«Основи суспільності» Іван Франко

Читати онлайн повість Івана Франка «Основи суспільності»

A- A+ A A1 A2 A3

— Та бігме ж то, що се не я! — бубоніла Параска, не рушаючися з місця. — Се, певно, Гадина. Він тут щось порядкував вечором у покою.

— Гадина, Гадина! — гнівно відмовила пані. — Тобі щоб тілько на кого-небудь скинути! А я певнісінька, що се ти зробила.

— Ні, скари ж то мя, господи, що ні! — божилася Параска.

— І не божися надурно, ти, погане насіння! — крикнула пані, — Знаю я тебе так само, як і того твого Гадину. Обоє ви добрі гадюки! Ну, та чого стоїш? Іди буди других! Адже, певно, всі сплять, хоч уже сонце он як високо!

— Та нині, прошу ясної пані, неділя.

— О так, вам аби неділя! То що, в неділю їсти не треба? Бігай збуди Гадину, нехай зараз біжить до пахтаря по молоко і сметанку. Не бійся, той, певно, давно встав і корови подоїв. Може, вже й до Львова поїхав.

— Як поїхав, то молоко й сметанку для ясної пані лишив у пивниці, — вспокоювала Параска, очевидно, мало що собі роблячи з грізного голосу пані Олімпії і все ще позіваючи та чухаючи розпатлані, давно не чесані коси.

— А потому збуди Гапку і кажи їй, щоб зараз розпалювала під кухнею. Старий Деменюк, певно, вже й без тебе встав. Ну, ти ще стоїш? Та махай, тумане!

Параска врешті рушила з місця, та коли пані відвернулася від неї, вона підняла обі руки до лиця і, закривши вказуючі пальці, немов ріжки, приложила їх до чола, а перекрививши лице, зробила огидливу гримасу в сторону пані, помахала головою і прожогом кинулася бігти зі спальні. Та в темних сінях мало що не впала, спіткнувшися о стару масницю, котрою були підперті сінешні двері.

— Тьфу! Пек тобі! — крикнула в сінях Параска, та так голосно, щоб пані могла чути. — І все якась мара ставить оту масницю підо двері, бодай їй руки покривило!

І Параска люто копнула масницю ногою, так що посудина з лускотом покотилася геть у сіни. Параска добре знала, що не хто, а тільки сама пані поставила масницю під двері, та хотіла хоч тим невинним способом помститися на пані за перерваний сон і ранішню лайку.

А пані Олімпія тим часом узялася до свого туалету. Вона вмилася і, причесавши перед дзеркалом сиве та буйне ще волосся, наділа свою звичайну чорну сукню, котру носила вже пару літ. Давно вже перестала вона строїтися — раз, що по смерті мужа відносини маєткові геть-геть попсувалися, а по-друге — не було й для кого. Сім'я її не то відцуралася, а так якось мовчки забула, з сусідами ще за життя графа вони не жили, тож і гості не бували в Торках майже ніколи. Убравшися, графиня, виходячи, накинула поверх сукні таку ж чорну мантильку, бо літній росистий ранок був холодний.

Виходячи зі своєї спальні, що була заразом її канцелярією і уборною, пані Олімпія озирнулася довкола з якоюсь турботою, мов з острахом. Вона не довіряла нікому з тих людей, що її окружали, знала, що всі її ненавидять, що ніхто її не любить і добра їй не бажає, і жила між ними, мов у лісі між дикими звірами. Ніколи від страшної катастрофи, що була причиною смерті її мужа і пожару двора, вона не мала спокою. Все переслідувала її тривожна думка: ану ж ті люди, ті дикі звірі, кинуться на неї, розірвуть її! Вона зразу думала лагідним обходженням піддобрити їх, але швидко з переляком побачила, що лагідне обходження тільки осмілює, роззухвалює їх, а зовсім не привертає їх серця до неї. І вона знов вернула до свого давнього способу: держати "ті бестії" здалека від себе, на кождім кроці давати їм почути свою погорду. От тим-то й жила вона в вічнім острасі. Уб'ють, обрабують, — такі картини раз у раз вертілися в її уяві. Виходячи, вона озирнула свою спальню по старій привичці, хоч і знала, що рабівник, коли б в її неприсутності сюди дістався, не найшов би майже нічого такого, що би йому оплатилося забрати. Правда, горіхова шафа для убрання, магоневий викладаний столик для туалетових приборів і комода з білизною свідчили про колишню заможність. Та в шафі висіли якісь старі, давно відложені сукні, в шухлядці столика лежало хіба пару старих і повизублюваних гребінців та слоїк помади до волосся, а в комоді також невеликі були скарби. На стінах висіли два чи три старі портрети, а в кутику коло ліжка пані Олімпії стояла невеличка дубова, залізними штабами окована і міцно замкнена скринька — каса пані Олімпії. Та тільки біда, що каса та звичайно дуже бувала вбога, а нині була майже зовсім порожня, коли не числити жмені мідяних монет, що були розсипані по дні. Та проте пані Олімпія не любила нікого допускати до своєї спальні, особливо вдень, і, виходячи, замикала віконниці зсередини, а двері на колодку знадвору.

Зо спальні пані Олімпії виходилося в вузькі і темні сіни; світло до них падало тільки крізь мале подовгасте віконце над дверима. Колись в тім віконці були шиби з грубого матового скла, але вони давно були повибивані, так що пополудні сонце світило прямо в сіни, але ранком у сінях було досить темно. З противного боку до тих сіней притикав "салон" — обширна кімната, прибрана сяк-так по-панськи, та звичайно замкнена. Її відчиняли тільки для "гостей": приїде часом у село комісар, або лікар, або навіть пан староста, чемність велить заїхати у двір, і от пані Олімпія, хоч в душі клене нахабників, все-таки, рада-не-рада, відчиняє "салон", провітрює і отоплює його і приймає гостей. В остатніх часах син її трохи частіше заставляв її відчиняти салон. Гуляючи часто у Львові, він привозив інколи з собою своїх молодих товаришів і знайомих — трохи мішане, та зато голосне і веселе товариство. Тоді салон графині наповнявся шумом молодих голосів, сміхом і жартами, димом сигар і атмосферою різних парфум, котрих уживали ті "добре виховані" молоді люди — бо, звісно, тільки з такими й товаришував молодий граф Адась Торський. До пізньої ночі пили чай, грали в карти або велися широкі розмови. Пані Олімпія була одинока женщина в тім товаристві, та все-таки чулася в своїм елементі, чулася між рівними собі, віддихала душею після того ненастанного пригноблення, в котрім плило її життя. Правда, спосіб життя сина був для неї джерелом незліченних прикростів і турбот, та в молодій веселій компанії вона забувала про все і вдячна була синові за ту розривку.

Ось і нині вона надіється тих гостей. Адась учора сам приїжджав із фільварку ще вранці. Вчора по обіді він поїхав до Львова, а сьогодні к обідові має вернути з компанією. Пообідають на фільварку, де Адась оце перший рік трібував сам завідувати господарством і провадити адміністрацію, а після обіду зайдуть на чайок до двора. Та пані Олімпії бажалося подати гостям замість голого чайку — каву, і ось вона замовила у жида, що орендував двірське поле враз з худобою і торгував молоком у Львові, достаточну порцію сметанки. Знаючи добре, що ані на Параску, ані на Гадину не можна було спуститися, вона, убравшися якмога швидше і замкнувши свою спальню, вийшла з сіней на подвір'я, щоб самій усього доглянути.

— Ах, як же тут чудесно! — мимоволі вирвалося з її уст, і вона глибоко відітхнула, захапуючи в груди якмога більше повітря. Чисте свіже повітря насичене було пахощами липового цвіту та жасмину, що здоровими кущами обплітав і вкривав сумовиті руїни — згарища панського мурованого двора. Вийшовши з сіней і заперши двері за собою, пані Олімпія поперед усього звернула очі на ті згарища. По старій звичці, без сумніву. П'ятнадцять літ від смерті мужа оті згарища його двора стояли перед її очима — понурі та непривітні, як її згадки про графа Торського, та при тім невідступні, незнищимі. Якоюсь магічною силою тягли вони до себе її очі. Не було на світі місця, котре б вона так горячо, завзято ненавиділа, як оті згарища. Адже ж тут безсердечний тиран мучив і катував її довгі-довгі літа! Тут убито її молодість, потоптано її красу, скалічено її душу, затроєно серце і думки. А прецінь пані Олімпія не могла перейти через подвір'я, через вулицю, через сад, через алею, щоб з кождого місця не озирнутися на ті згарища. І з кождого місця вони дивно якось вражали її серце, будили холодну дрож у всіх суставах, мов німа, таємна і страшна погроза. По смерті графа люди в Торках довго розповідали, що небіжчик граф ходить по згарищах, немов шукає чогось, голосно стогне і ридає. Графиня не вірила тому, гнівалася, коли хто передавав їй сі оповідання, та проте смертельно боялася ніччю вийти на подвір'я і поглянути на згарища. Чи мала ж би се бути правда? Чи мав би її мучитель ще й по смерті не давати їй спокою? Не раз і не десять збиралася пані Олімпія усунути ті згарища. Раз уже навіть робітники були наняті. Та все якась несподівана пригода не давала виконати сей замір. То жнива наглі випали, то буря робітників розігнала, а потім град збіжжя витовк, і гроші, відложені на випрятання згарищ, ішли на іншу ціль. Немов якась фатальність висіла над ними, змушувала паню Олімпію жити під ненастанним вражінням сеї ненависної руїни.

(Продовження на наступній сторінці)