— Гаразд! Тільки треба ще так пильнувати, щоб уже ніхто не вискочив у свідки такий, що на інший бік хилитиме... Щоб ніхто не згадував, сказати, про сварку з братами... Бо як слідствуватель про це довідається, то щоб іще в той бік не повернув... Дак треба таких назад, назад!..
— Зіб'ємо й назад! — одказав Копаниця.— Це добре, що ви нагадали: буду пильнувати.
Після полудня прибіг слідчий з лікарем. Не спиняючись у волості, звелів старшині везти себе до Грицькової хати. Старшина примостився на передку з поштарем, і всі поторохтіли туди, а врядник підтюпцем побіг за їми. Слідчий не хотів нічого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Він був дуже молодий і дуже певний, що вміє розплутувати найзаплутаніші справи. Насамперед узяв собі до уваги "обстановку злочинства". Видима річ, що Грицько не сам завісився, а вже мертвого його повішено. Кров на сорочці, пробитий висок, усе тіло побите,— видно відразу, що воно було. Була якась боротьба, покійник за життя ніби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за себе, і той його пом'яв, понівечив. Хто це зробив? З хати не взято нічого. Виходить, що це зробив не злодій, а такий чоловік, що йому життя Грицькове було на заваді, ворог убитому.
— Старшина!
— Iздесь, ваше високоблагородіє!
— Що цей... Григорій Момот... як він, ладнав з людьми? Не було в його яких ворогів абощо?
— Хто його знає, ваше високоблагородіє,— здається, не чуть було...— якимсь непевним голосом одказав старшина.
"Бреше! Видимо бреше! Силкується покрити справу",— подумав слідчий, бо мав таку гадку, що слідчий завсігди мусить нікому не йняти віри, тільки собі самому — тоді найшвидше збагнеш справу. І він сказав:
— Як же це так? Чоловік завсігди має ворогів,— без цього не можна. Коли не він, дак жінка.
— Хіба що через жінку... Це іменно, ваше високоблагородіє, що через жінку... бо жінка... звісно... вона...
Копаниця плутав умисне, мов не хотів виказувати, а слідчий думав: "Брешеш! Не викрутишся!.."
— Ну, кажи ж! Чого став? Хто з їм через жінку ворогував?
— Та тут один чоловік... Зінько Сивашенко...
— А через що ж він ворогував?
— Та якось і казать ніяково, ваше високоблагородіє... Воно... так, бачите...
— Не мни ото язиком, а кажи просто! — крикнув слідчий.— Мені треба все по правді казати,— як батюшці на сповіді!
— Та що ж... ваше високоблагородіє, й самі вже бачите... Що ж вам уже й казати?.. Звісно, Зінько Сивашенко та злигався з Грицьковою жінкою Ївгою,— ну, через те в їх і ворожнеча була... Це все село знає...
"Таки виказав! От так їх треба ловить!" — подумав, радіючи, слідчий і додав голосно:
— Бач, усе село знає, а ти думав од мене сховати!
— Простіть, ваше високоблагородіє, я не догадавсь, що вам про таке діло треба знати,— відповідав Копаниця, спускаючи очі додолу та покірненько кланяючись.
— Не догадавсь! Ви всі такі, що не догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер мені все по правді казав! Сам Григорій Момот знав про це?
— Спершу — ні, а тоді вже, як усе село знало, то не інак, що й він довідався... Ну й сердився здорово покійник на жінку...
— Ну?..
— Сварилися часто... Бо вона за тим Зіньком пропадала... Оце той самий, що первий побачив сьогодні вранці вбитого...
— Ах, дак це той самий! — сказав слідчий, а вислухавши, що сусід Юхим зустрів Зінька, як він виходив од убитого, подумав: "Ну, тепер видима річ: злочинців тягне на те місце, де злочинство вчинено... І дітей одведено, щоб не були на заваді..."
Він почав розпитувати Копаницю далі і "таки примусив" його сказати, що він ні на кого не думає, тільки на Зінька.
"Так їх ловити! Так!" —думав слідчий і звелів старшині привести Зінька, Юхима, Ївгу та ще кількох свідків, яких простісінько підказав йому "нехотя" моторний Копаниця. Тим часом лікар скінчив свою справу, і вони вдвох подалися до волості — допитувати свідків.
Свідки вже були там готові. Ївги самої ще не було з Чорновуса: ніяк не могли її там ізнайти.
"Діло просте! — думав собі слідчий, сідаючи за стіл.— Один з грубих сільських романів, та й годі. Ну, треба трошки напружити нерви в героя цього роману,— тоді легше буде його піймати. Облишмо ж його на сам кінець, на закуску". І почав допитувати Юхима.
Свідків усіх добрано таких, що вони в один гуж тягли. Дедалі слідчий упевнявся все дужче й дужче, що він ніяк не помиляється. Найбільше — Рябченкове свідчення подавало йому силу дрібниць, з яких можна було скласти щось суцільне, і те суцільне зовсім обвинувачувало Зінька.
Він хотів би допитати його навіть після Ївги, та Ївги все не було. Доводилось заходитися спершу коло нього.
— Зіновій Сиваш!
Зінько давно вже дожидався на волосному рундуці своєї черги і трохи дивувався, що всіх допитано, а його так довго держать. Зрадів, як нарешті почув своє прізвище. Увійшов у волость, уклонився двом панам, що сиділи за столом, і став біля дверей.
— Ти Зіновій Сиваш? — спитався слідчий.
— Я.
— Підійди ближче.
Зінько підійшов.
— Ближче, ще ближче! Аж сюди!
Зінько підійшов іще ближче.
— Да, ти — Зіновій Сиваш...— сказав іще раз слідчий, вимовляючи слова з протягом та з притиском і гостро дивлячись на Зінька.— Дак от який ти, Зіновій Сиваш!.. Скажи мені, це ти перший побачив убитого?
— Я.
— І ти знаєш, хто його вбив?
Зінько підняв угору брови з дива.
— Ні, не знаю,— відповів.
— Ну, не знаєш, дак не знаєш. Добре! А розкажи, як ти його побачив!
Зінько почав розказувати. Слідчий слухав і дивився, не одводячи од нього очей і мов трохи всміхаючися глузливо. Зінькові ставало якось ніяково від того прикрого погляду й від того незрозумілого усміху. Це його збентежувало, і збентеження відбивалось йому й на обличчі.
"А, бач! — думав собі, радіючи, слідчий.— Уже йму ніяково стає від мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, я тебе ще й не так припечу!"
— Так! — промовив він уголос, як Зінько доказав своє.— А тепер ось що скажи: чи до цієї ночі Грицько Момот знав, що ти ходив до його жінки?
Зінько широко глянув на слідчого. Він спершу здивувався, потім обурився і відказав ізгорда:
— Цьому неправда! Я його жінки не займав і ніколи до неї не ходив.
— Справді? — глузливо запитав слідчий.— А ось зараз 'її приведуть, то ми і в неї розпитаємося, чи що там у вас було, чи не було. А поки я тобі щось вичитаю.
І він почав вичитувати Зінькові коротенькі уривочки з того, що казали свідки:
— Терентій Тонконоженко виказав, що ти з Ївгою Момотовою жив, як чоловік із жінкою... Михайло Сучков... виказав, що про це все село знає... Старшина Григорій Копаниця — те саме... Захарій Забігайко бачив не раз, як ти вночі йшов од її хати... Єфрем Рябченко — що бачив вас і піймав на вчинку на луці в вербах... Уляна Петренкова — що бачила вас у саду... Коли хочеш, я тобі ще прочитаю, та буде й цього. Що ти на це скажеш?
— Що це все падлюшна брехня, та й годі! От що скажу!
— Ге-ге! Який ти палкий! Ну, тепер же слухай, що я тобі скажу!
Слідчий одхилився трохи назад на стілець, утупив свій погляд у Зінькові очі і промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:
— Зіновій Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорія Момота!
Хоч уже з того, як слідчий з ним поводився, Зінько бачив, що той ніяк не доймає йому віри і не знати, нащо питається не про діло, а про Ївгу, але цього питання він ніяк не сподівався. Воно здалося йому таким чудним та недоладним, що спершу якось навіть не злякало його. Він тільки широко глянув і промовив:
— Як?
— Хіба ти не чуєш? — удаючи гострого голоса, щоб уразити тим "злочинця", казав молоденький слідчий.—Я тебе питаю: за що та як ти вбив Григорія Момота? Сам чи вдвох із його жінкою?
Тільки тепер Зінько цілком зрозумів, яка на його напасть. Його пройняло холодом, та він одмовив поважно :
— Питайте, пане, того, хто це зробив, а не мене.
— А хто ж це зробив?
— Не знаю.
— Так я ж знаю! — скрикнув слідчий, устаючи.— Знаю і кажу тобі: ти!
І щоб уразити більше злочинця, він до голосу грізного ще й показав на його пальцем:
— Ти вбив його, і я тобі розкажу — як. Ти прийшов уночі до його жінки, думав, що буде вона сама, а зустрів його. Ви посварилися, почали битися, і ти вбив. Тоді повісив, щоб подумали, що сам Момот повісився. Це все я дуже добре знаю й без тебе. А тепер мені треба знати тільки оце: чи ти сам його вбивав, чи вдвох із Ївгою Момотовою? Ну, кажи — як? Сам чи з нею? Ну!
Слідчий стояв перед Зіньком, грізно впиваючись у його очима. Зінько трохи тремтячим голосом одказав:
— Ні сам, ні з нею. Нічого цього не було, а коли хто вам і сказав, той брехун, та й годі! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене... Я не винен нічим, шукайте винного деінде.
— Добре! Ми знаємо, де шукати,— промовив глузливо слідчий.— Урядник! Арештувати його і відіслати в город!
Урядник підійшов до Зінька.
(Продовження на наступній сторінці)