Можна так і зробити: застукати його десь самого і бити, аж поки заприсягнеться й землі з'їсть, що поступиться тією десятиною. Тоді вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться, землі з'ївши, то такої присяги ніхто не зламає. Тоді вже певно не встряватиме в цю землю. Тільки таким робом і можна щось удіяти, а іншого й способу нема. І нехай собі там Іван як хоче, а мусить на це пристати. А коли не хоче, то ось що: через його в Панаса пропаде півдесятини землі (бо тую, що в Грицька, вони на двох поділили б)— ну, то хай Іван поступиться йому півдесятиною з своєї частки, дак тоді вже Панас і облишить цю справу. Тільки не поступиться він, ні! Ну, то мусить пристати до його вигадки.
І Панас заходився біля Ивана...
У неділю в Чорновусі був храм. Грицькова Ївга, однісши свого сина до сестри, пішла туди ще звечора: там були в неї родичі, дак вона мала в їх переночувати. Грицькові діти дуже намагались, щоб і їх узяти на храм. Де ж таки! Той храм давно вже їм снився! Сусідина дівчина Пріся там була і розказала їм про все: що там ярмарок, а на ярмарку такі великі пряники продають: риби золотопері, коні такі здорові-здорові — хоч їж, хоч верхи сідай!.. І всі золотоголові!.. Іще продають намиста і стрічки, і круг церкви з охрестами ходять, і в її сестри,— її сестра в Чорновусі живе,— дак, боже, гарними пампушками її нагодовано!.. А ще продають ріжки — солодкі!.. І сопілки... Та хлопцям кращого над золотоголові коні не було. Ті коні їм уже й снилися. А дівчинці мріялися такі довгі стрічки, що аж до п'ят, і ріжки... вона дуже любила ріжки!.. О, прохали ж вони мачуху, щоб узяла! Дак де там!.. Та як вона пішла, вони всі до татка: нехай він їх одведе до тітки: вона добра, вона їх забере на храм. Тітка, Грицькова сестра, була справді добра людина. Побачивши таку купу дітей, вона спершу сплеснула руками, а потім наважилася забрати на віз і свої діти, й Грицькові та й повезти всіх на храм — от, нехай уже дітвора побавиться. Семеро дітей зчинили з радощів страшенний галас, і Грицько так і покинув своїх на ніч у сестри, бо другого дня треба було їхати рано, то тітка й зоставила в себе небожат. Грицько дав кожному по дві копійки на коні золотоголові, риби золотопері, ріжки, бублики, намиста, стрічки та всякі інші ласощій окраси, що мріялися бідолашним дітям при словах "храм" та "ярмарок".
Грицько вернувся додому сам. Упоравшися зо всім по хазяйству та повечерявши, він іще не ліг спати. Сів за столом і замислився. В хаті була тиша. Аж чудно стало Грицькові, що то завсігди повна хата дітей, а тепер так тихо. Посидів трохи, а тоді, знявши з стіни й поставивши на стіл поганеньку жерстяну лампочку, що ледве блимала своїм вузеньким гнотиком, розгорнув перед нею книжку. Він од Зінька вже навчився всіх літер, умів з їм і слова читати, тільки ще дуже важко йому було вимовляти все слово враз і розбирати, що воно саме за слово. От і тепер він ніяк не міг прочитати, що воно виходить із оцих літер: с-т-а-р-о-с-т-а. Вимовить кожну літеру, а ціле ніяк не складається. Довго мудрував, аж поки домудрувався: старости. Зрадів і схотів ще раз прочитати. Та зараз же помітив, що наприкінці стоїть а, а не u,— виходить, що не старости. Заходився коло того слова, знову довго мордувався, аж поки таки вичитав:
— Староста! Он що! Староста — той, що від парубка ходить дівчину сватати. Ловко! Ну, далі!
І почав читати далі, тяжко працюючи над кожним словом, що аж піт його проймав. Та був радий з тієї праці, певний, що вона дасть йому колись те, чого він шукає: більше розуму, краще життя. Вірив, що аби подужав розбирати книги, то вже з їх він вичитає все, що йому треба: і як по закону боронитися від лихого напасника, і чи мають право брати в його землю віднімати, і відкіля цей світ узявся, і що Христос людям казав, і все-все. Книга здавалась йому чимсь великим і великоповажним джерелом усієї, яка тільки може бути на світі, науки, премудрості й правди...
Враз він почув, що ніби щось ступає в його під вікном. Прислухався,— нічого не чуть. Він знову схилився до книги, але ще й слова не прочитав, почув, що сінешні двері стиха відчинилися.
"Чи не Зінько йде? — подумав Грицько.— Дак ні,— він казав, що сьогодні йому не можна".
Тихо відчинилися двері в хату, і на порозі став Панас, і Грицько догадався, що другий, за ним, у темряві був Іван. Грицькові стало моторошно. Ні слова не кажучи, вони кинулися обидва, вхопили його й почали крутити йому руки назад.
— Панасе!.. Іване!.. Братики, що це ви робите?
Він силкувався пручатися, але нічого не міг зробити проти двох таких здорових. Мовчки й швидко вони витягли його з-за столу, скрутили назад руки й зв'язали вірьовкою. Тоді положили його на спину додолу.
— Слухай,— промовив Панас, дістаючи з-під свити сокиру,— тільки писнеш, тільки крикнеш, так тобі цією сокирою й розвалю голову. Розумієш? Мовчи ж!
Грицько мовчав, збентежений, зляканий, тільки дивився на них широко розплющеними очима.
— Затуляй вікна! — звелів Панас Іванові. Один ухопив Грицькову свиту, другий — чумарку й рядно, і позатуляли три невеличкі віконця. Тоді посідали на лаві, а Грицько зв'язаний лежав долі серед хати.
—Слухай же ти,—озвався до його Панас,—чого ми до тебе прийшли! Одступись од землі!
— Не відступлюсь,— одказав Грицько.
— Дослухай спершу! Відступись од землі, заприсягнись, що не займатимеш більше її, і не позиватимеш нас, і нікому не скажеш про те, що ми в тебе були! Заприсягнись перед іконою і святою землею. Іване, зніми ікону.
Іван поліз до божника і зняв. Панас узяв ікону в його і підійшов до Грицька.
— Ось ікона,— присягайсь.
— Не заприсягнусь.
— Слухай, Грицьку! — загомонів Панас — його вже обнімали лютощі.— Слухай та поміркуй про те, що я зараз тобі казатиму, добре поміркуй, щоб потім не жалкував. Коли ти зараз не заприсягнешся,— мордуватиму тебе доти, аж поки скоришся. Подумай про це, да тільки не довго, бо я довго не ждатиму.
Він положив ікону на стіл, а сам сів на лаві. Іван стояв у порога, похнюпившись. Грицько мовчав, тільки важко дихав. Страшно бліде обличчя його здавалося мертвим.
— Ну? — попитав нарешті Панас.
— Не заприсягнусь...— хрипко ледве вимовив Грицько.
— Дак брешеш же! Заприсягнешся!..— скрикнув Панас, зірвався з місця й кинувся до Грицька. Ухопивши за налигач, що їм зв'язано було тому руки, він звів його на ноги і тоді відразу штовхнув, кинув додолу. Безщасний упав, але зараз же Панасові руки знову звели його та й знову кинули. Важко вдарившись об долівку, Грицько застогнав.
— Квокчеш! — лютуючи, гарикнув Панас і все підводив і кидав його, підводив і кидав.
— Брате! — прохрипів нещасний.— Брате! Панас припинивсь:
— Ну?
— Змилосердься!..
— Заприсягнешся?
— У мене діти малі...
— Заприсягнешся?
— Брате! Є ж бог на світі!.. Він же все бачить!.. Він покарає... Брате, змилосердься! — На губах у його зачорніла кров.
— Заприсягнешся?
— Ні.
— Дак на ж Тобі!..
Панас ізнову вхопив його за налигач і з усієї сили штовхнув іще раз. Грицько впав головою просто на ріжок скрині, вдарився об нього і тоді зсунувся вниз, додолу, лігши ниць.
— Ну, ти, повертайсь!..
Панас копирснув його ногою й перекинув на спину. Тіло простяглось без життя, голова закинулась назад.
— Ну, вдовольнився? Кажи тепер — що надумав? Грицько не озивався. Тіло не Ворушилось. Іван увесь час стояв, немов скам'янілий. Не міг ворухнутися, ступнути, озватися. Мов хтось його скував, пригнітив. Тепер, ледве вимовляючи слова, сказав:
— Він мертвий...
— Мовчи, дурню! — відказав Панас, а тоді знов удався до Грицька:— Ну, ти, кажу тобі,— не вигадуй, а озивайся! Чуєш? А то я тебе зведу!
І він з усієї сили вдарив його чоботом у бік. Грицько мовчав..
— Уставай, кажу тобі! — крикнув Панас несамовито.— Уставай! Уставай! Уставай!..
І за кожним "уставай" він бив його з усієї сили в бік чоботом, аж посувалось тіло по хаті, але не виявляло життів. А Панаса обняла лютість, страшна лютість на це бездушне тіло за те, що воно не ворушиться, не озивається. Вія не хотів цьому йняти віри, він мукою хотів примусити Грицька виявити життя, розвіяти його, Панасів, страх, І вія бив його, топтав ногами, не розумiючи вже й сам, що робить, і хрипів:
— Уставай! Уставай! Уставай!
Іван стояв біля дверей, спідні щелепи ходили в його ходором, він увесь трусився, а все не мав сили ступнути, ворухнутися. Тільки стояв і дивився божевільними очима.
— Уставай! Уставай! Уставай!
Але він не встав.
Нарешті Панас зупинився знеможений, важко дихаючи... Стояв, стиснувши кулаки, і дивився на мертвого брата. Тоді враз мов схаменувся, нахилився до Грицькових грудей, припав до них ухом...
Груди не дихали.
Помітив на голові, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому місці, де вдарила голова об гострий ріжок залізом обкованої скрині.
Панас підвівся й повернувся до Йвана:
— Слухай, ти! Коли ти мені хоч словечком кому пробовкнешся, що ми тут були, то буде й тобі те, що йому!
Хотів іти, але завернувся, сів на лаві, став думати. Нарешті озвався до Йвана:
— Піди в сіни, знайди там віжки, перекинь їх через трамок.
Іван не йшов, а стояв, трусячись.
(Продовження на наступній сторінці)