— А ти ж думала як? Та хіба тільки ці? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара — голову їм заморочує, та манія дратує їм, та моровиця — така, як корова або як кінь, да тільки самі кістки, без шкури... Як пройде по селу вночі — корови ревуть страшно, а всі собаки мовчать — бояться... І обходить усе село, і де стане — там скотина і гине, і гине...
— Ой, страшно!.. Це ще страшніше за русалок, дідусю... Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.
— Дак то ж на русалчин Великдень.
— А мавки?
— Та й мавки ж... І русалки, й мавки — все з не-хрещених дітей... По полях, по лісах, по водах живуть...
— І скрізь таке, що його й не бачиш, а воно живе... От диво!
— Чому — не бачиш? Як хто, то часом і бачить. Доведеться й тобі колись побачити.
— Ой, ні, ні, ні!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!..— І вона затулила обличчя однією рукою, а другою махала від себе, мов боронячись од нечистої сили.— Не .хочу, бо я боюсь!..
В цю мить Зінько підійшов до неї і обхопив за плечі.
— Ой! — скрикнула вона несамовито, зірвалась на ноги, відскочила й глянула з-під руки.
— Зіньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть відціля!.. Чого ти сюди прийшов? Тільки лякати мене!..
І вона кинулась до його та й почала відпихати від себе. А він однією рукою обхопив її, маленьку, за стан і підняв угору...
— Геть!.. Чого ти причепився?.. Діду, та скажіть йому!.. Оце ще вигадки!..
Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.
— А ти ж, кошеня дряпуче! — скрикнув Зінько і вмить схопив другою своєю рукою обидві її руки.— От же тобі! В неволі!..
— У неволі!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмідь, дак і радий!.. Пусти, а то плакатиму!..— казала вона й справді плачущим голосом.
Зінько пустив. Вона враз вихопилась од його, відбігла геть далі й зареготалась веселим дзвінким сміхом.
— Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, і не плакала б... А одурила!
І вона аж стрибала з радощів, а Зінько й сивий дід дивилися на неї ніжно-ласкавими очима, веселі й щасливі. "І де вона в бога, оця ясочка, взялася?" — шепотів дід. А ясочка вибігла на сонце і стояла вся променисто-золота, і золоті бджоли бриніли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голівонькою, кивала рукою на Зінька й казала:
— А що? втекла! І не доженеш тепер, і не доженеш!.. Бо по пасіці бігати не вільно,— дідусь не велять! А що?
— Годі вже! Я не наздоганятиму. Іди та сідай з нами!
— От! А ти мені знову руки крутитимеш?
— Іди, іди,— я не дам,— казав дід.
— Ну йди ж! — закликав і Зінько.
— А не займеш?
— Та не займу, кажу ж тобі! Ось я ляжу,— сказав Зінько і справді ліг, розкинувшися в холодку.— Ну та й гарно як тут після спеки!
— Бач, гарно!.. А чого досі не приходив сюди? — сказала Гаїнка, сідаючи біля його.
— Поки справився дома — та те, та се... Вона почала ховати під очіпок непокірне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:
— Ат, се мені волосся!..
Цей гайок і пасіка були Колодіїв, але Зінько становив сюди на літо й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дід, беріг пасіку. Дід Дорош був старий, але ще кремезний чоловік. Усе літо він жив на пасіці, мало коли й навідуючись додому. Він таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дідову думку, з його не могло бути нічого доброго. Замісто щоб хазяйнувати по-божому, він заприятелював із Денисом, із Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на відробітки гроші, почав притискати людей... І сам жити став уже не так: закривився на якогось чи міщанина, чи бог його зна на кого... в горілку став укидатися... Все те не подобалося старосвітському дідові.
— Земля — мати,— казав він,— шануй її, то вона тебе озолотить, а оті генделі всякі, то чорт зна що! То від лукавого!.. З того добра не буде!..
Він давно віддав синові все хазяйство, через те не встрявав до його. Щоправда, одного разу він сказав Остапові, що не туди він верне, дак той йому й одрізав:
— Не ваше діло, тату! Ви своє відробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.
— Аби розумно та по-божому,— відказав старий і більше вже й не озивався за це. Він сам мав таку вдачу, що коли робив яке діло, то щоб ніхто не встрявав і не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мішавсь і до сина. Щоправда, він міг зовсім одібрати в його хазяйство і знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тоді повстали б у сім'ї сварка та незлагода, а дід Дорош цього не любив і, як чуми, страхався. Умерти хотів по-божому, в упокої та в злагоді з усіма. А що синові порядки йому не подобались, то таки не вдержувався, щоб часом не докорити: скаже щось, мов кине слово, та й пішов, і не слухає вже, чи йому що відкажуть, чи ні. А дивитися на все те не хотілось,— через те він, скоро починалась весна тепла і бджолу з омшаників заходжувались виймати, зараз переїздив жити в цей гайок, у катрагу, і вже рідко коли й зазирав додому, бо йому сюди й сорочку білу принесуть щонеділі, а їсти він і сам собі зварить. Так жив аж до осені, аж поки бджола переїздила до омшаника,— з нею вертався й дід до села.
Сьогодні, зараз по обіді, Гаїнка побігла з дому до матері, а звідти — до діда, на пасіку. Зінько ж не схотів іти до тестя, а прийшов просто сюди і оце лежав тепер у холодку під деревом, упиваючись свіжим запашним повітрям, а біля його сиділа й щебетала Гаїнка, а дід Дорош докидав часом і собі слівце.
— А батько питались,— казала Гаїнка,— чому ти до їх не прийшов... Якесь у їх там діло... Питалися, чи ти дома будеш? "Ні,— кажу,— і він до дідуся піде..."
— Яке ж там діло? — цікавився Зінько.
— А хіба я знаю? Казали — діло... Та вони сюди прийдуть сьогодні, то сам і попитаєш.
— Гаразд.
— А що, сину,— питав дід Дорош,— який хліб?
— Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.
— Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай,— зведуться люди нінащо! — бідкався дід.
— А зведуться, діду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати... А то ліси рубають, а земля сохне, і дощів меншає... І виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають...
— А як же їй силу вертати? — питав дід. Зінько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзі, але дід і слухати не хотів, тільки рукою махнув:
— Ат! Вигадки! Колись і вчених не було, та які врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вчені понаставали, не вірять нічому старосвітському, все в їх дурниця! Гнівається земля — тим і не родить! От що!..
— Хіба земля жива, діду? — спитала Гаїнка.
— А ти думаєш — ні? Вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по їй грішник іде... а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається.
— Та чого ж вона гнівається? — спитався, усміхаючись, Зінько.
— Того, що її не шанують! Вона — наша мати, вона — свята! Її цілувати треба, кланяючись!.. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Іграшки йому!.. Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От воно й родило і на вгороді, й на полі. А тепер іде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти задрипана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона, свята, й гнівається.
Гаїнка глянула на свої коліна й побачила там плахту; тоді лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-під очіпка. Вона мерщій ухопила хустку, що лежала біля неї, й напнулася.
— Ні, діду,— відказав Зінько,— тут не в тому сила.
— Ат! — перепинив його дід.— От я тебе люблю дуже, Зіньку, що ти добрий чоловік і гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже від лукавого, оті книги.
— Адже й євангелія — книга,— сказав Зінько. Дід розсердився:
— Що ти рівняєш? То євангелія, а то казна-що!.. От уже не люблю!..
По стежці від поля почулася хода.
— Батько, батько йдуть! — скрикнула Гаїнка. І справді, незабаром на краю пасіки стала висока гарна постать Остапова.
— Здорові, тату! З неділею.
— Здоров, сину! І тебе з неділею.
— І ти тут, Зіньку? Здоров!
— Здорові, тату!
— А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й діло є.
— Казала мені Гаїнка. Яке ж там діло?
— Нехай же згодом,— одпочину трохи. Сів до гурту й почав розпитувати діда Дороша про пасіку. Погомонівши, сказав до зятя:
— А ходім, Зіньку, до того лану, що біля кривої балки, я там щось хочу тобі показати.
— І я з вами,— скочила Гаїнка.
— Ні, ти не ходи,— звелів батько.— Ми зараз вернемось.
(Продовження на наступній сторінці)