— Хлопець ваш знову очутився,— мовила баба Ликера, проте не звелася зі стільчика, не відірвалася від веретена і кужеля.— Ото отямиться — і вас кличе, свого батька, ви йому з ума не йдете.
І — вже до недужого в ліжку:
— Прийшов твій заступник та оборонець, не кинув тебе... Не вбили, довго житимеш, раз такого батька маєш. У самого здоров’я нема, а бився над тобою, як над пташкою.
Голос її сукався-ткався ясною ниткою.
— Батьку...— Федір Маковій хотів звестись, але лікоть підломився, й він упав на високу подушку.— Чого ви тут... чого приїхали?
А що Максим Ковтяга мовчав, то баба Ликера мовила:
— По тебе приїхав... Одну кров свою схоронив у могилі, а коло тебе побивається, рятує, бо де ж це — аби стільки горя на людську голову?!
Дивився в дерев’яну стелю, наче звідти хотів зчитати свою думку, а вона чи не зчитувалася, чи слова порозліталися.
— Либонь, я помру...— сказав зрештою.
— Ой, дитино моя,— медовим голосом озвалась баба Ликера, й далі прядучи нитку,— не можеш ти померти, не можеш. Ти не про себе думай, бо вмерти легко, а ти ось про батька свого думай, про нього.
— А що я там скажу? — глухо в долівку мовив Максим Ковтяга.
— Де?
— В лісі... Що я скажу в лісі? Ти зі мною поїхав живий? Живий. То живого маю тебе й назад завезти.
— А нащо везти? — це баба Ликера.— Чи він у мене ліжко перележить? А то й у печі розпалю, як треба, хай гріється на гарячій черені, бо в якому лісі нагріється, очуняє від болячок? Настої в мене, трава, корінці, всякі мазі, щоб змастити. І молока в людей випрошу, спряжу в печі, поп’є пряженого молока.
З понурою затятістю мовив Ковтяга:
— Повезу в ліс... повезу. Представлю живого...
Федір Маковій знову сперся на лікоть.
— Ех, батьку, батьку... Славний ви чоловік... Таки добре, що я вас не вбив.
— Ти не вбив, сину? — це баба Ликера.— Чого ж ти мав убити свого батька? То вони вбивали, поліцаї, отой Захар убивав, за ним шибениця давно плаче, а батько боронив тебе.
— Забалакується,— мовив Максим Ковтяга.
— Добре, що не вбив,— хрипів Федір Маковій.— А мав убити, правду кажу вам. Десь там посеред річки, на льоду.
— Жар у нього,— мовив Максим Ковтяга до баби Ликери.— Забувається. Весь горить. Може, рушника холодного прикласти до лоба?
— Немає жару в мене, ясна голова в мене... Славний ви чоловік, батьку...
— А славний, славний,— докинула баба Ликера.
— І Потурнака ви ховали в себе?
— Ховав. Два роки. Як не в мене, то в Марії, або ж у діда Кописточки. Весь народ ховав його, не я оди".
Федір Маковій застогнав, заскрипів зубами, лікоть під ним підламувався.
— Ото ж вони й не дали мені отам, на річці.
— Хто? — м’яв шапку Максим Ковтяга.
— Поліцаї на санях... Ото вони життя вам урятували...
— Свят, свят! — перехрестилася баба Ликера.— Ви, Максиме, не вірте своїй дитині, бо голова в нього не знає, що каже язик. Геть спаленів... Збитий... На тілі немає живого місця, й душа нежива.
— Душа жива моя... А якби не поліцаї трапились на річці... А то ж весілля! Грав поліцаям... Ох, дітей жалко, Галю жалко! Це ж мене ці діти проклянуть. Мало мене поліцаї били... И чого не вбили? И чого ви, бабо Ликеро, взялися мене лікувати?
Баба Ликера глянула на Максима Ковтягу, але той втупив важкий погляд у долівку, зав’язнув очима.
— Вичуняєш, оклигаєш, я тебе догляну й виходжу.
— Ой, не треба мене, такого! Краще вмерти, бо ж однаково вб’ють колись...
— Чи ти винен у чомусь? Чи ти ж знав?
— Де ж знав? Не знав. Але винен.
— І не знаєш, що тепер тобі з язика спливає.
— Знаю... Й не знаю... І батько так само — знає і не знає.
Баба Ликера знову поглянула на Максима Ковтягу, але той як заков’язнув дурманними очима в долівці — не виколупає звідти.-
— Таки відбили йому потрохи та душу,— мовив.
— Батьку, я вам усе скажу... Усе скажу, бо однаково вмирати... покаюся, не візьму гріх на той світ...
Баба Ликера нахилилася над ним:
— Живи, дитино... Чи для того батько рятував тебе... народжував тебе, аби ти квапився в могилу? Ніхто не мине могили, всі вспіємо.
— Скажу... слухайте... не візьму гріха на той світ...
Баба Ликера журливо дивилась, як гасне його кругле обличчя, як меркнуть очі, а на очі наповзають повіки, як у кутиках скривавлених уст наче попіл перетлілий Сіріє.
— Заснув...
Максим Ковтяга човгнув валянками, підступаючи ближче, також тужливо вглядаючись у збите лице, що враз посутеніло та знерухоміло.
— Гарячка в хлопця,— шелеснула баба Ликера.
— Авжеж, гарячка,— згодився Максим Ковтяга.— Де ж це бачено, щоб здорова людина при тямі таке набалакувала на себе.
— Хай поспить, сон — від усіх, болячок помічний.
— Я ж до лісу хотів доставити його... в цілості й сохранності,— заїкнувся.— Бо раптом нагрянуть до хати? А в лісі — безпека йому...
— Куди ж до лісу? Може, тих його хлопців уже й немає в лісі, бо, кажуть, вони шастають скрізь, не тримаються одного місця. Куди везти? На мороз та на вірну погибель?
Максим Ковтяга впав у задуму. А й справді, ніч зараз, темрява, а це дорога, в дорозі всякої небезпеки сподівайся. І хлопці такі, що якогось пристановиська одного не мають, а скрізь ховаються, бо фронт близько, то німці лютують.
У Федора Маковія куточки вуст сіпалися, наче марно силкувалися вимовити якісь слова.
— Що він каже?
— Марниця якась мариться йому...
Максимові Ковтязі дуже хотілося запитати, чи той житиме, чи не сконає від нелюдських побоїв, проте язик не повертався в роті. Баба Ликера дивом угадала його невисловлену муку:
— Як господь змилується, то житиме.
Каганець-бликавка чадив на кзинчику, хисткий полум’янець прибляк. Баба Ликера підтягнула гніт — і вогник затанцював, затріпотів веселіше.
Максим Ковтяга почалапкав до порога, а в порозі вкляк погорблено.
— Куди ви проти ночі, Максиме? Лишайтеся, якось перекуняємо до світа.
— Хто й зна, чи йти мені, чи лишатись... Либонь, піду. И стояв, наче сподівався, що баба Ликера впрошуватиме
не йти. Потім узявся за клямку дверей, ступив у сіни, й двері на завісах жалібно заскрипіли.
Вийшовши на подвір’я, зупинився. В чистому й спокійному небі рясно палахкотіли зірки, мерехтіли цілі рої. Запушені інеєм, примарно біліли верби коло хати, вишні в садку, тополі вздовж дороги. Тиша стояла не тільки в селі, а й, здавалося, в усьому неоглядному світі, а й сягала зоряних небес, тільки була це якась глуха й насторожена тиша, якої слід було не радіти, а остерігатися.
Як ото вибратися з Куманівки? Так, аби не вскочити в халепу, бо опівночі всякої всячини сподівайся, особливо ж у чужому селі. Побіля школи та біля церкви їхати не годиться, там неодмінно перестрінуть. Десь отам, за полотнами городів та за садками, в понурому мороці зимової ночі, має бути вчительчина хата. Чи повернулась вчителька додому? Чи знайшла своїх дітей? А може, всі вони тепер і зовсім збігли з села? А чи не навідатись? Ні, навідуватись не можна, ой, не можна, коли кругом отака веремія.
Вже сівши в санки, оглянувся на хатину під солом’яною стріхою. Розсядиста хатина, обтушкована загатою з соломи та картоплиння, підсліпувато дивилася двома вузенькими віконцями, з яких олійне світло не так лилось, як сльозилось. Щось штовхнуло його в груди вернутися назад, бути разом із бабою Ликерою при тяжко пораненому, що весь час губив свідомість, але Максим Ковтяга постарався перемогти той раптовий поштовх у грудях.
Баба Ликера догляне. Бо й справді, хіба зараз повезеш його до лісу. Не повезеш. Хай оклигає, а вже потім. Та й чом спочатку не порадитись? Авжеж, треба порадитись, що скажуть. А коли скажуть — не порядкуй, діду? А коли скажуть— залізь мишею в нірку й не висовуйся?
Санки зі скрипом відірвалися від снігу, бо полозки примерзли, та й кінь застоявся, ледь перебирав ногами. Диво, а не мишастий! Служить вірою та правдою, хоч, здавалося, давно вже мав би піти туди, звідки прийшов.
За обійстям баби Ликери відразу ж звернув у вуличку, що поміж двох городів вела до берега над річкою. Сніг стиха так сичав під полозками, а то й шелестів, як спечені, зболені від ран губи,— й знову щось ударило в груди вернутись, аби помагати, проте, либонь, уже пізно було вертатись.
Опинившись на річці, за стрімчастим сухим очеретом, потерпав, аби кінь не вскочив у якусь ополонку, бо ж у селі неодмінно мали бути ополонки — чи хтось воду брав, чи хтось додумався прати шмаття. Але вже скоро натрапив на санний слід, що рівно слався по кризі, й на душі полегшало.
Тепер темна, без вогнів, Куманівка зоставалася праворуч, а ліворуч, через сонну заметену річку, виднів чорний, принишклий ліс. Колючий холодок то за шию чіплявся, то на спину перебігав, і Максим Ковтяга, посмикуючи віжки, вовкувато позирав обіч і вуха насторожено щулив з-під шапки, прислухаючись, нюшкуючи будь-яку небезпеку, хоча... як ти порятуєшся від тієї небезпеки, якщо настигне тебе?
(Продовження на наступній сторінці)