«Підеш — не вернешся» Іван Кочерга

Читати онлайн п'єсу Івана Кочерги «Підеш — не вернешся»

A- A+ A A1 A2 A3

П'єса на 4 акти
ДІЙОВІ ОСОБИ
Мальванов.
Хламушка.
Л ю б у ш а.
Темі.
Ш а л і м о в.
Спичаковський.
Ніна.
Пушинка.
В е р н и д у б.
Залізничник.
Таня.
Професор.
Фотографи, репортери, розпорядники кросу, фізкультурники.

 

АКТ ПЕРШИЙ

Велика, просто, але гарно причепурена кімната. Меблі зсунуто набік, і всю середину кімнати займає купа в безладді наставлених і навалених ящиків, великих пачок і клунків.

В кімнаті нікого немає.

Увіходить Ш а л і м о в. Спиняється здивований на порозі.

Ш а л і м о в. Що таке? Які це речі? Ящики, пачки. Що за неподобство! (Обурений вибігає в коридор, звідки чути його сердитий голос.) Послухайте, товаришу Васильєв. Які це речі в моїй кімнаті? Як не знаєте? Що? Добридень, Серьожа. Навалили повну кімнату якихось ящиків. Ну да, подивись сам. (Повертається до кімнати в супроводі Вернидуба і Тані.)

Таня. І справді! Вперше бачу.

Вернидуб. Дійсно, якась нісенітниця. І в коридорі теж ящики. Тісно стає на світі, товариші./ Таня. Тобі скрізь тісно. Ведмідь.

Вернидуб. В повітрі не тісно. Постривай, складу іспит — полечу.

Таня. Уявляю.

Увіходить Ніна.

Вернидуб. А, мовчазна красуня!

'Ніна. Добридень, Олександре Івановичу. Боже мій, скільки у вас речей!

Ш а л і м о в. Це зовсім не мої речі! На біса мені якісь консерви й рушниці.

Ніна. Не ваші? А чиї ж?

Увіходить Хламушка.

Т а н я. Хламушка прийшов, Хламушка! Хламушка, що все бачить і все знає.

Вернидуб. Але не більше, ніж комар. Все', що перевищує зростом цього звіра, для нього не існує.

Хламушка. Чому ж? Такого бика, як ти, я в усякому разі бачу.

Шалімов. Ну, а ці ящики ти бачиш?

Хламушка. Бачу. Це ящики Мальванова.

Вернидуб. Якого Мальванова? Та невже?

Т а н я. Та невже? Того самого? Відомого? То він же десь далеко, на Памірі.

Хламушка. З Паміра він давно повернувся. А тепер збирається в нову експедицію. В Середню Азію. В Устюрт

Таня. То ось які ці ящики!

Шалімов. Так на диявола вони тут, у моїй кімнаті? Здається, в мене не Середня Азія!

Хламушка. Йому дали дві кімнати в нашому домі. Але там ремонт. А тут принесли ці ящики і не було куди поставити. А в тебе якраз були полотери, двері були відчинені.

Шалімов. Хороше діло! Не було куди поставити, значить, до мене. Я буду скаржитись.

Хламушка. Та це ж на дві-три години. 2

Шалімов. Я буду скаржитись. Це якийсь Чингісхан ! Та і ви хороші. Пустили чортзна-кого. Теж товариші.

Т а н я. Та годі-бо, Олександре Івановичу,— це ж на кілька годин.

Ніна. Дійсно нахабство. Вдертися в чужу квартиру з

якимись... консервами. ' .

Т а н я (бігає між ящиками). Надзвичайно! Дивись, Сергійку,— намет. Ще. Якісь інструменти. Рушниці. Мотики. А це, мабуть, кіноапарат. Ні, я не можу! Кину інститут і поїду. Ти подумай тільки. Бачити жовті піски пустині, оази, гори... Спускатись в долини, де не ступала нога людини. Перемагати простір, прокладати невідомі стежки,— чи може ж бути вище щастя! Кину все і поїду.

X л а м у ш к а. А ви знаєте, Тасенько, куди саме їде Мальванов? Єсть такі солонці в Каракумах. Звуться вони Барса-Кельмес 4. Тобто: "Підеш — не вернешся".

Вернидуб. Так і звуться?

Хламушка. Так і звуться. Вернидуб. Здорово.

Шалімов іде в глибину кімнати.

Таня. І він все ж таки їде! Оце людина!

Вернидуб. Ага, загадалася. Будь ласка, їдь, а ми без тебе 500 метрів візьмемо з Валею Вітницькою. Ця добіжить. Побачиш, засіче 77 секунд.

Таня. Що таке! Валька візьме 77 секунд? Хіба що на трамваї. Скоріше ти мене доженеш на 100 метрів.

Вернидуб. Я тебе й зараз дожену, занозо. Ех, і тісно стало на світі! Ніякого тобі простору.

Стрибає через ящики і ганяється за Т а н е ю, яка, сміючись, утікає.

Ніна (обурена). Та тихше бо ви, трохи з ніг не збили. Вернидуб (на ходу). Не гнівайтесь, Ніно Михайлівно, ми перемагаємо простір, як Мальванов. Таня. Найми раніш таксі, черепахо.

Тікає з кімнати, Вернидуб за нею, Хламушка сідає на один з ящиків.

Хламушка. Да, ці доженуть завтрашній день.

Ніна. Скажіть прямо, що ви закохалися в це дурне дівчисько і жалієте, що не можете її догнати.

Хламушка. Звичайно, жалію. Я вже не молодий та ще й короткозорий,— де вже мені за дівчатами ганятись.

Ніна. Ну, тоді чекайте, може, самі до вас прибіжать.

Хламушка (спокійно). ї це буває.

Вбігає Таня, за нею захеканий Вернидуб. Вона біжить просто на Хламушку, хапає його за плечі і ховається за ним від Вернидуба.

Таня. А що, догнав? Купи ем-один 5 спочатку. Хламушка (трохи не падає). Та я ж тут при чому, Тасенько!

Вернидуб (витирає лоба хусткою). Ще б пак, коли скрізь ящики. Доженеш у такій тісноті.

Таня. Да, да, об'єктивні причини. Думаєш, Мальванову легко було на Памір здиратися?

Шалімов (підіймається з-за ящиків, тримаючи в руках розбиту настільну лампу). Мерзавці, розбійники, гунни 6! Розбили мою нову лампу. Хай чорт забере цього Мальванова! Чингісхан проклятий!

Якраз у цю хвилину відчиняються двері й увіходить Мальванов, який чув останні слова Шалімова. Загальний рух.

Хламушка ї

Таня І Товаришу Мальванов!

Вернидуб )

Мальванов. Привіт! Пробачте, товариші'-, але мені почулося, що хтось із вас посилав мене к чорту.

Загальне замішання. Сміх.

Т а н я. Та що це ви, товаришу Мальванов! Навпаки, ми якраз про вас говорили. Дивувалися з ваших перемог і взагалі...

Мальванов. Да, я чув, здається, рівняли мене з Чингісханом.

Сміх.

Вернидуб. Та що це ви, товаришу Мальванов!

Шал і мов (виступає наперед, сердито). А коли чули, то гірше для вас. Якщо ви збираєтесь у Середню Азію, нічого водити каравани через мою кімнату і розбивати мою лампу.

Мальванов. Пробачте, будь ласка, це вийшло цілком випадково, і, звичайно, я не хотів вас образити.

Ш а л і м о в (сухо). Дуже радий! Я теж. А втім, я гадаю, що і в порівнянні з Чингісханом немає нічого прикрого. Адже і він перемагав простір, як і ви.

Мальванов. А ви проти перемагання простору?

Ш а л і м о в. Ні, не проти. Але в мене інші масштаби. З мене досить того простору, що може освітлити моя лампа, яку ви розбили. Але щоб цей простір був моїм.

Мальванов (зацікавлений, підходить ближче). А, ось як... Да, тоді в нас різні масштаби. (З широким жестом.) Нам, більшовикам, потрібні простори, в яких не заходить сонце. І щоб це сонце світило мільйонам людей. Ми повинні прокласти шляхи, з'єднати моря, змінити напрямок рік. Ми повинні підкорити льодові простори й палючі пустині,, щоб і там, на жовтих пісках, де віками біліли кості верблюдів, розцвіло нове життя, зазеленіли поля радгоспів. Ми повинні завоювати пустині для щастя людей, для соціалізму.-

Вернидуб. Да, це я розумію. Там вже не буде тісно.

Мальванов (усміхаючись). А хіба вам вдома тісно?

Вернидуб. Та ні! Це в мене таке прислів'я. Засидишся, знаєте, в лабораторії або в клініці,— ось і тягне на простір, де не тісно.

Таня. Йому скрізь тісно. Скільки він реторт перебив у лабораторіях, якби ви знали,— уму непостижимо. Прямо ведмідь в аптеці!

Вернидуб. А тебе' все ж таки дожену. Зрозуміло, не на сто, а на великому кросі.

Таня. На верблюді хіба що.

Мальванов (простягає руку Тань). А ось ви,— так напевно спортсменка. Вся вперед, як на старті. Як Діана 7 на полюванні.

Таня (спалахнувши). Ах!., професор.

Вернидуб (перемовляє). Ах, професор! Ну, ну, не соромся... (Несподівано м'яко, з гордістю.) Вона в нас, професор, знаменитість, переможниця на спартакіаді. В усіх газетах портрети були — Таня Муравська.

Мальванов. Ну, аякже! Я добре пам'ятаю. У вас був чудовий час. На 500 метрів — здається, 77 секунд.

Таня. 78 і дві десятих.

Мальванов. Ну, ось бачите, дуже радий. Вернидуб. А на кросі ти все ж таки сядеш, хоч ти й Діана.

Т а н я. А ти бик у посудній крамниці.

Вернидуб. Знайомтесь, уже з усіма, професор. Це Ніна Михайлівна Кияшко, відома артистка, на прізвище "Мовчазна красуня".

Мальванов. Дуже радий. Рідка чеснота для жінки, та ще актриси.

Вернидуб. Адже ж тепер не пишуть жіночих ролей, то вона й одвикла говорити.

Мальванов (сміється). Хіба що так.

Ніна. Відчепіться.

Вернидуб. А це професор Хламушка. Хламушка. Не бреши, Сергійку, я не професор. Вернидуб. Ну, все одно — будеш. Хламушка, який... Таня. Все бачить і все знає.

Вернидуб. Але не більше комара. Його спеціальність —найдрібніші вимірювання.

Мальванов. А, значить, ви вимірюєте ангстреми. Так, читав. (Тисне йому руку.) Дуже радий.

Вернидуб. Він, знаєте, бачить, як росте трава. Коли на стіл сяде муха, він може точно виміряти, наскільки прогнулась столова дошка. Я сам бачив, як він вимірював довжину й ширину пилинки.

Шалімов. Як бачите, професор, світ неосяжний, і щоб перемогти простір, зовсім не треба їхати в пустиню Устюрт.

Мальванов. А ви все ще не можете дарувати мені розбитої лампи?

Вернидуб. Та вже якось помиріться, товариші. Знайомтесь — Олександр Іванович Шалімов, архітектор.

Мальванов. Ну, тоді зрозуміло, чому ви так на мене сердитесь. Ви любите в усьому порядок, гармонію, намагаєтесь замкнути простір в точні межі. Ну, а я, грішний чоловік, ніяк не можу сидіти' на одному місці.

(Продовження на наступній сторінці)