«Основи суспільності» Іван Франко

Читати онлайн повість Івана Франка «Основи суспільності»

A- A+ A A1 A2 A3

— Щоб тобі так багато віку було! — кричала Гапка, та все-таки згадка про голодну жінку і дітей Цвяхових зворушили трохи її серце, і вона попустила трохи його руки. Користаючи з сього, Цвях хопив іще кілька бараболь, а відтак прожогом кинувся до дверей.

— Бувай здорова ти, упирице, — крикнув до Гапки, — ти, худа собако, ти, копчене поліно, ти, вороняче горло! Дав би тобі бог ласку, щоб тебе на завтра осліпив, оглушив і онімив, мені на радість!

— А, ти, погана душе! — крикнула Гапка, вхопила поліно і кинулася за Цвяхом. Та сей, вискочивши з сіней, хильцем перебіг подвір'я, влетів до супротилежної стайні і за хвилю вишмигнув з неї тою самою дорогою, котрою недавно втікав Гадина перед панею Олімпією.

— А щоб тебе грім божий побив та поразив, щоб ти на місці мазею розіллявся! — кляла Гапка. — От іще чоловік! Потвора! І на яку кару господь бог таку худобу на землі держить? Ой, неспасенна душа того батька та й тої матері, що його такого виховали!

Гапка добре знала, що Цвях був нешлюбна дитина і що всі говорили, буцімто покійний граф Торський, у котрого служила його мати, мав його вродження на своїм сумлінні. Вона знала, що се була й правда, а коли б не вірила людській поговірці, то ненависть графині до Цвяха і його матері була б її в тім упевнила. Та проте й сама вона не любила Цвяха, а особливо ненавиділа його за погане обходжіння з жінкою — доброю та тихою людиною.

"Господи! — міркувала вона, пораючися в кухні, — і десь то бог милосердний підведе першу-ліпшу жінку під таке пекло, під таку страшну кару, щоби жити з отаким чоловіком! Йой! Таже коли подумаю собі про долю тої бідної Марти, жінки отсього поганця, то моя власна щербата доля видаєсь мені раєм! Ось і нині! Неділя свята, людям радість, відпочивок, а у неї з дрібними дітьми нема що раз укусити! Йой! Таже я би сікла, вішала, залізом пекла такого чоловіка! А він, певно, нахапавши в мене бараболі, побіг з нею до коршми, не додому!"

Гапка, очевидно, добре знала Цвяхову натуру, бо й справді він, сміючись дурнувато та півголосом балакаючи сам до себе — все про ту "погану відьму" та "упирицю", — підтюпцем біг до коршми, щоб за нахапану у Гапки бараболю вижебрати у жида хоч чарку горілки. Правда, і в його уяві мигнув образ жінки — помарнілої, сумної та голодної, ситої хіба побоями та слізьми, образ двоїх дітей, що вже кілька день хіба тим жили, що їм з милосердя давали сусіда, в його серці ворухнувся порив — вернутися і занести їм хоч оці картоплі на обід. Але в його здеморалізованій душі добрий порив не міг удержатися довше, як вода на решеті. Він махнув рукою і засміявся.

— Нехай їх чорти беруть, про мене! Буду я ще ними турбуватися! Нехай ідуть так само на роздобутки, як я! А не хочуть, то най здихають! Я про них дбати не буду!

І вспокоївши таким способом своє сумління, він потяг до коршми.

А Гапка, виливши на Цвяхову голову повний верховатий ківш проклять і постановивши собі в душі відвідати по обіді Цвяхову жінку та занести їй і дітям деякі недоїдки з обіду, впала в дуже покутний настрій і, пораючись коло печі, затягла якимось гробово плаксивим голосом стару аскетичну пісню:

Przed oczy twoje, panie,

Winy nasze składamy,

A karanie,

Które za nie odbieramy,

Wyrównywamy.

Kiedy nas karzesz-,

Prosimy cię, adyś się zmiłował,

A gdy się zmiłujesz.

Pobudzamy cię znowu

Abyś nam nie folgował*.

III

Вийшовши з кухні, пані Олімпія звільна і обережно, з тацею в руках пішла до нової офіцини, того невеличкого прибудівку, що врізувався в сад своїми білими стінами. А йдучи, вона пильно озирала все довкола, так пильно, немовби хотіла і найменшу дрібницю заховати в пам'яті.

Нова офіцина — се був невеличкий партеровий будиночок, мурований і критий гонтами, притулений безпосередньо до тої часті офіцини, в котрій містилася кухня. В тім будиночку були дві половини, розділені невеличкими сіньми; в кождій половині був один обширніший покій з двома вікнами в сад і одна кухня з одним вікном на подвір'я. Одна половина тепер стояла порожня; тільки раз або два рази до року в ній пробував хто-небудь. У другій половині жив о. Нестор, і на сю власне половину, висунену геть у сад, обернена була вся увага пані Олімпії. Ось поблискує до сонця вікно, що освітлює кухню. Воно заслонене зеленою патичковою сторою і заперте. Та рама недобре пристає, — видко, долішня защіпка відірвана. Паркан, що відділює подвір'я від саду, не доходить до офіцини, так що перед вікном о. Нестора міститься ще малесенький огородець, обведений не дуже високими штахетами. В огородці колись саджено квітки, та від кількох літ ніхто до нього не доторкається. Грядки поросли буйною травою, попід штахетами розсілися широколисті лопухи і махають своїми гачковатими, сріблясто-рожевими головками повище штахет. Попід стіну поросла буйна хопта: полин, ластів'яче зілля та Чорнобиль пнуться одно поверх другого, зазирають у вікно кухні та пишаються до сонця своїми рясними листочками. Тільки в самім куті городця одинокий могучий соняшник вистрілив високо понад усю оту квітчасту та запахущу юрбу і, треплючи своїми широкими листочками в ранішнім вітрі, спровола силується накручувати свою тверду шию з величезним на ній цвітом туди, куди пливе сонце по безхмарім небі.

Двері до сіней нової офіцини були відчинені. Пані Олімпія знала добре, що о. Нестор щовечора, йдучи спати, сам зачиняє двері за собою на замок. Замок сей, новий, французький, сам о. Нестор купив пару літ тому назад у Львові і ключ від нього носив усе при собі. Коли двері відчинені, значить, певно, Деменюк уже збудив о. Нестора або хто-небудь другий прийшов до нього. Пані Олімпія на хвилину зупинилася в сінях, щоб послухати, чи і хто розмовляє з о. Нестором, а тим часом очі її окинули так само пильно і старанно нутро сіней, як пильно і старанно вона перед тим оглянула зверхній вид сеї офіцини. В сінях було пусто, тільки в однім куті стояла лавочка, котру часом увечір о. Нестор казав виносити в сад, коли хотів посидіти та подихати запахущим вечірнім холодком. Двері від другої, порожньої половини були замкнені; в них і досі стирчав ключ після того, як перед тижнем провітрювали покій. Пані Олімпія без довшої застанови машинально витягла ключ із дверей і сховала його до кишені. В покої о. Нестора було тихо; тільки по хвилі пані почула плюскотання води — знак, що о. Нестор при помочі Деменюка вмивався. Не стукаючи до дверей, пані ввійшла досередини.

— Добрий день вам, отче! — сказала голосно, знаючи, що о. Нестор трохи недочуває. О. Нестор власне вмився і стояв з лицем, закритим рушником. Тремтячими руками він силувавсь утертися, та не міг сього зробити, поки Деменюк, поставивши набік коновку, не підійшов до нього і не обтер йому лице, голову і руки.

Всякому, хто б перший раз побачив невеличку, згорблену, поморщену та тремтячу фігуру о. Нестора, мимоволі насунулось би порівняння зі старим, зверху прив'ялим, а всередині хробачливим грибом. Так і здавалося, що ота жовта поморщена шкура тільки й держить кості без крихітки м'яса та крові, що оця велика сива голова з обголеним лицем і з густим ще, сивим волоссям наверха ось-ось злетить з толуба, — так неміцно держалась вона на довгій худій шиї. Худі, аж страшні, руки з довгими кістлявими пальцями, широкі колись, а тепер запалі груди, вихудлі ноги, обуті без панчіх у якісь старі та протоптані пантофлі, доповнювали образ о. Нестора. Він мав на собі тільки чорну камізельку поверх сорочки і такі ж штани; старенька реверенда, старанно вичищена Деменюком, висіла на кілочку коло дверей, що вели до покою.

— О, о, о! — прошамкав о. Нестор своїм беззубим ротом. — Ве... ве... вельможна пані самі!.. Та де ж таки... А я старий... не прогнівайтесь... адже бачите!..

І він, увесь тремтячи, почав кидатися то в сей, то в той бік, неясно почуваючи, що щось тут треба було зробити, та не знаючи, що власне.

— Але ж нічого, панотче, нічого! — вспокоювала його пані Олімпія. Та він не вспокоївся, метнувся к вікну і мало не перевернув мидницю з мильною водою, котрою тільки що вмивався, опісля рушив у противний бік, де стояла велика шафа від убрання, та й там нічого не здобувши, почав без цілі лапати руками, мурмочучи щось таке незрозуміле не то сам до себе, не то до пані, що все ще стояла насеред кухні з тацею в руках.

Аж старий Деменюк вибавив о. Нестора з клопоту. Спокійно, не кваплячись, він ізняв з кілочка реверенду і, придержуючи неспокійного о. Нестора, надів її на нього. Аж тоді й о. Нестор успокоївся, немовби отся реверенда була для нього сталевим панциром, за котрим він чувся зовсім безпечним, а без котрого грозила йому нехибна загибель.

— Дуже... дуже перепрошаю, що пані добродійка так мене застають!..

— Але ж нічого не шкодить! — з усміхом повторила пані Олімпія.

— А... а... а... пані добродійка тут стоять та й стоять! Ото з мене роззява! Прошу ближче!

І о. Нестор трохи певнішим ходом поступив до дверей, що вели до його покою, відчинив їх і попросив паню Олімпію, щоб увійшла досередини.

— Я зараз! Я за... зараз буду на услуги пані добродійки! — промовив він, лишаючись ще на хвилю в кухні, щоб переговорити з Деменюком, що тим часом, підтягнувши стору і відчинивши вікно, вилляв прямо в огородець з мидниці воду і витирав мидницю якимось старим полотенцем.

— Так як кажете, Юрку? — гомонів о. Нестор. — Єгомость ваш, теперішній парох, не їхав учора нікуди?

— Ні, прошу єгомостя.

— Значить, сьогодні сам буде правити?

— Авжеж що сам.

(Продовження на наступній сторінці)