Та не позбувсь, на жаль, пороків давніх.
Ну, що там далі?
С и л ь в е с т р
В чудних малюнках
Псалтир розкішна грецького писання,
Іскуством дивна.
Я р о с л а в
(у захваті).
О, яка ж краса!
Які тут фарби радісні й прозорі,
Які церкви в лазурних небесах
Здіймаються у золотих узорах,
В струнких просвітах, на струнких стовпах!
Коли мені дадуть хоч рік покою
Серед моїх походів і турбот,
Клянусь, такий я храм собі построю
В ім'я Софії — мудрості чеснот!
Так, дивний твір! Нехай в опочивальні
Вона лежить у мене на столі.
Вона мене розважить в час печалі,
Бо є ще діло князю на землі.
Спасибі, друже!
С и л ь в е с т р
(замішаний).
Вибач мені, княже,
Проте цю книгу я ще не купив.
Я р о с л а в
Як не купив? Що ти верзеш? Чия ж
Вона тоді?
С и л ь в е с т р
То грек з чужих країв
Її привіз, та дорого, бач, хоче:
Сто гривен золотом.
Я р о с л а в
(обурений).
Та що це він, здурів?
За книгу сто! Та він сміється в очі!
Сто гривен золотих! Та це ж село
Купити можна з нивами, млинами
Та всім добром.
С и л ь в е с т р
Так, дорого зело...
Я р о с л а в
Ану, поклич його, хай перед нами
Насмілиться цю ціну повторить.
(Свічкогас хутко виходить).
Сто гривен золотом! Та я торік
За Біблію віддав дванадцять гривен!
Ну, де ж той грек?
Сильвестр виходить.
ІІІ
Входить Володимир, тримаючи в руках невеличку, розкішно оправлену книжечку.
В о л о д и м и р
Мій тату, там прийшов
Якийсь мандрівець, видом надто дивен.
І передав оцей молитвослов...
(Дає Ярославу).
І просить, щоб...
Я р о с л а в
(дуже схвильований).
Великий боже! Де ти...
Хто дав тобі? Та це ж Єлизавети
Молитвослов! Веди його сюди!
Входять Микита і Джема. Він в рудуватому одязі пілігрима, в сандаліях, з непокритою головою, з відкритим капюшоном; вона в короткій спідниці і сандаліях, з цитрою в руках.
Я р о с л а в
Микито! Ти? Невже ти був у неї?
Кажи ж мерщій!
М и к и т а
Багато, княже, де я
Помандрував і землю ісходив
З того часу, як в розпачі і горі
Покинув Київ в ту нещасну ніч...
Я побував і в Римі, і за морем,
Скрізь гнав мене, неначе божий бич,
Про батька згубу невідчепний спомин...
Нарешті, вже на третій, мабуть, рік
В Норвегію причалив я свій човен...
Я р о с л а в
(нетерпляче).
Ну, що ж вона, її ж ти бачить міг!
Ти говорити з нею міг, щасливий!
М и к и т а
Біля вікна, самотня і журлива,
Вона сиділа в замку короля
І все туди дивилась, де земля,
Здавалось їй, на південь простяглась,
І сумно так співала край вікна,
Що в серці гостра закипала жалість.
Я р о с л а в
О боже мій! Як мучилась вона!
М и к и т а
Про Київ все співала недосяжний
І так згасала, мов свята свіча...
Коли ж прийшов її останній час,
Дала мені цей молитовник княжий,
Щоб я тобі на спомин передав.
Я р о с л а в
(цілує книжечку).
Бідняточко... Якби я тільки знав...
М и к и т а
І ще тебе просила, вже окремо,
Щоб прихилив у себе бідну Джему,
Яка весь час отам на чужині
Була при ній і поділяла з нею
І сум за рідним краєм, і пісні,
Хоч в різні землі линули душею.
Я р о с л а в
(кладе руку на плече Джемі).
Її ім'ям тобі я все зроблю
І з радістю у себе прихилю.
Коли ж захочеш далі в землю рідну,
Тебе туди відправлю в час погідний,
Лиш розкажи, як з нею ти жила,
Як сум її в цих струнах зберегла...
Д ж е м а
О, дякую тобі, великий княже!
Нехай розкажуть струни гомінкі,
Нехай пісні мої тобі розкажуть
Про сум твоєї любої дочки...
Твою дочку всім серцем я любила...
Про мене ж не турбуйся, мій сеньйоре,
До мандрів довгих звикла я в житті,
Піду й тепер, за тим піду, хто в горі
Мене утішив на моїй путі...
Не як коханка... Як раба служить
Тепер я буду доброму Микиті...
Дозволь мені ці струни розбудить,
Щоб Ельзи душу викликать на мить.
(Сідає й бере на цитрі кілька акордів, тоді співає).
Отак вона сиділа
У замку край вікна,
Дивилася на хвилі,
На бурні, сиві хвилі,
Самотня і сумна.
Туди дивилась, бідна,
Де в дальній далині
Десь край лишився рідний,
Десь Київ сяє рідний
На сонці в вишині.
Коли ж плили стрункії
На морі кораблі,
Вона співала — в Київ,
Полинула б я в Київ,
До рідної землі...
І все співала з плачем:
О Київ, рідний край...
Тебе вже не побачу,
Тебе вже не побачу,
Прощай, навік прощай!
Я р о с л а в
(витирає очі).
Бідняточко... моя Єлизавето,
Прости мене, що не поміг тобі.
Тобі ж спасибі... втішила мене ти.
Цілющі сльози визвала в журбі.
ІV
Хутко входять задихані Сильвестр і Свічкогас, ведучи грецького купця Парфенія.
С и л ь в е с т р
Пробач нас, княже, ледве розшукали
Цього ми грека в ближньому кружалі,
Де чаші він зі смаком вихиляв.
С в і ч к о г а с
(витирає губи рукою).
Насилу вже його я розшукав...
Я р о с л а в
Найпаче ти — стезя, мабуть, знайома.
Недурно вуса мокрі од вина.
(До грека).
Ти, може, справді випив, що загнув
Таку ціну безбожну й безсоромну.
П а р ф е н і й
Повір мені, великий государ,
Що коли я візьму сто гривен плати,
То ледве лиш верну свої витрати
І викуплю заставлений товар.
Бо ця псалтир єдина на землі,
Яких немає навіть в королів,
І майстер, що писав її, єврейський,
Від фарб осліпнув, Кіріє елейсон!
С и л ь в е с т р
А ти ж казав, що майстер був монах,
Що з книгами загинув потім в морі.
П а р ф е н і й
Так і було. Його був дивний шлях.
Хрестився він в Софійському соборі.
Постригся потім.
Я р о с л а в
Годі вже брехні!
Як хочеш, дам тобі я сорок гривен.
П а р ф е н і й
О боже мій! Та це ж хіба мені?
Я ж чесний крамар, бідний, наче півень.
Це ж за борги я винен лихварям.
Я р о с л а в
Ну, п'ятдесят, і більше ні ногати.
С и л ь в е с т р
Бери, Іудо. Це ж велика плата.
П а р ф е н і й
Не можу, княже, бо не мій це крам.
V
Раптом чути тривожний шум за дверима, і в терем входить стурбований Мирослав.
М и р о с л а в
Нещастя, княже! Прискакав гонець:
Скрізь печенігів незліченні лави
На нашу землю сунуть навпростець.
Вже знищили Звенигород і Лтаву
І за п'ять днів до Києва дійдуть!
С и л ь в е с т р
Спаси господь!
В о л о д и м и р
Мерщій назустріч! В путь?
С в і ч к о г а с
Коня і меч! Агов, скуф'я 1 і ряса!
1 С к у ф' я — чорна шапочка, яку носили ченці.
М и к и т а
Знов Новгород готуй своїх мужів...
П а р ф е н і й
(з жахом).
Пацінакійці! Кіріє елейсон!
Пропав, погиб! Тікати, поки жив!
Я р о с л а в
Що ж — бій, так бій! Скликати зараз рать!
Не в перший раз нам ворога стрічать.
М и р о с л а в
Але ж нема у нас полків готових,
Варягів мало... Орди без числа...
Несила нам... До Новгорода знову
Когось би треба зараз же послать.
Я р о с л а в
Я їду сам. Коня мерщій і зброю!..
П а р ф е н і й
(зляканий).
Великий княже! Як тоді зі мною?
Я згоджуюсь! Нехай за шістдесят!
Звели лише, щоб зараз дали гроші.
Свічкогас подає князю меч.
Я р о с л а в
(надіваючи меч).
На стіни хай негайно стане рать.
Оглянуть мури, вежі, огорожі!
Носить каміння, печі для смоли
І казани на стінах наготовить!
Мирослав виходить.
П а р ф е н і й
(невідчепно).
Звели-бо, княже, гроші щоб дали.
Я р о с л а в
(хапаючись за меч).
Чи ти здурів, смола дурноголова,
Чіплятися тепер не до ладу!
(Парфеній відстрибує).
Хоча б сім день могли ви протриматься,
А там полки я свіжі приведу.
М и к и т а
(похмуро).
Не приведеш. Потрібно днів дванадцять
Лише туди, а там, а знов сюди?
Та і навряд чи Новгород захоче
В котрий це раз спасать тебе в біді,
Щоб потім ти за вірність, як за злочин,
Його людей найліпших засудив!
Я р о с л а в
(в страшному гніві).
Ти знов своє, безжалісна єхида!
Та я тобі...
Вихоплює меч і кидається на Микиту. Всі скрикують. Але в ту ж мить Джема вергає під ноги князя свою цитру, яка падає з дзвоном.
Ярослав вражений спиняється і опускає меч, важко дихаючи.
Д ж е м а
(твердо і з гідністю).
Спинися, государ.
П а р ф е н і й
(злякано, але врочисто).
О пом'яни, господь, царя Давида
І кротості його великий дар.
Я р о с л а в
(проводить рукою по чолу).
Так... я забувсь... Прости мене, Микито!
М и к и т а
(похмуро).
Не ворог я... хоч і кажу тобі
Про Новгород я правду неприкриту,
Але за Київ ляжу в боротьбі.
VІ
За дверима рух, входить Журейко. Він в східному одязі, з червоною шовковою хусткою на голеній голові.
Ж у р е й к о
(збуджений).
Чолом тобі, великий господине!
(Продовження на наступній сторінці)