«Ярослав Мудрий» Іван Кочерга

Читати онлайн драматичну поему Івана Кочерги «Ярослав Мудрий»

A- A+ A A1 A2 A3

Не те я мислив: коли нам сказали,
Що в Києві тут бачили тебе
В одежі мніха, в князя під началом,
То радості ісповнились серця.
Гадали ми, що тайно в стан ворожий
Проникнув ти, щоб мстити за отця,
За Новгород великий, город божий,
Чиї вольності зламав цей Ровоам!
М и к и т а
(стримано).
Мені казать не треба — знаю сам,
Але чи варто мстити Ярославу,
Коли тепер будує він державу
І Новгород міцніє разом з ним?
Р а т и б о р
(обурений).
Як Новгород міцніє? Наче грім,
На город наш нове звалилось горе:
В похід нещасний Ульф, Рагнвальдів син,
Водив полки в якісь Зирянські гори,
І кілька тисяч наших край землі,
Біля Воріт Залізних, полягли.
Д а в и д
(зітхнувши).
Мої сини погибли там обоє
І тисячі іних хоробрих воїв.
Р а т и б о р
А Ульф живий! І знову Ярослав
Його до пас посадить.
М и к и т а
Вже відняв
Великий князь посадництво у нього,
На Ульфа він страшку обрушив лють.
Р а т и б о р
Це все одно! Бо кривд минулих много,
І всі вони до бога вопіють!
Возстань і мсти! Згадай, що ти Микита!
Син Коснятина славного того,
Що вірності зразок був знаменитий,
Коли човни князівські порубав —
Щоб на Русі був князем Ярослав!
А він його за вірність заточив!
Возстань і мсти! Тобі належить гнів
І месті меч, як сину Коснятина,
Добриничу, насліднику князів!
М и к и т а
(випростується схвильований).
Так, я Добринич. Скоро вже три роки,
Як я живу в цім стані ворогів,
Куди мене привів священний гнів
І жажда помсти. Пильно крок за кроком
Ходжу за князем і ховаю ніж —
О боже мій! — під цим убранням миру...
Але чи можу зважитись я щиро
Його вразити зараз! І коли ж!
Коли пізнав так близько розум дивний
Мудрішого з усіх земних царів,
Пізнав того, хто не лише в добрі,
А навіть в злі, і в хибах все ж нехибний,
Немов насправді вишнього рука
Його веде до правди в помилках!
Що б не робив і як би не блукав, —
Завжди мети доходить Ярослав!
Давид і Ратибор підводяться.
Р а т и б о р
Прощай, Микито! Тільки пам'ятай,
Що Новгород чужий тобі навіки!
Виходять, піднявши руки. Але обурений Микита хапає Ратибора за руку і примушує повернутись.
М и к и т а
Мені чужий! А хто ж бо дав вам право
Від Новгорода всього промовлять?
Хто ви такі? Самотні і лукаві,
Ви плетете гнилу, нікчемну сіть,
Якою вам життя не зупинить,
Новгород стоїть за Ярослава
І за єдину руськую державу.
Р а т и б о р
Що кажеш ти, безумче! Ти ж бо сам
Розпечений кривавою жагою...
М и к и т а
Нехай це я! Я скривджений судьбою
І маю право мстити за отця,
Хоч знаю сам, що в час рішучий бою
Не доведу я помсти до кінця...
Ідіть собі! І не мені, а вам
Зачинять двері новгородських брам!
Іде повільно в браму. Давид і Ратибор виходять. З замку виходять пишно одягнена Інгігерда з Ульфом, продовжуючи розмову.
І н г і г е р д а
Своїм не вірю вухам! Ярослав
Відняв у тебе Новгород! Відняв
Уділ наслідний родичів моїх!
У л ь ф
(хмуро).
Не тільки це. Неначе справді сніг,
Знов накотивсь на мене вчора князь,
Щоб з Ладоги також я забиравсь.
І н г і г е р д а
(обурено).
Як з Ладоги! Нечувана новина!
З Альдейгюборга, міста мого віна 1,
Де сам Рагнвальд намісником сидів!
Та це ж образа пам'яті батьків
Й мені самій! Він збожеволів, певно!
Образа це тяжка, смертельна, кревна!
Та ще в той час, коли Гаральд вертає,
Овіяний вітрами всіх морів,
Де слави він всесвітньої зажив!
Ні, з князем я сама поговорю,
Зарано він людей тих ображає,
Які колись знайшли його зорю!
Стривай! Йому хоч трохи я віддячу.
Звели дружині, щоб сурмили збір.
1 В і н о — посаг.
У л ь ф
Але ж нема Гаральда, і дозір
Не сповістив про нього ще неначе...
І н г і г е р д а
Іди й сурми!
Ульф, здвигнувши плечима, іде в браму. Зараз же по тому в замку чути урочисті звуки сурми.
І н г і г е р д а
Нехай тепер побачить.

ІV

З брами виходить загін князівських дружинників, який вишикується обабіч воріт, а за хвилину виходить Ярослав. Він в повному князівському уборі, але хмурий і стурбований. Він жестом спиняє почет, що йде слідом за ним,— бояр, духівництво, дочок,— затримавши одного лише Сильвестра, з яким виходить на авансцену.

І н г і г е р д а
(про себе)
Нехай тепер Гаральда почекає,
То, може, це зіб'є йому пихи...
Боюся я, що справа йде до краю
І не минути свар мені лихих...
Пауза. Напружене чекання.
Я р о с л а в
(до Сильвестра).
З усіх сторін встають примари давні,
Мої полки побито у Зирян,
І знов Мстислав готує меч і брань
На города й права мої державні...
Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре,
Не в перший раз мені водити рать.
Страшне доріг таємне перехрестя,
Коли не знаєш, путь яку обрать.
І знов біда. Неначе сніг весняний,
Зваливсь Гаральд на голову мені...
Що тут робить?.. Віддать дочку кохану
В далекий край? О, ні, це гірше смерті...
Лишити тут з Гаральдом? Знову ні!
Це значить дати зброю Інгігерді,
Та ще в таку знаменную добу,
Коли на бій я викликав судьбу...
С и л ь в е с т р
Судьба царів земних в руці господній,
І не страшний в апрілі божий сніг,
Бо не к Різдву іде, а к Великодню,
І скоро вже прийде він на поріг.
Розтане сніг, а з ним твої турботи,
Та і дочку відпустиш не навік.
Я р о с л а в
(нетерпляче).
А там весна... а там... яка нудота
Оці слова нікчемні і пусті,
Що їх за мудрість продають в житті!
Мовчи, монаше! Не дратуй словами.
Де ж той Гаральд? Невже перед дверима
Його повинен ждати руський князь!
Гей, хто там є?
Слав'ята підходить.
Хто дав тобі наказ
Сурмити збір, коли нема Гаральда?
С л а в' я т а
(здивований).
Княгиня, княже. Власне, син Рагнвальда.
Я р о с л а в
(гнівно).
Це змова, щоб мою понизить честь!
Де Інгігерда?
Інгігерда підходить.
Знову злая лесть!
Як цар Давид глаголет. Знов мене
Ядий мій хліб вражає. Хто почне
Гірке вино, то хай не кривить рота.
І н г і г е р д а
(гордо).
Не Ульф почав. Тобі прийшла охота
З Альдейгюборга вигнати його.
Із міста віна шлюбного мого!
Як міг Гольмгард у нього ти відняти?
Я р о с л а в
(гнівно).
Гольмгарда я не відаю, жона!
Є Новгород — і час би пам'ятати
Княгині руській славні імена!
І не відняв, бо не його то місто,
Правителем моїм лише він був.
Та й правив зле і не приніс користі,
Згубив полки і слави не здобув.
То дякуйте ж терпінню моєму,
Що голови я не зітнув йому
І в монастир тебе ще не замкнув!
І н г і г е р д а
(бліднучи від гніву).
Не смієш ти! Він ярл 1 і старший в роді,
А я дочка Олафа!
1 Я р л — можновладний граф.
Я р о с л а в
Досить! Годі!
Доволі вже цих ярлів без землі!
Пройшли часи Еймунда і варягів,
Які на Русь по золото плили.
І н г і г е р д а
Тоді і ти не мав землі і стягів,
Еймунд тобі здобув і Русь і стол.
Сурми і музика.
Я р о с л а в
Яка брехня! Наємником за гроші
Був твій Еймунд, а потім перейшов
До ворога,— що дав за меч дорожче.
Такі варяги!
І н г і г е р д а
(спалахнувша).
Але і ти варяг!
Я р о с л а в
Ні, не варяг! Є в мене кров іная.
І н г і г е р д а
Рабинина...
Я р о с л а в
З усіх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що є з народом вірний мій зв'язок.
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем.
Народ мій тут, на рідних цих просторах,
Від Києва до Ладоги живе.
І не заброд Ісландії суворих,-
Мене своїм він предком назове!

Повертається, щоб іти до помосту, але в цю мить підходить видимо стурбований Мирослав.

М и р о с л а в
Пробач мені, великий господине!
Я р о с л а в
Що там таке? Нема часу для справ.
М и р о с л а в
Чекать не можна. Знов про Коснятина
Я новину важливую пізнав.
Дивись цей лист, його перехопили
В кружалі 1 ми в таємного гінця.
На тебе змова...
1 Кружало — шинок.
Я р о с л а в
(переглядає нашвидку пергамент).
Ще не до кінця
Звершили ви своє ганебне діло!
Не досить їм державу розхитать,
То вже мене вразити яко тать,
О Коснятине, мислиш, раб лукавий!
На родича, на князя ніж кривавий
Наважився убивцям передать...
Чи не тебе прощав я стільки раз,
Шануючи усі твої чесноти
І допомогу в оний бурний час...
І ось тепер знов заколот і проти
Мого життя крамола піднялась!
Так, це його і підпис, і печать...
Але кому ж надіслано листа?
М и р о с л а в
Тепер цього не можна вже пізнать,
Бо посланця живим я не застав.
Я р о с л а в
Страшні діла! Коли закон і правду
Нарешті я затвердив на Русі,
Вони війни і крові тільки жаждуть,
Щоб повернуть усобиці часи.
Ні, годі вже вагань і милосердя!
Вразити треба гідру навісну...
У монастир замкну я Інгігерду
І Коснятину голову зітну.

(Продовження на наступній сторінці)