У синє море сум свій понесу...
Я р о с л а в
(бере Журейка за руки).
Зостанься тут, мій каменщик одважний,
Тобі я дам оселю, землю, сад,
В моїй дружині будеш мужем княжим,
Мені самому будеш друг і брат,
Тобі як князь воздам за вірну душу.
Ж у р е й к о
(сумно).
Ні, княже, ні. Все мертве без Милуші...
Поїду я в далекі ті краї,
Де зараз тільки орди кочові,
А згодом стане Руськая держава.
Там міг би я твоїй служити справі,
Лиш перстень дай князівський іменний,
Щоб при нагоді вірили мені.
Я р о с л а в
(знімає з пальця перстень).
Гаразд, бери. Пильнуй південний край.
І як тривога, в Київ поспішай.
Журейко бере й цілує перстень, а потім схиляється над Милушею.
Я р о с л а в
Замкніть ворота всіх надвірних брам.
Її ж несіть з пошаною у храм.
Повертається, щоб іти.
М и к и т а
(виступає вперед).
Спинися, княже! Перед тілом сим
Признай хоч раз, що ти лукав єси,
Що кривдою і смертію завжди
Платив ти всім за службу і труди,
І всі тебе покинуть в час біди,
Як каменщик, якого засудив,
Як цей Гаральд, якого ти прогнав,
Як Ульф Рагнвальдич, воїн чужоземний,
Якого ти ожесточив даремно.
І я піду од тебе, Ярослав!
І будеш ти самотній в час лихий,
Як в лісі вовк або лукавий змій!
Я р о с л а в
Ти брешеш, мніх безумний! Вся земля
За мене встане! Люди, гори, ріки!
М и к и т а
Яка земля? Чи Новгород великий,
Який тебе три рази визволяв
І стол добув князівський золотий!
То чим йому за це ти заплатив?
Тим, що убив чесного Коснятина,
Що спас тебе від смерті і ганьби
Та що ладью твоєї ж бо судьби,
В якій хотів ти за море полинуть,
Він скерував на княжий цей вінець!
Я р о с л а в
(в гніві).
Як смієш ти! І не тобі, чернець,
Я відповім за всі мої провини!
М и к и т а
Так, не мені, хоч син я Коснятина, —
Народ тебе судитиме один...
Я р о с л а в
(відступає вражений).
Не вірю, ні! Ти Коснятина син?
М и к и т а
Дивуєшся? Що не вразив із месті
Тебе ножем? Бо не хотів ганьбить
Я Новгорода вірності і честі...
Тебе господь за мене поразить.
Я р о с л а в
(з великою гідністю).
Так, господу і руському народу
Я відповім за всі мої діла.
І хоч часами плутана була
Моя стезя і помацки проходу
Серед страшних шукав я перешкод,
І помилки робив я неминучі,
І сто разів зривався я із кручі, —
Завжди мене мій рятував народ.
Зате і я служив йому сумлінно
І рятував, як міг, в тяжкі часи.
Тому й скарав чесного Коснятина,
Що він порушив спокій на Русі
І мирний лад, що довгими роками
І війнами народу я зміцнив,
Хотів він кинуть жадними руками
На терези усобної війни.
Цього не міг простити я нікому,
Бо вищих я не відаю скарбів,
Ніж мирній труд і щастя в мирнім домі,
Які весь вік я чесно боронив.
І, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду і єдину Русь!
З а в і с а.
ДІЯ П'ЯТА
ПЕРША ВІДМІНА
"Г У С Л І І М Е Ч"
1036 р.
Зал у теремі Ярослава, оздоблений мармуром і позолотою у візантійсько-романському стилі, з вікнами-арками, що виходять на Дніпро.
І
Пишно вдягнений, у великому княжому уборі, але похмурий, сидить Ярослав на престолі, закінчуючи промову до угорського і польського послів, які стоять тут же серед пишного почту й дружини князя.
Поряд Ярослава Інгігерда в рудуватому чернечому убранні, а між ними старший син, 16-літній підліток Володимир.
Я р о с л а в
Великий строк господь мені поклав,
Щоб міг свою державу я устроїть.
Але якби я тільки будував...
А то ж ніколи не складав я зброї
І, як Ізраїль, цеглу на стінах
Я клав міцну, але з мечем в руках.
Та не пройшли на марно ці труди —
Всіх ворогів я нині побідив.
І ось тепер з кончиною Мстислава
В моїх руках вся Руськая держава
Знов зібрана, єдина і міцна.
(Підводиться з гордістю).
Вона стоїть, немов свята стіна,
Як захист всіх народів християнських
І всіх скарбів ученій вікових
Від Азії кочовників поганських.
Про це в краях повідайте своїх,
О ви, посли сусіднього кордону
Угорської і Лядської держав,
Що твердо тут тримає оборону
Європи сторож — руський Ярослав.
(Сідає).
Але господь послав нове нам горе —
Преставилась улюблена дочка
Єлизавета, що була за морем
Супругою Гаральда-Смільчака.
Отож простіть, що ця печаль родинна
Нам не дає прийняти вас гостинно
І вшанувати зараз як би слід.
Ви ж королям, братам моїм ласкавим,
Мій передайте, прошу вас, привіт.
Ярослав підводиться.
Посли уклоняються і виходять, за ними весь почет і Володимир. Ярослав знову сідає на своє тронне крісло, схиливши голову на руку в сумному задумі.
Інгігерда, яка залишилася в залі, дивиться на князя з сумом і видимим співчуттям. Вона дуже змінилась за ці чотири роки. Горде і владне обличчя її ніби пом'якшало, крізь риси колишньої твердості і честолюбства все ясніше проступають прояви жіночої турботи і суму.
І н г і г е р д а
Та годі-бо. Облиш думки журливі
І розуму ясного не мути...
Таке життя: за кожен рік щасливий
Повинні ми утратами платить...
Я р о с л а в
Яка брехня! Сам я віддав цю плату,
Дочку любиму в дальню сторону,
Щоб одігнати привиди прокляті,
Які на Русь хотіла ти вернуть.
Мовчи вже краще! Не життя, а ти
Взяла у мене викуп цей безбожний
За те, що стяг Гаральда переможний
Тобі на втіху я не допустив.
І н г і г е р д а
(з сумом).
Зазнали ми тоді гіркої втрати...
Багато сліз сама я пролила...
Зате тепер навчилась шанувати
Любов і мир родинного житла...
Прости мене, мій княже господине,
Коли тобі я болю завдала.
Я р о с л а в
(зворушений, притягає її за руки).
Моя старенька... Друже мій, Ірино!
Коли за щастя платим ми судьбі,
То і вона втішає нас в журбі,
Ось як тепер, вертаючи дружину.
І не вертає навіть, а нову
Тебе дає господь наш милосердний,
Бо замість гордої, палкої Інгігерди
Я лагідну Ірину обійму!
(Обнімає Інгігерду).
Іриночко, моя дружина бідна,
З тобою вдвох ми все життя пройшли.
Було й тобі, напевно, часом кривдно,
Терпів і я твої свавільства злі.
Але не зло в минулому я бачу,
Хоч часто гнів ти в серці берегла,
Зате завжди воно було гаряче,
В добрі і злі для мене ти жила.
Так, беремо ми в юності супругу,
Проте її не знаємо тоді,
І лиш в тривогах, втратах і біді
На схилку днів пізнаємо в ній друга.
(Знову схиляє голову на руки в сумному задумі).
І н г і г е р д а
Повір мені, мій друже господине,
Хоч не завжди корилась я тобі,
Але в ясну і темную годину
Лише твоїй я вірила судьбі.
Бере й цілує його руку, тоді виходить.
ІІ
Я р о с л а в
(підводиться).
Мабуть, і їй тепер нелегко стало,
Коли зійшла в долину з висоти,
Не хоче серце пристрасне печалі,
Не хоче розум гордий простоти...
(Підходить до вікна і дивиться на Дніпро).
О Борисфене 1, батьку наш і друже,
Біля твоїх родючих берегів
Ти нас з'єднав в часи прадавніх зрушень,
Своїм вином мандрівців напоїв.
О, як твій шлях, то мирний, то суворий,
Моє життя нагадує мені,
Бо, як і ти, я прагнув теж просторів
В блуканнях довгих, мандрах і борні...
1 Борисфен (грецьк.) — Дніпро.
Входить Сильвестр, за яким Свічкогас несе кілька великих книжок.
С и л ь в е с т р
Дозволь мені, великий господине,
Розважити книжками смуток твій.
До тебе відрядила нас княгиня,
Та й книги є цікаві і нові.
Я р о с л а в
(зворушений).
Яка ж вона ласкава і дбайлива...
Бо кращого я сам би не хотів.
Ану, давай, які там в тебе дива...
С и л ь в е с т р
(бере в Свічкогаса і розгортає книгу).
Все грецькі, бач, але ясні без слів,
Бо чудним всі художеством відмітні,
Наприклад, ось "Усіх святих вінок"
Семена Метафраста. Тут на всі дні
Про кожного святого є урок.
Представлено художеством умілим,
Який він був, що діяв, як страждав,-
Що й не читавши навіть зрозуміло...
Я р о с л а в
Ну, про святих чимало я читав,
І всі вони вже надто тут похилі.
А що там ще?
(Сильвестр бере в Свічкогаса другу велику книгу).
Ну що, брат Свічкогас,
Ще голова од книг не потерпіла?
А може, знову хочеш кинуть нас
І, як варяг, пуститися на хвилі
Шукать в світах добичі і пригод?
Тоді скажи.
С в і ч к о г а с
Ні, княже господине,
Ніде нема у світі тих щедрот,
Що я знайшов отут на батьківщині,
У Києві біля твоїх чеснот,
Де чудних книг вкусить мені дано.
Я р о с л а в
І де у князя добре є вино.
Чи не його вкушаєш ти, монаше?
С в і ч к о г а с
Нема гріха за князя випить чашу.
С и л ь в е с т р
Ні, справді-бо змінився Свічкогас,-
У міру п'є і не марнує час,
Недурно, бач, його гойдали хвилі,
Злі домішки якраз на дно осіли.
Я р о с л а в
Гойдавсь і я чимало на човнах,
(Продовження на наступній сторінці)