих грошей не можна! Буде протест.

Кучерявий (стукотить по столу). Та що ви, з глузду з'їхали? Хто тут розпоряджається грішми — я чи ви? Зараз же видайте дві тисячі товаришу Бубнову. Мені таких булгахтерів не треба.

Анкетов. Слухаю, слухаю, зараз.

Увіходить Суспа.-

Кучерявий (до Бубнова). Зараз же бери в нього гроші і дуй.

Б у б н о в. Добре, я миттю. (Виходить з Анкетовим.)

Кучерявий. Ф-фу... аж втомився... ну, що поробиш з таким народом... не тямить ніякої культури — чисто свині... гади... (Підводиться і сякає ніс у плювальницю за поміччю пальців, після чого виймає чисту хустку, і витирає носа.)

Суспа (помітно стурбований і смутний). А ти все культуру насаждаєш. (Сідає.) Ой,, стережись, брате, як би тобі нашої культури не показали. Я ось, здається, хитріший за тебе, а й то (зітхає) вже починаю сумніватись, чи тієї я тебе культури учив тоді на селі... (Закурює.) Ми з тобою, бачиш, думали, що культура — це така штука, щоб інші тебе боялися, да самому в смак жити, то ти, я бачу, цю науку добре зрозумів, але чи надовго...

Кучерявий (з щирим дивуванням). Ну, а як же? Навіщо ж тоді і головою бути, якої ж тобі ще культури?

Суспа. Щось вона мені боком вилазить та культура; чи то я тоді помилився, чи то, може, нова якась мода пішла, не розберу.

Кучерявий. Та що таке? Чого це ти справді якийсь смутний?

Суспа. Будеш смутний, коли прочухана дали, та ще вигнати в три вирви обіцяли.

Кучерявий. Да що ти? Де? За що?

С у с п а. Е, довго розказувати, і хоч би за кого путящого, а то, тьфу, за шляпу; пам'ятаєш, я тобі казав тоді, що єсть такі мерзоти — шляпи — гнила інтелігенція, ось вроді твого секретаря, ну, то через таку ось шляпу; так би і дав по сопатці, ех!

Кучерявий. Ну, то й що ж?

Суспа. Що там що ж. Викликали до голови виконкому та в' Контрольну 19,— здається,, ясно.

Кучерявий (зацікавлений і трохи кепкуючи). Ну, то чого ж ти не сказав їм як слід — по-пролетарському,— пам'ятаєш, як ти мене вчив, сміло, довго не думаючи — на ти.

С у с п а. Е, то ти, я бачу, ще й глузуєш. Ні, брате, ця система тепер устаріла, я вже попробував, але й тобі не пораджу. Тепер, здається, крім смілості, ще й глузду питають — на одному маті далеко не уїдеш. (Зітхає.) Ну, то я піду. Це, братику, й тобі наука, щось-точ ти дуже, я чув, розвернувся. Поставили тебе замість голови на час, а ти вже чудес натворив. Начувайся! Службовців порозганяв, замовців розгубив, понабирав собі скрізь, а ще кажуть, автомобіль купуєш. Дивись, як би не прийшлось знов до села на возі податись. Да, до речі, здається, твоя жінка тут.

Кучерявий (підскакує). Ну! Хто тобі казав? Ти її бачив?

Суспа. Ні, сам не бачив, Крига казав. Адже ж ти їй винен гроші. Дивись, чи не правити їх з тебе вона приїхала.

Кучерявий. А щоб її чорт забрав. От ще принесло не до ладу:..

Суспа (підводиться). Ну, то я йду. Он до тебе хтось іде.

Виходить, пропустивши в дверях Крушевську, що увіходить з тією ж нервовою квапливістю в супроводі другої теж вичепуреної дами. Кучерявий підводиться їм назустріч і радо вітає.

Кучерявий. А! Яка чудова нагода. Олена Петрівна! Лідія Василівна! Яка щаслива доля занесла вас до мене? Сідайте, прошу сідайте. (Метушиться, подає стільці.) Дуже радий.

Обидві сідають спиною до дверей.

Крушевська. Ах, якби ж то щаслива доля, а то якраз нещасна. На вас одна надія, милий Борисе Михайловичу... (Пряде очима.) Ви ж така мила, така культурна людина — справжній лицар. Я навіть навмисно взяла з собою Леночку, бо сама я не відважусь до вас і завітати.

Кучерявий (весело). Чому ж це так, хіба я такий страшний?

Крушевська (знов посилає бісика очима). Не страшний, а небезпечний,— ви ж знаєте, чим може бути небезпечний для жінки молодий, вродливий мужчина... А я ще, здається, не зраджувала свого чоловіка.

Протягом цієї розмови увіходить навспинячки Анкет о в і крадеться до

ключика.

Кучерявий (перегибається до неї). А то невже ж ви така неприступна? Це ж лиходійство мати такі чудові очі, такі принадні. (Побачивши Анкетова, грозиться до нього кулаком.) Кш, геть, не можна!

Анкетов мімікою показує на живіт і рукою на ключ. Кучерявий (грізно мате рукою). Геть! Не можна. Анкетов зникає.

Крушевська (здивовано). Що таке? На кого це ви?

Кучерявий. Ат, це дурний булгахтер,— ну, то невже ж, невже ж ви така жорстока?

К р у ш е в с ь к а. Ні, ні, тільки не для вас. (Пряде очима.) Я ж кажу, на вас одна надія... (Бере його руку, зазирає в очі.) Я знаю, що ви це зробите для мене.

Кучерявий. Все. Все, що можу. Та в чім справа?

Крушевська (виймає хустку й прикладає до очей). Прийшли з фінвідділу й описали всю мебель... а головне, рояль, мій дорогий ройль, за якийсь там податковий прибуток чи прибутковий податок, я вже не знаю, якесь паскудство,— 300 карбованців. А сьогодні приїхали з підводами забирати рояль, я ледве випросила, щоб підождали хоч до першої години,— бігала по місту, ледве набрала сто карбованців,— що робити, й сама не знаю. Рояль, мій коханий Бехштейн. І ось я подумала про вас, ви ж така культурна людина...

Друга дама. І так любите музику.

Кучерявий. Але що ж я, розумієте... (Чеше поти-лицю.) Коли вже приїхали з підводами, то конешно... що ж тут поробиш, гм...

Крушевська (зовсім пригортається до нього). Такої послуги, такої допомоги я ніколи не забуду (спускаючи голос), за це моя дяка без міри, без краю. (Наближає своє лице до його і зазирає палко у вічі.) Чуєте... Без міри, без краю, без межі.

Кучерявий (рішуче). Ну, добре. Я позичу вам ці 200 карбованців.

Крушевська. Ах! Милий, любий Борисе Михайловичу.

Кучерявий. Тільки, розумієте, ці гроші у мене в ощадкасі, це ж тут насупротив, ми зараз з вами підемо, і я вам дам. (Підводиться.)

Крушевська і друга дама теж підводяться.

Крушевська (бере його обидві руки). Ходім Так пам'ятайте ж, без міри, без краю-, без межі..

Всі троє хутко ідуть до дверей, із яких раптом виходить стурбований 3 а-н о з а. Дами проходять, останнім іде Кучерявий.

Заноза. Товаришу Кучерявий. Я знов до вас. Кучерявий (гостро). Ти ж бачиш, що я виходжу і не маю часу.

Заноза (нервово). Товариш Кучерявий! Я не можу чекати далі — жінка слаба, дитина вмирає!

Кучерявий. Та чи ти з глузду з'їхав! Ти ж бачиш, я зайнятий. (Хутко виходить.)

Заноза (залишається один в кабінеті і грозить кулаком вслід Кучерявому). Та чи довго ж ти будеш знущатися з мене. Та невже ж тебе на то головою посаджено, щоб... (Зупиняється, озираючись навколо нетямущим поглядом.) А, стривай. Я тобі покажу, яка ти голова. (Біжить до плювальниці, знімає табличку з надписом "Плювальниця", що висить на стіні над нею І вішає цей надпис над столом Кучерявого, а надпис "Голова" вішає над плювальницею.)

Манюра (увіходить). Що ви тут робите, товариш Заноза? Знов прогнав вас Кучерявий. Недобра він людина... Слухайте... у вас, я чула, дитина хвора... і грошей немає,— ось візьміть, будь ласка, у мене три карбованці... мені зараз не потрібно, оддасте, коли будуть.

Заноза (хапає її руки). Спасибі, спасибі вам, Манюрочко, ви добра дівчина, я ніколи цього не забуду. (Бере гроші й убігає.)

Манюра (стоїть якусь мить, а потім іде до дверей). Бідний Заноза...

Увіходить Скиба і, побачивши Манюру, швидко підходить до неї, протягуючи їй обидві руки.

Скиба. Ось де ви, Манюрочко, а я вас шукаю по всій вашій установі. Чого це ви в кабінеті, та ще одна?

Манюра (радо вітає його). Це ви, Павло Степановичу? От не сподівалась. Та що з вами, чогось ви такий, неначе чим стурбований.

Скиба. Так, Манюрочко, не дивно, що й стурбований, бо, здається, сьогодні рішається моя доля — чи вперед до вільного світу, чи назад. (Не випускаючи її рук, озирається.) Чи не можна побалакати тут з вами хвилинку, де-небудь у куточку?

Манюра. Ну, то звичайно можна, сідайте ось тут. Сідають на канапі праворуч. Та що таке, ви мене зовсім розхвилювали?

Скиба. Визнаєте, Манюрочко, що ось вже близько півроку, як я кинув село, де жив майже увесь мій вік, кинув для того, щоб шукати якогось нового життя, нового побуту, нової пролетарської культури, яка для мене не пусте слово, бо вірую в її всім моїм серцем. Де чекає мене це нове життя, я ще не знаю, але для нього я кинув село, кинув все, що було мені любим.

Манюра. Мабуть, і дівчину, яку кохали.,

(Продовження на наступній сторінці)