«Основи суспільності» Іван Франко

Читати онлайн повість Івана Франка «Основи суспільності»

A- A+ A A1 A2 A3

— Та я не попрікаю. Тілько так, до слова прийшлось. А видиш, ти мене попрікнула о. Нестором, а я тобі нічого не мовила. Адже у нас обох подібне діло. Обі старих дідів доглядаємо.

— Що ви, пані! — з якимось переляком скрикнула Гапка, забувши навіть про звичайну титулятуру. — Хіба можна Деменюка порівнювати з тим ксьондзом?

— А чому ж би не можна?

— Гріх вам, ясна пані, і думати про таке. Деменюк — святий чоловік! Без крихти злоби. Чиста душа. Якби не він, то я певна, що весь отсей двір, усе село давно б запалися, в озеро б заклекотіли. Із-за нього нас пан-біг усіх на світі держить. А отой піп — прости господи гріха!.. Ні, що я буду говорити! Ясна пані ліпше знають, який він!

— Нічого злого про нього не знаю, — спокійно відмовила пані.

— Так? Ну, то... Та що ж, не моє діло говорити на нього. Як собі ясна пані знають.

Пані Олімпія тим часом скінчила снідання. Вона встала і, не говорячи більше нічого, поставила на тацю два імбрички, один зо сметанкою, а другий з чорною кавою, поклала кілька шматочків цукру на бляшану тарілочку, пригріту булку і пішла з тим усім до о. Нестора. Йдучи, вона думала про свої відносини до Гапки. Отся непринадна жінка, з віспуватим лицем, з вічними молитвами та прокляттями на устах, з заплямленою минувшиною, була все-таки одинока людина в її найближчім окруженні, з котрою вона могла говорити щиро, як жінка з жінкою, без тої злоби, що ворушилась у її серці на саму згадку про Параску, про Гадину, про пахтяра, про пастуха і інших її знайомих. Навіть старий Деменюк, хоч, по думці Гапки, святий чоловік, видавався пані Олімпії далеко не таким святим. А головно пані чула, що старий не любить її, вважає її злою і грішною, і для того не могла відноситися до нього прямо й одверто. Та відки прийшла до того Гапка, що пані могла отак розмовляти, могла якось по-людськи, хоч і без особливої симпатії, відноситися до неї? Пані Олімпія і сама собі того не вміла вияснити.

"І що, властиво, отся Гапка? — думала вона, йдучи подвір'ям та ступаючи звільна і обережно з тацею. — І погана вона, і криклива та сварлива за трьох, а все-таки щось мене до неї тягне. Не думаю, щоб мені щиро служила. В тім пункті всі вони однакові, втопили б мене в ложці води. Ну, та в дрібницях я випробувала її — чесна. Не краде, бо не має для кого. Ну, та й пройшла неабияку школу. Бідна жінка! Якраз тридцять літ буде, як прийшла сюди молоденькою гарною дівчиною. Яка була гарна, весела, співуча, жартовлива! І ось що з нею зробила двірська служба. За сих 30 літ тілько раз відси віддалювалася — тоді, коли шандарі повели її сковану до Львова, до криміналу. Відбувши кару, знов сюди вернула. Граф тоді вже був небіжчик. Упала мені до ніг... "Не відгонюйте мене, пані! — сказала крізь сльози. — Прийміть, дайте роботу, а то піду і втоплюся. Адже мені нема більше ніде світу, нема місця. До свого села вертати, до родичів, після того, що зо мною було, — краще вмерти. Тут я стратила свою молодість, свою добру славу, тут і жити, і вмирати буду!"

Пані Олімпія добре тямила сю сцену. Гапка не кидалась, не кричала, не докоряла ані їй, ані пам'яті небіжчика графа, тільки стояла близ порога і тихо плакала. Пані приняла її — і не пожалувала того. В тюрмі Гапка хоч стратила свою красу, перебувши тяжку віспу, та зате навчилася куховарства. Правда, там вона набрала також деяких негарних звичок, в тім числі й тих: голосно співати набожних пісень, іноді до пізньої ночі, і не менше голосно проклинати та лаятись. Лексикон прокльонів і лайок вона винесла пребагатий і, мабуть, ненастанно ще збагачувала його власною фантазією. Через оці звички проча служба дуже не любила Гапку і не називала її інакше, як тільки Чумою. Та пані інстинктово чула, що Гапка — одна з усеї двірні, відноситься до неї без ненависті а навіть зі співчуттям, що розуміє її важке положення, і хоч бурчить та клене, все-таки по-свойому дбає про неї і про її інтереси. І се були ті таємні нитки, що сполучували тих двох жінок, так далеких від себе і суспільним становищем, і традицією, і життям, і характерами.

І Гапка по відході пані, оббираючи картоплю, також принялась по-свойому філософувати.

"І мара її зрозуміє, оту нашу графиню! Чи добра вона, чи лиха? По правді говорить чи бреше? Ніяк не зміркую. Здається, говорить часом як людина, а збоку глянеш — відьма якась. Адже ж я бачу, як вона ненавидить усіх! Навіть отого свого синочка коханого. Кажуть, що вовчиця таку має натуру, що іноді леститися буде, а в іншу пору кидається на чоловіка чи навіть на вовка і гризе та рве зубами. А до отсеї поганої руїни, до того скупиндряги-попа, то так припадає, як до рідного батька. І чого вона від нього надіється? Чи думає, що він свої гроші лишить їй і її марнотратникові-синові? О, сли так думає, то пуста її думка! Я міркую, що старий радше попалить свої банкноти та книжки шпаркасові, а їй не лишить нічого. І що вона мені бреше, що він їй платить за хату і страву, коли я добре знаю, що вже два роки вона держить його зовсім задурно. Господи! От іще люди бувають. Такий багатий чоловік, що міг би собі жити, як найстарший дідич, а він волить ось тут валятися, як якийсь старець, у нужденній комірчині, без ніякої вигоди, на ласці отсеї зруйнованої графині та її сина. Ні. Прости господи гріха, але таким людям не можна не клясти, щоб їх тяжке безголов'я вкрило!"

Сі побожні бажання та міркування, котрі вона розводила голосно, з жаром, немов розмовляючи з кимось і переконуючи якусь дуже забиту голову, перервала поява досить оригінальної фігури. Се був мужик около 35 літ, низького росту, худий та обшарпаний, з виразними слідами алкоголізму на набрезклім лиці, в невеличких, неприродно блискучих очах, котрими він раз у раз неспокійно водив сюди й туди. Він був у сорочці брудній та дірявій; хоч сьогодні була неділя. Поверх сорочки мав такий же брудний лейбик, а на голові старий солом'яний капелюх з поламаними та пообторганими крисами. Босими ногами він ішов так тихо, як кіт, так що Гапка й не чула, коли він надійшов, і аж стрепенулася, коли його тінь раптом перед нею впала на землю.

— Агій! — скрикнула Гапка, раптом підводячи очі. — Чи се ти, проклятий Цвяше! Тьфу, пропадь до тристенного! А ти по яку зламану голову сюди приходиш?

— Ого! По зламану голову! — глупо всміхаючись, цідив Цвях, — А хто знає, може, я тут більше право маю, як ти.

— У болоті, в синім озері, певно, більше право маєш, ти, ледаре, ти, котюго! — сварилася Гапка, не покидаючи своєї роботи, та при тім раз у раз пильно позираючи на Цвяха, котрий, як говориться, мав неруш у руках — любив потягнути все, що лежало без догляду. Гапчина сварка йому зовсім не дошкуляла. Він сів на лавці, все однаково всміхаючись, і водив довкола своїми котячими очима.

— Ге, ге, ге! В болоті! Ой, брешеш, Гапко! Тут моє право! Тут моя вітцівщина! Адже ж признай сама, чи я не правдивіший дідич отсього двору, ніж той слинявий панич, той попович, що тепер, не знати з якої рації, називає себе графом Торським? Такий він граф Торський, як я твій чоловік, Гапко! Га? Чи не правду я кажу?

В Цвяхових очах при сих словах на хвилю блисла дика злоба і завзята ненависть. Та проблиск сей швидко щез і він знов почав по-давньому всміхатися.

— Та йди к нечистому з твоєю правдою! — крикнула Гапка. — Ото Соломона знайшов, щоб йому правду розсудив! Іди свого вітчища поганого про се питай!

— Еге, вітчища! Коли-бо йому доїхали кінця! Не бійся, він би мене не був так на жебри пустив, як собаку вигнав, як отся проклята відьма! Але я ще її запопаду в свої руки! Я ще їй дам себе знати!

І Цвях схопився з лавки і почав неспокійно не то ходити, не то кидатися по кухні, мов та сполохана птиця, що перхає в різні боки. Гапка також устала.

— І якої дідьчої матері ти сюди приходиш, ти, відміно людська, га?

— Бо так мені хочеться! — гнівно буркнув Цвях.

— А коли тобі хочеться, то йди до неї правдатися, а не до мене.

— До неї? Нібито до мачухи? О, ні, не хочу. Боюсь її! Вона відьма! Вона всю кров з мене виссе.

— Не мала б чим лакомитися, та твоєю кров'ю! Там, певно, більша половина тої поганої парухи.

— Ге, ге, ге! — всміявся Цвях. — Я її видів здалека, як від тебе йшла, несла каву свому давньому любасові! А, покарав їх бог обоє, але ще їх тяжче покарає за мою кривду! Іде і щось собі під носом воркоче. Певно, міркує, кому б сеї ночі кров виссати з серця. Адже ти знаєш, Гапко, що вона чужою кров'ю живе.

— Та йди геть, поганий язиче! — накинулася на нього Гапка. — Ще пані прийде та почує, що ти тут говориш...

— А ти, собача душа, боїшся й слухати правди! Ні, не піду, не вступлюся, хіба даш отих кільканадцять бульбів.

І Цвях, зупинившися раптом коло шаплика з картоплями, почав швидко обома жменями хапати картоплі і ховати їх поза обі пазухи.

— Ого! Я так і знала, що ти пасеш тими поганими очима, щоби що потягнути. Геть від картоплі, погана паро, геть!

І вона кинулася на Цвяха і почала видирати йому картоплю з рук і з-за пазухи.

— Але ж, Гапко, Гапцуню! Бійся бога! У мене жінка й діти... нині неділя... плачуть... нема що раз в рот вложити...

— Бо ти все пропив, собако!

— Бігме ж то, нема що раз укусити! — лебедів Цвях, шарпаючися з Гапкою і не пускаючи нахапаних картопель. — А у вас прецінь багато є!..

(Продовження на наступній сторінці)