— Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть із зятем пішли з пасіки. Вийшовши на поле, пішли помалу серед високих житів. Зінько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм ділом. Як уже відійшли трохи геть, той загомонів:
— От що, Зіньку: е в мене одно діло дуже добре.
— Ану, скажіть!
— Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?
— Ще б пак!
— Що, якби нам її в посесію взяти?
— Еге! Де ж таки? Дві з половиною тисячі десятин! Хіба ж то на нашу силу?
— Аби схотіли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, візьмемо землю, а тоді поділимо частками — скільки кому треба. Адже тобі треба?
— Та трохи таки треба...
— І гаразд! І добре! — зрадів Остап.— Візьмеш скільки схочеш.
— Або ще й на скільки грошей вистачить.
— За гроші не турбуйсь! — одказав Остап.— Коли в тебе зараз усіх нема, то можна на який час позичити, здобути... А там земля їх верне... Це вже я тобі грошей добуду.
— Спасибі вам, тату!
— Дак виходить — пристаєш?
— Чому — ні? Як уся громада пристане, то й я.
— Та ні ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так — товариство, гурт.
— А як на мою думку, то краще, якби вся громада... Ну, а хто ж у тому гурті?
Остап почувався, що тепер він аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом :
— Та люди все гарні, заможні,— нема чого боятися, що невидержка буде з грішми, як панові платити.
— Хто ж то?
— Та ось — я та ти... Тонконоженко Терешко... сват Манойло Гаврилович... Ну, вже тут, знаєш, не минеш і Дениса... Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж він тобі брат, то треба вам родичатися...
— А ще хто? — допитувався Зінько.
— Та, мабуть, і всі...
— Ні, цих мало: не подужають.
— Та ще буде старшина... та Яхрем Рябченко... Вавилов... Оце поки й усі... Може, ще кого доведеться приняти,— того вже не знаю. Діло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.
— А чого ж то воно таке баришовите? — випитував Зінько.
— От так! Та земля ж яка там добра — це раз. А друге — ціну на землю тоді вже ми самі, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землі, щоб нашим диблянам брати... Ну, дак скільки ж тобі десятин?
— Ніскільки,— відказав спокійно Зінько.
— Як то? — здивувавсь Остап.— А ти ж казав, що пристанеш.
— І пристану, коли вся громада візьме землю.
— А з нами ж чому не хочеш?
— Бо це багацьке товариство. Воно хоче підгорнути під себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.
— Що ти мене вчиш? Я старіший за тебе!
— Дарма, тату, аби я до діла казав.
— Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!
— Ні, цього не буде.
Остап почав умовляти, рахувати, які бариші будуть, як Зінько забагатіє...
— Нащо ви мені, тату, це кажете? Хоч бариш і добрий, дак грішний.
Тоді Остап зовсім розсердився. Що він, Зінько, все носиться з своєю правдою? Чи він думає, що сам за всіх розумніший та святіший? Нехай лиш слухається старіших за себе людей!
Зінько не змовчав і відказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнівався, покинув Зінька серед поля і, не попрощавшись, пішов сам додому на село.
Зінько вернувся на пасіку і був там аж до вечора. Вже зірки позасвічувались на темно-блакитному небі і роса лягла важкими краплями на траву й на хліб, як Зінько з Гаїнкою верталися вдвох із пасіки додому, ідучи вузенькою стежечкою поміж високими житами.
— Що тобі батько казали? — питала Гаїнка, тулячись до Зінька.
— Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов... щоб гуртом наймати землю.
— А ти ж?
— А я не схотів.
— І не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такі страшні люди — оті Денис, старшина та Рябченко.
Зінько засміявсь:
— Чого ж вони страшні?
— Я не знаю... Тільки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.
— Страшні вони справді тим, що людей кривдять,— зітхнув Зінько.
— Хоч би вже батько з їми не приятелювали,— казала Гаїнка.— А то їх усі люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й гріх, що я про батька кажу, та тільки ж... Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха... усе за ті гроші, що ще покійний Марко позичав у батька... Та як упала навколішки, та плаче-плаче, бідна, та батькові ноги цілує, щоб землі не брали... Отже взяли... не помилували!.. Як згадаю, дак і тепер так би й плакала за нею... Як же його не сказати, хоч вони й батько?
— Через те ж і я ніколи не пристану до їх.
— І не треба... Глянь, глянь: зірочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зірочки — сонцеві діточки!.. . — А хто ж їх батько?
— А хто ж? Місячко. Сонце, красна панна, пішла заміж за місячка... їх дванадцять, братів-місяців, дак вони по черзі й світять.
— А сонце ж як: за одним братом чи за всіма дванадцятьма? — спитав, сміючись, Зінько.
— Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловіків було? — казала невдоволеним голосом Гаїнка.— От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зірки... а зірки, як дині, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце — красна панна, зірочки — діточки, а то кавун!.. Це ж зовсім негарно!.. А що — ти кажеш — русалок нема, а дідусь кажуть, що таки є!
— Чув, що сьогодні казано було... То все вигадки.
— Хіба дідусь брешуть?
— Ні, тільки помиляється. Ти ж бачила, що він помиляється: сама ж казала вже, що відьом нема.
— Еге ж, Зінечку, нема... Тільки... Ну, а що, як е?
— Ну, от знов! — загомонів Зінько невдоволеним уже голосом і почав розказувати їй, через що всі ті оповідання про відьом та про нечисту силу — неправда. Вона помітила, що йому це прикро, і слухала покірно, і казала сама собі думкою, що мусить із їм згодитися, бо Зінько такий розумний, усе знає— де ж таки, щоб він неправду казав! І гнівається на неї за це — так, трошечки, іноді, але гнівається... Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сімнадцять років ось-ось буде... і заміж пішла вже...
І вона стиха, як маленька дитина, промовила:
— Еге, Зінечку, я більше вже тому не віритиму...
— І добре!.. От ми неодмінно про це книжку прочитаємо,— сказав Зінько.— А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?
— А неправда ж! — палко відказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на іншу стежку.— Я читала недавнечко "Катерину"... читала й співала її.
— Як то — співала?
— А так — дивлюся в книжку та й співаю.
— А на який же голос?
— А хто його зна... на який набіжить... Ось слухай, як я співала!
І вона почала співати куплети Шевченкової поеми:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди,
Роблять лихо з вами.
Вона співала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зінькові подобався її спів.
— А що, гарно?
— Ще й дуже.
— Невже?
— Їй-бо, добре! І як це ти вигадала?
— Хіба я вигадувала? Воно саме... Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так і хочеться співати.
— Та ти моє співоче!..
Гаїнка й справді була дуже співлива. Але тепер вона похитала головою й відказала:
— Ні, як коли... А чуєш? Он на селі співають. Вони вже підходили до села, і відтіля справді чути було дівочі й парубочі співи.
— Весело їм... гуляють!..— промовила Гаїнка.
— Може, й тобі хочеться до їх? — спитався Зінько.
— Ой, ні! — відказала, хитаючи головою.— Як я з тобою, дак мені вже нічого не хочеться.
І вона, ідучи, притулилась до нього ще дужче.
— Справді?— спитав Зінько. — А буйного доброго —намиста, такого, як у Горпини?
Вона не зараз одказала...
— Буйного доброго намиста таки трошки хочеться...
IV
НА ВУЛИЦІ
Вони ввійшли в село. Темні верби й садки дрімали над хатами, а осяяні віконечка весело всміхалися з-під чорних стріх і кидали впоперек вулиці ясні смуги свого біластого світла. Під однією хатою зібралася купа дівчат та парубків, чути було веселий гомін.
— Зіньку, ти? — озвався голос із тієї купи, і висока постать вийшла з неї.
— Я, Васюто,— відказав Зінько. Васюта, Зіньків товариш, підійшов до їх.
— А я заходив до тебе,— думав, сьогодні почитаємось... аж тебе нема.
— На пасіці в діда Дороша були.
— Ще й одну штуку хочу тобі сказати.
— Кажи!
— Ні, зараз не хочу. Приходь завтра ввечері до Карпа, і я там буду,— дак і поговоримо.
— Гаразд. Бувай здоров!
— Бувай!
(Продовження на наступній сторінці)