Коханий!..
ІV
З темряви виникають три чорні постаті і спиняються перед Микитою. Джема з легким вигуком зникає.
Р а т и б о р
Внемли, Микито. Час настав. Востаннє
Тебе на помсту Новгород зове.
Возстань і мсти!
Д а в и д
Наповнився сосуд.
Р а т и б о р
Гримить труба!
Д а в и д
Звершиться божий суд.
Р а т и б о р
Нехай твій меч окови розірве
І поразить Ахава.
М и к и т а
(гнівно).
Геть ідіть!
Доволі вже дурних, порожніх слів!
Я знаю сам і вам про це казав,
Що зараз нам не ворог Ярослав.
Ідіть собі.
(Повертається, щоб вийти).
Р а т и б о р
Спинися, раб лукавий!
Опам'ятайсь! Якби ти тільки знав
Останнє зло, останній гріх кривавий,
Що Ярослав безбожно учинив!
То слухай же, безумний. Він убив
Твого отця, чесного Коснятина!
М и к и т а
(відсахується вражений).
Ви брешете! Ні, ні! Він не загинув!
Недавно ж князь Слав'яту відрядив
До Мурома, щоб повернув отця!
Р а т и б о р
Він вбив його! Ось правда до кінця.
Послухай свідка, хай розкаже він.
Повідай все, Стемире, син Збислава.
Третя чорна постать виступає вперед.
С т е м и р
Я з Мурома. Велінням Ярослава
Бисть убієн Добринич Коснятин
В день Якова апостола. Амінь.
Прийми господь його в свої оселі.
Микита падає на лавку, сховавши обличчя в долоні. Знову світло і спів у галереї. Весільний похід вертається з церкви.
Р а т и б о р
Прощай, Микито! Меле божий млин.
Не жди часу, коли й тебе він змеле!
Зникають всі троє. Дівчата співають.
Д і в ч а т а
Із нашого саду ми грона зняли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлі!
Роздавимо грона ми в чашах златих
І соком червоним наповнимо їх!
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлі!
Як повная чаша любов на землі!
М и к и т а
(підводиться хитаючись).
Не жди часу... О недостойний син...
Невже я міг, забувши поклик горній,
Ганебно жити в кривдника мого...
І хліб його не став у мене в горлі,
Отрутою не опекло вино...
Так, хто в житті захоче кривду чорну
З найвищим благом якось примирить,
Того нещадно змелють божі жорна...
Бо мудрою буває тільки мить,
Яку в житті нам не дано спинить.
Повільно йде в глибину саду.
V
За арками яскраве світло, музика й шум весільного бенкету. В сад входять Ульф з Інгігерда, продовжуючи розмову.
І н г і г е р д а
Гаральд не знає?
У л ь ф
Ні. Йому сказать —
Це значило б усю зірвати справу,
Він надто вже шанує Ярослава,
Та ще тепер, коли його він зять.
І н г і г е р д а
(задумливо).
Так... рицарська у нього надто честь,
Нездатний він на змову і на лесть,
Проте... коли б він раптом десь пізнав,
Що князь звелів віддать мене в черниці,
То може б він обурився як рицар
І меч тоді за честь мою підняв.
Ну, добре... з ним сама поговорю.
Всі знають час?
У л ь ф
Коли задзвонить дзвін.
І н г і г е р д а
(про себе).
Так... жереб кинуто... Що обіцяє він?
Не в перший раз я за кермо берусь,
Щоб корабель від згуби рятувать.
Ще з тих часів, коли в боях за Русь
З Еймундом спір я мусила рішать.
Всім я тоді поклала межі тверді,
І рівною князям і королям
Тоді на Русь вернулась Інгігерда.
Коли ж тепер він все ламає сам
Й на мене вже знялась його рука,
То хай собі лиш дорікає князь,
Що не знесла Олафова дочка
Насильства і нечуваних образ!
(Ульфові).
Ходімо, Ульфе, близько дії час.
Виходять в глибину.
VІ
Чути крик пугача. Другий, третій. З галереї вибігає схвильована Милуша і обережно пробирається до фонтана. З гущі дерев виникає постать Журейка. Він підбігає до дівчини й хапає її руки.
М и л у ш а
Не встигла я поговорить про тебе
З князівною, коханий.
Ж у р е й к о
(схвильований).
Вже не треба!
Піду тепер до Ярослава сам.
Страшні діла! Лукавим ворогам
Він преданий. Ще вчора дещо чув
Між варти я варязької — їх мову
Я розумію; зараз же в саду
Про все дізнавсь; на князя злая змова.
Його в тюрму...
М и л у ш а
Не може бути!
Ж у р е й к о
Сам
Я зараз чув. Веди мене в палати.
М и л у ш а
(з жахом).
Не можна, ні! Тебе ж бо схоплять там!
Ж ур е й к о
(вагається).
То що ж робить? Не можна зволікати,
Мабуть, мене побачили в саду.
Е, будь-що-будь — я сам туди піду.
Веди мене.
Рішуче прямує до галереї, але в цю хвилину з-за дерев вибігає схвильований Ульф у супроводі двох варягів.
У л ь ф
А, ось куди ти втік!
Беріть його, злочинця, душогуба!
(Варяги хапають Журейка, який відбивається).
Та ще з ножем! На княжому дворі!
На князя ніж!
Ж у р е й к о
(кричить).
Ти сам на князя згубу
З княгинею умислив!
У л ь ф
В дальній кут
Ведіть його і там убийте!
М и л у ш а
(кричить).
Пробі!
Рятуйте, ґвалт!
(Біжить до галереї).
Ж у р е й к о
Милуша, рідна!
У л ь ф
(хапає Милушу).
Стій!
Мовчи, проклята!
М и л у ш а
Не замовкну! Ні!
Верни Журейка! Ви на князя в злобі
Підняли руку!
У л ь ф
Пропадай же, суко!
Поражає її ножем і тікає. Милуша падає.
Знялась тривога, замиготіло світло. З галереї і з усіх кінців збігаються люди. Ярослав, Інгігерда, Гаральд, Єлизавета, Микита, бояри, варта з смолоскипами в руках.
Я р о с л а в
Що тут таке? Убивство!
Є л и з а в е т а
(з жахом).
Це Милуша!
(Схиляється над нею).
Милуша, люба! Хто тебе, сердешна?
Я р о с л а в
(в гніві).
Доколи ж я терпіти зло це мушу...
Вже в теремі у мене небезпечно!
Хто вбив її?..
М и л у ш а
(розплющує очі).
Мерщій... Спасіть його!
Я р о с л а в
(схиляється над нею).
Кого спасти?
М и л у ш а
Його... Журейка... Лада...
Я р о с л а в
(здивовано).
Хіба він тут? Та він же втік давно.
М и л у ш а
Вернувся він... Він зараз викрив зраду...
Його схопили... Ульф мене вразив...
Кричала я.
Я р о с л а в
(випростується).
Так ось які діла!
На князя вже стає крамола зла...
Гей, зараз же сурмити скрізь тривогу.
Схопити Ульфа!
Але в цю мить вбігає Журейко. Він скривавлений, в подертому одязі, з розірваними ремінцями на руках.
Ж у р е й к о
Князь! Хвалити бога!
Я не спізнивсь.
Сьогодні-бо вночі
Умислив Ульф з княгинею лукаво
Тебе схопить і в поруб 1 заточить,
А Київ весь варягам...
(Побачивши Милушу).
Боже правий!
(Кидається на коліна перед Милушею).
Милушо! Рідна! Рутонько гірка!
Голубко чиста, ластівко бездольна...
Та хто ж це смів! Чия знялась рука...
1 Поруб — тюрма.
М и л у ш а
Кричала я... Це Ульф... отой крамольний...
Така вже доля... Не судилось нам
У Києві... собі... гніздечко звити.
Ж у р е й к о
(цілує її руки, плаче).
Ні, ні, тебе я смерті не віддам.
Бо де ж тоді шукати правди в світі?
Є л и з а в е т а
(пригорнувшись до Гаральда).
О боже мій... і знову ллється кров...
Невже немає справді місця в світі,
Де б мир царив і де б цвіла любов
Серед людей, братерством оповитих!
Я р о с л а в
(в гніві хапає за руку Інгігерду).
То навіть тут, в цю ніч любові й миру,
Ти давнє зло наважилась збудить!
Хотіла знов ісландськую сокиру
На тиху Русь, як древле, опустить.
Знов страсті злі, лукавство, козні, зраду
Посіяти хотіла. Злую тінь
Еймундову покликати із аду,
Кривавих ярлів давніх поколінь.
Та кров'ю вірних бог рятує Русь
Від кознів злих і дьявольських спокус,
Перед лицем її святої крові
Тебе я міг би смертю покарать,
Та ради свята миру і любові
Не хочу меч кривавий піднімать.
Йди в монастир замолювать гріхи.
Тебе, Гаральде, не жену я з хати,
Та перелітних не спинить птахів,
І, мабуть, сам зібрався ти рушати
До рідних скандінавських берегів.
Г а р а л ь д
Так, государ. Але, повір, ніколи
Не мислив я тобі якогось зла!
Я р о с л а в
Тобі я вірю. Та не вірю долі,
Що знов на Русь варягів привела.
Хоч як мені тяжка дочки утрата,
Прощай, Гаральде, Русь понад усе.
(Одвертається).
Є л и з а в е т а
(в сльозах припадає до батька).
Невже навік всіх вас мені лишати...
Яку ж печаль ця ніч мені несе...
Ж у р е й к о
(на колінах біля Милуші).
Милушо! Рідна! Любушка єдина,
Не покидай безроду-сиротину,
Не покидай самотнього мене!
Та хто ж тепер до серця пригорне,
Хто пожаліє бідного бурлаку...
То так, мабуть, і згину, як собака,
Що не діждався добрих хазяїв.
Ридає, схилившись над нею.
М и л у ш а
(слабою рукою голубить його волосся).
Не плач, коханий... ти ж мене любив,
І ця любов тобі життя зогріє...
Прощай...
Вмирає.
Ж у р е й к о
(ніжно цілує її).
Прощай. Умерла. Згасли вії...
Ярослав знімає шапку. Всі роблять так само.
Ж у р е й к о
(підводиться).
Прощай, мій княже. Поховай її...
Я ж понесу далеко серця сум
В степи широкі... в мовчазні гаї,
(Продовження на наступній сторінці)