Але в цю мить вбігає збентежений і задиханий Ярун. Обличчя й одяг у нього заляпані глиною і крейдою, яку він даремно намагається стерти і тільки розмазує.
Я р о с л а в
(здивований).
Та це ж Ярун! Що скоїлось, кажи-но?
Чого ти весь у крейді і багні?
Я р у н
Свавілля то, великий господине!
Здуріли всі.
Я р о с л а в
Ти сам, мабуть, здурів!
Що там таке?
Я р у н
То каменщики, княже,
Дереводіли, теслі, столяри,
Що храм новий будують на горі.
Та ось вони порозганяли стражу,
Порозкидали шпаглі, молотки
І крик зняли — не хочем працювати!
Коли ж я взяв кількох бунтівників,
То почали скудель 1 перевертати
І вапною закидали мене!
1 Скудель — глиняний розчин.
Я р о с л а в
(здивований).
Та звідки в них свавілля це дурне?
А може, ти не заплатив їм плати
Або убавив? То дивись тоді,
Коли дізнаюсь, милості не жди.
Я р у н
Їй-богу, ні! Всім платим по ногаті 2,
Як ти звелів. А це варяги десь
Вчинили ґвалт, до когось вдерлись в хату,
Покривдили чиюсь дівочу честь,
Когось убили...
2 Ногата — стародавня монета.
Я р о с л а в (у гніві).
Знов варягів знати!
Слав'ято, йди, негайно розсуди,
Іди і ти, Микито.
Ярун, Слав'ята і Микита виходять.
Ну, тоді
Я не піду дивитись на будови.
Ходім, Сильвестре, покажи мені
Твої книжки, якщо вони готові.
Ну що ж, Гаральде... Бачу, що мене ти
Питаєш мовчки про свою судьбу,
І як не помиляюсь, то, мабуть,
Ти щиро покохав Єлизавету,
Тому тебе я вислухати рад.
Г а р а л ь д
(радо).
Великий конунг!
Я р о с л а в
Не спіши, Гаральд.
Але ж ти сам повинен розуміти,
Що, перш як доню сватати мою,
Пора тобі уділа мати в світі
І всамперед вітчизну і сім'ю,
Бо князю руському негоже віддавати
Свою дочку бездольному пірату,
Хоча б він був грозою всіх морів.
Іди, здобудь корону, землю, славу,
Тоді вертайсь до доньки Ярослава
І радісних, клянусь, діждешся слів.
Г а р а л ь д
Спасибі, конунг. Виклик твій приймаю
І доведу, що справжній я варяг!
Я завтра же вітрила напинаю —
І заблищить мій меч, немов зоря!
І де б не був — в човні, в бою, в наметі,
До тебе лиш, моя Єлизавето,
Я думкою полину крізь моря!
Ярослав і Сильвестр виходять за браму, Єлизавета повільно йде за ними, кивнувши головою Гаральду.
Є л и з а в е т а
Прощай, Гаральде! Хай тебе господь
Хранить в путі, а я молитись буду,
Щоб він тобі вітчизну повернув.
Г а р а л ь д
(затримує її, вхопивши за руку).
О, не виходь! Залишся хоч на хвилю,
Дозволь мені в прощальную цю мить
Востаннє надивитись в очі милі,
Щоб дух сумний надією зміцнить.
Благаю, сядь, принцесо. Коло тебе,
Біля твоїх дозволь схилитись ніг.
(Змушує її сісти на лаву і сам сідає біля її ніг).
Ти, як зоря північная на небі,
Сіятимеш мені в путях моїх.
То накажи ж, моя царице-діво,
Що мушу я в твою свершити честь,
Які скарби нечувані і дива
Тобі в бою дістати і привезть.
Ти любиш храми — хочеш, із Софії
Святиню вищу — чаші золотії —
В Царграді я дістану й привезу?
Є л и з а в е т а
Не в золоті краса Софії храма,
А в співах дивних, що під куполами
Лунають там в блискучій вишині, —
Цих співів ти не привезеш мені,
Їх ангели співати научили.
Г а р а л ь д
(спантеличений).
Ні, купола, звичайно, не зніму
І співу взяти в руки не зумію,
Але як справді ангели в Софії
Чи в кесаря співають в терему,
Тоді, клянусь, хоч одного зловлю
І з вісткою до тебе надішлю!
Є л и з а в е т а
(сміється).
Господь з тобою, княже! Та хіба
Людина може ангела впіймати!
Га р а л ь д
(з досадою).
То що ж робити! О, яка журба,
Нічим тебе не вмію вшанувати.
Ну, хочеш, я з Дамаска привезу
Тобі таку чудову бірюзу,
Що, мов блакить, зорітиме у хаті?
Є л и з а в е т а
(підводиться).
Прощай, Гаральде! Бог тебе храни.
Повір, скарбів таких мені не треба.
Коли вже хочеш, привези мені
З того Дамаска, де під ясним небом
Почив співець великий Іоанн,
З його могили рожу чи тюльпан.
ІV
Ця розмова раптом перебивається галасом і криками, і на луг ввалюється ціла юрба збуджених людей: теслі з сокирами і пилами, каменщики з молотками і шпаглями та інші. На чолі натовпу каменщик Журейко, вродливий, ставний, чорнобородий муж. Він веде під руку Людомира, сивого діда, за яким іде Милуша, гарна дівчина в простому селянському одязі — білій сорочці і барвистій чорно-червоній запасці. Тут же двоє селян тримають зв'язаного молодого варяга Турвальда. Далі Слав'ята і Микита.
Г о л о с и з н а т о в п у
— Суда і правди! Покарай його!
— Казни убивцю! Годі вже терпіти!
— Геть кривдників!
Мирослав і варта, що вийшли з замку, марно намагаються відтіснити юрбу.
М и р о с л а в
Назад! Не можна тут!
Вертайтеся! Як смієте свавільно
Під теремом збиратись і кричать!
По що прийшли?
Ж у р е й к о
По суд і правду княжу!
Суда і правди вимагаєм ми!
Вбігають кілька варягів і кидаються на визвіл Турвальда, оголивши мечі.
В а р я г и
Тримайсь, Турвальде! Розв'яжіть його!
Або негайно всіх вас тут...
Г а р а л ь д
(миттю кидається до варягів).
Назад!
Варяги з сухим ремством відступають. Єлизавета йде до брами.
Г о л о с и
— Суда і правди! Покарать злочинця!
-— Суда і правди! Правди і суда!
— Казни убивцю! Геть варягів!
З брами виходить Ярослав. За ним Інгігерда, Анна і дехто з дружини.
Я р о с л а в
(підіймає руку).
Тихо!
Гомін негайно вщухає.
Я р о с л а в
(гнівно).
Хто сміє тут крамолу учиняти
І сварами бентежити народ?
Чого вам треба?
Ж у р е й к о
(виступає вперед).
Правди і суда!
(Підводить Милушу і Людомира).
У цих людей убито сина й брата.
Убивця тут. Отой варяг.
Я р о с л а в
Хто послуг?
Ж у р е й к о
Увесь народ! Всі бачили, як він
Цю дівчину в селі хотів покривдить,
А брат обстав, то він його убив
Раніш, ніж люди встигли, схаменутись.
Л ю д о м и р
Єдиний син, надія вся моя,
Єдина, що на старості лишилась...
Було ще два... але обидва ті
На Судомирі-річці в жаркій січі
За тебе, княже, разом полягли.
Еге, тоді... На Судомирі-річці,
Коли ти з Брячиславом воював.
А це один... найменший... Де ж та правда?
За віщо ж він загинув? Добрий був
І лагідний... та не стерпів наруги...
За це погиб... за правду...
Ж у р е й к о
Чуєш, князь?
Я р о с л а в
Я чую все. А ти ж бо тут при чому?
Тебе я знаю. Каменщик єси,
З отих майстрів, що храм новий будують.
Чого прибіг?
Ж у р е й ко
Моя то лада, княже,
І за її я мушу встати честь.
Я р о с л а в
(гнівно).
Ти мусиш храм усердно будувати,
А ти ще всіх з роботи позривав!
Ж у р е й к о
(хмуро).
Раніш ніж храми будувать святі,
Годиться правду ствердити в житті.
Я р о с л а в
(гнівно).
Подякуй лиш, що тверді ваші шиї
Згинаю в храмах я пред олтарем,
А не на торзі княжеським мечем.
Нехай вас учать словеса святії.
Ну, то чого ж ти хочеш зараз?
Ж у р е й к о
Помсти.
Казни його — ти ж згадував про меч.
Я р о с л а в
Чого ж ти сам не покарав його?
Твоє було це право.
Ж у р е й к о
Не було
Мене в той час. Коли його зв'язали,
Не міг же я такого убивать!
Л ю д о м и р
Всіх треба їх од нас повиганяти,
Бо кривди лиш і сором.
Я р о с л а в
(про себе).
Боже правий,
Як важко це — творити правий суд...
І де ціна життю! Його ж не вернеш
Ні золотом, ні кров'ю. Лиш одна
В цім правда є — щоб трепетали злі
І тиша панувала на землі. '
І н г і г е р д а
(що помітила вагання Ярослава).
Дозволь тобі порадити, мій княже,
Адже ж Гаральд поїде, то нехай
Пролита кров човна його не тяжить,
І вирою 1 ти вбивцю покарай.
Хай золотом відкупиться.
1 Вира — грошова кара, встановлена в "Руській правді" Ярослава.
Я р о с л а в
(спалахує гнівом).
Ти знов
За цих заброд-варягів обстаєш,
Як в Новгороді, де лилася кров
Моїх мужів, ошуканих за те ж!
Не буде ж так! Отець мій Володимир,
Коли поклав зміцнити на землі мир,
Сокирою розбійників карав!
Урун! Слав'ято! Плаху та сокиру!
Вам Ярослав затвердив правду-виру,
То правду-меч покаже Ярослав!
Є л и з а в е т а
(кидається до батька),
Ні, ні, не треба крові, тату милий!
І Володимир потім скасував
На смерть карати. То і ти помилуй!
Нехай-бо мудрим буде Ярослав,
Яким народ уже тебе назвав!
(Звертається до Людомира).
Прости і ти злочинця, діду любий!
Навіщо кров? Вона ж не верне згуби
І сина вже твого не воскресить.
Л ю д о м и р
(розчулений).
Хай буде так, дитиночко ласкава,
Мов сонечко, ти сяєш на землі...
Хай доленька ясна тобі щастить
І лада любого Даждьбог тобі пошли.
(Продовження на наступній сторінці)