(зітхнувши)
бо гнівається мама...
Прощай, мій отче...
С и л ь в е с т р
Бог благослови
Тебе, голубко наша яснокрила!
Є л и з а в е т а
(до Микити).
Прощай і ти, художниче умілий.
З яких до нас ти завітав країв?
М и к и т а
(підводиться).
Я мандрував багато і далеко
І рідний край давно вже залишив...
Є л и з а в е т а
А де ж твій край?
М и к и т а
То Новгород великий.
Є л и з а в е т а
Суворий край...
(Здригнувшись).
Я народилась там,
Але тремчу, коли його згадаю...
Б'ють на сполох... пожежа... Буйні крики...
Убивство... кров...
М и к и т а
(хмуро).
То кров людей свята,
Яку не ми, а інші проливали...
Є л и з а в е т а
Тоді була дитина я мала,
Але й тепер ту радість відчуваю,
Яка мене, мов сонце, пройняла,
Коли сюди приїхали ми в маї,
І солов'ї співали над Дніпром,
Що миготів на сонці серебром,
І Київ враз засяяв перед нами
Серед дерев златими куполами.
З того часу я Київ полюбила.
Не там, а тут моя вітчизна мила.
Прости, тобі я болю завдала.
М и к и т а
Дарма — аби ти радісна була...
Чути тупіт кінських копит, і за хвилину в галерею вбігає Анна, сестра Єлизавети, трохи старша за неї дівчина, жвава й схвильована. На лівій руці, на рукавичці, вона тримає мисливського сокола. Не звертаючи уваги на поклони ченців, вона кидається до сестри.
А н н а
Яка ж я рада, що знайшла тебе!
Де мама? В церкві?
Є л и з а в е т а
(киває).
А н н а
Так-бо ж я і знала!
Спізнилась знов! Ну, буде прочухан...
Є л и з а в е т а
Та як же ти... ще з соколом!
А н н а
Ну що ж!
Коли ж такая трапилась пригода,
Що й досі я не схаменусь ніяк!
Є л и з а в ет а
Та що ж таке?
А н н а
Під Вишгородом я
На лебедів уранці полювала.
Аж гульк, дивлюсь, із лісової мли
Ватага суне витязів удалих
З богатирем прегарним на чолі.
Напевно, то якісь нові варяги,
Бо в нас таких не зустрічала я...
Так чи не так, острогами коня
Я стиснула і далі од ватаги!
Дивлюсь назад — він скаче наздогін!
Є л и з а в е т а
Хто наздогін?
А н н а
Та той варязький витязь...
Я ще хутчіш — що мить, то ближче він.
Аж до Гори я не могла спинитись,
І тільки стук загрозливий копит
За спиною я близько почувала.
Є л и з а в е т а
Безумная!
А н н а
Аж ось коло воріт
Його, мабуть, застава затримала,
І я сюди, нарешті, утекла!
Аж стисло дух!
С и л ь в е с т р
Та хто ж цей окаянний?
Його схопити треба!
А н н а
Менше з тим!
Аби від мами тільки не попало.
Піду скоріш до церкви...
Є л и з а в е т а
Схаменись!
Ти ж з соколом!
А н н а
І справді... що ж робить...
Візьми його, голубко, хоч на мить.
Передає Єлизаветі сокола, та бере.
ІІІ
Чути тупіт багатьох коней, і зараз же по тому в
галерею вбігає Гаральд, молодий, ставний і вродливий норвежець з сміливим обличчям, з рудо — золотавим волоссям. Злякана Єлизавета відступає й горнеться до Сильвестра, а Гаральд підходить до Анни. Кілька варягів входять за ним.
Гаральд
Нарешті я догнав тебе, царівно!
Даремно ти тікала, бо вели
Мене сюди мої пригоди дивні,
Коли я плив до вашої землі...
Що бачу я! Великий Бальдер, хто це,
Хто дівчина ота світловолоса...
Біля монаха чорного, отам?
Хапає Анну за руку. Але Єлизавета вже зникла за поворотом галереї.
А н н а
Ця дівчина? Спитай у неї сам.
Мене ж облиш.
Г а р а л ь д
О, дівчина чудова...
Так ось куди судьба мене тягла...
(Стоїть приголомшений).
З лівого боку вертається почет Інгігерди. Попереду йде сама Інгігерда поряд із збентеженою Єлизаветою, яка, винувато похиливши голову, слухає догану матері.
І н г і г е р д а
Яка ганьба! До церкви не прийшла,
В святі часи ганяєш десь по ловах,
Немов хлопчак який дурноголовий!
Де розум твій? Як сміла в божий храм
Ти увійти з оцим нечистим птахом?
А ще князівна! Дівчина! Що ж там
Подумали про тебе всі монахи!
Є л и з а в е т а
(крізь сльози).
Пробач мені... не знала...
Г а р а л ь д
(швидко підходить до Інгігерди і схиляється перед нею на одне коліно).
Королево!
І н г і г е р д а
(здивовано).
Та це ж Гаральд! Гаральде, звідки ти
У Києві з'явився полудневім,
Північний гість від конунгів-братів?
Г а р а л ь д
(цілує край її сукні).
Багато де я мандрував і бився,
В Сіцілії, у грецького царя,
З того часу, як переплив моря
І з родичами злими посварився.
І ось до вас свій човен повернув,
В Гардарику 1 шукати талану.
Тобі клянусь служити чесно й твердо,-
Чи прихистиш вигнанця, Інгігердо?
1 Давня скандінавська назва Русі.
І н г і г е р д а
Бажаний гість, тебе я бачить рада,
Гаральде, син Сігурда, смілий князь.
І Ярослав, я певна, в слушний час
Як вернеться, знайде тобі посаду.
Г а р а л ь д
(підводиться з колін).
Тобі мій меч і все життя моє!
Є л и з а в е т а
(скрикує).
Ай! боже мій! Він дряпає, клює!
Візьми його! Не можу далі я!
Г а р а л ь д
Дозволь мені!
(Обережно забирає сокола).
Бідняточко моє!
Рука в крові! Хіба ж їх можна брати
Без рукавички — гей, візьми, Рулав!
(Передає сокола джурі).
Але стривай! У лісі ж не була ти,
І я тоді не за тобою мчав...
А звідки ж сокіл...
О, яка пригода!
(Оглядається і бачить Анну, яка сміється).
Це, значить, ти його передала!
О королево! Знов тобі хвала
За двох дочок прекраснішої вроди!
Як ти сама, Олафова дочка.
І н г і г е р д а
Так — Анна це, а це Єлизавета.
Га р а л ь д
(палко).
Єлизавета! Єлизіф! Яка,
Яка ж вона прекрасна! Так, мене ти
Сюди на щастя, доле, привела!
О віщі діви Долі і Часу,
Верданді, мудра діва днів біжучих,
Ти провела мене крізь ліс дрімучий,
Щоб я знайшов життя мого красу!
Я мчав крізь ліс, крізь гори і долини,
Немов ловець на ловах соколиних,
А сокіл цей, що так мене манив,
На іншу руку раптом пересів.
І щоб здобути руку цю дівочу,
Пройду я світ від півдня до півночі,
Своїм човном схвилюю всі моря,
Здобуду світ, корону, перли, славу,
І все для тебе, донька Ярослава,
Лиш покохай мене, моя зоря!
(Бере за руку Єлизавету, зазираючи їй у вічі).
ІV
Раптом чути дзвін багатьох дзвонів, сурми, вітальні крики. Всі кидаються до арок.
І н г і г е р д а
Це князь! Це він! Мерщій подати коні!
Назустріч всі! Ходім, Гаральде! Доні!
Всі швидко йдуть до виходу.
Лиш один Микита залишається в галереї.
Він дивиться задумливо крізь арки.
М и к и т а
Настав мій час... бажаний час відплати
За кривди всі, що Новгород зазнав...
Та хочу все ж тепер я сам пізнати,
Чим він людей отак причарував,
Владика Русі, мудрий Ярослав...
Але в цей час, рішучий і врочистий,
Чого ж мій дух збентежений охляв...
Бо ясний ангел, лагідний і чистий,
Тебе закрив від мене, Ярослав...
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
"ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ"
1030 р.
Луг перед брамою княжого терема — замку в Києві. Його мури із скупо прорізаними де-не-де подвійними вікнами візантійського стилю, з півкруглим верхом і колонкою посередині здіймаються в глибині лугу. Внизу, під широко розкинутим гіллям величезного дуба — глибока арка брами, входу до княжого двору. За рогом замку праворуч, через низеньку огорожу з двох чи трьох брусів, видно крутий обрив — яр, за ним віддаля, на сусідньому горбі — величний храм богородиці десятинної з золотими банями та інші будівлі. З лівого боку лугу, на першому плані, на гранітному підмурку — велика мармурова статуя лежачого лева. Навколо постаменту мармурові лави з різьбленими спинками. Літній ранок.
І
За сценою далекий спів дівчат. З воріт замку звуки сурм, і зараз же по тому з брами виходить загін княжої варти, яка стає обабіч входу. А за хвилю з брами виходить сам Ярослав у супроводі Сильвестра і Микити, який іде позаду. Ярослав трохи кульгає на праву ногу. Ще далі — два боярини: Мирослав і Слав'ята.
Я р о с л а в
(до Сильвестра).
То скільки ж книг сьогодні вже готові,
І чи багато почали писать?
С и л ь в е с т р
Готово п'ять книжок, великий княже:
"Златая цепь", слова святих отців,
Козьми Індикоплова мандрування.
Ця книга дуже рідка й дорога,
Діянія Дігеніса Акріта І
"Шестоднев" болгарського попа.
Я р о с л а в
Великий труд. Спасибі, мудрий отче,
Корисних книг замало ще у нас.
І добрій книзі більше я радію,
Ніж золоту в коморі. А проте
І по книжках казок багато різних,
Яких в житті, напевно, не знайти.
М и к и т а
Зате в житті бракує часом правди,
І казка це поправити спішить,
Бо ж тільки в казці дістає відплату
За добрі вчинки справедливий муж.
Я р о с л а в
(суворо).
За зло й добро відплачує создатель,
Він воздає по правді коємуж.
(До Сильвестра).
(Продовження на наступній сторінці)