«Гуцульський король» Іван Франко

Читати онлайн оповідання Івана Франка «Гуцульський король»

A- A+ A A1 A2 A3

[У часі мо]його побуту в Довгополі над Черемошем лі[том] 1898 р. трапилося раз так, що мене й жінку [одн]ої ночі страшенно розболіли зуби. Стогнучи, охаючи та розпучливо перевертаючися з боку на бік, ми обоє, одно в однім кінці кімнати, що служила нам нічлігом, а друге вдругім, проводили безсонно в нічній пітьмі годину за годиною, з болю не чуючи навіть дзвінкого шуму Черемоша, що закручувався здоровою вужакою зараз же біля вікон нашої хати. Виснажені болем, наші нерви отупіли; ми не говорили з собою нічого і з тупою резигнацією ждали ранку.

Вчасним досвітком ми повставали — запухлі, невиспані, мов осуджені. До нас у хату заглянула молодиця, що прислугувала нам, і здивувалася, бачачи нас уже на ногах.

— Панство повставали так вчасно! А то чого?

Я сказав їй про наше лихо, що за всю неспану ніч обридала нам і постіль.

— Ай, ай, ай! — скрикнула молодиця. — Чому ж ви не збудили мене?

— А що ж би ти помогла нам? — промовила жінка.

— Я не я, але була б побігла до Мандрика.

— То що за Мандрик?

— А отой старий, наш близький сусіда; він пишеться інакше, Освіцінський чи як там, а в селі всі називають його Мандриком. А його син Іван — то вам не треба ніякого цирулика, такий майстер зуби рвати. З усіх гір до нього йдуть, навіть єгомості приїздять.

. . . . . . . . . . . . . .

Та ось від вікон, що тільки що розжеврілися були до сходового сонця, забігали тіні по протилежній стіні, на ганку почувся стук кроків, і по хвилі ввійшли оба Освіцінські.

— Помагай біг! Йик ночували, ірщені? — привітався старий, ледве чутно шамкаючи беззубим ротом. — Ай, мій панчику пишний, а чому ж ви не післали за нами, коли у вас таке вчіпилося? Та ми би зараз!.. Ми на таку річ помагаємо, богу дякувати!..

Молодший Освіцінський привітався також. Се був статний чорнявий гуцул, звиш 40-літній, уже давно жонатий. З його постави і рухів було видно, що він привик обертатися з усякими людьми і певний себе, знає свою вартість.

— Та де в вас болить? Котрий? — запитав він, наближаючися до мене. Я вказав болючий зуб, він попросив мене лягти на ліжко, а старий, усе балакаючи, вже був біля моєї голови.

— А так, так, мої любенькі,— приговорював він,— то вже так кажуть, що ми оба з сином ходимо: один тримає, а один рве. Ха, ха, ха! То так жартують люди, бодай здорові були. Часом, як який дітвак, то кидається, кричить, та й придержати треба. А то звичайно — крий боже. А все ніби відважніше йому, як я при нім. Бо то він від мене й навчився. Певно, не навчився б, якби йому бог такої руки не дав, такого чуття в пальцях. От молодші, жаден не навчився. Що кому бог дасть! Аякже, мій панчику пишний та чемний! Та й ви, панечко молода, не бійтеси! Навіть не почуєте, коли вам вітьигне. О, мій син у тім майстер! До нас не то прості гуцули йдуть, але й їмості не раз приїжджають.

Тим часом молодший видобув із своєї невідступної дзьобні цирулицькі кліщики, старі і порядно заржавілі, і, приступивши до мене, просив дозволу помацати хорого зуба.

— Прошу, ни бійтиси, паночку. Ще не знати, чи йому пора рватися, може, він здоров і тілько так жартує? Бо то всяко буває. Зуб також має свою натуру. Треба її знати, треба з ним уміючи. От мені, якби я так не посмотрив його пальцем (він у тій хвилі легесенько обсмотрював мій болючий зуб, який немов зі страху від приходу гуцулів і зовсім перестав боліти),— адже відки би я знав, чи він готов рватися і йик за нього братися? Адже потиснеш його занадто міцно, то він готов у кліщах хруснути, як горіх, а візьмеш занадто слабо, то він виховзнеться тобі з кліщів.

Я так заслухався його балакання, що ледве тоді почувся, коли в мене в роті справді щось легко хруснуло, як розколений горіх.

"От тобі й на! — подумав я.— Справді занадто цупко взяв, розколов".

Але гуцул уже поклав із своїх кліщів мій вирваний зуб на столі і говорив прицмокуючи:

— От біднечкий! Пек, пек, пек! Вийшов, вийшов увесь з корінцями. Тепер лише водички-плинички, вимити йимку,— мете мати спокій.

Заохочена тим успіхом, жінка й собі дала виконати таку ж операцію, яка повелася так само легко і майже без болю. Гуцульські пальці справді проявили незвичайну чуткість і певність, якої міг би позавидувати їм фаховий цирулик.

— От і видите! От і видите! — радувався старий Освіцінський, бачачи, що ми обоє задоволені з їх операції. — Я казав, що мій Іван майстер неабиякий! О, то у нього від мене. Я також колись. О, я бував і по панах, і по міщанах. До мене з Кут ішли, хоч там у них жид Фроїм був, що кров пущав і зуби рвав. А з зубами до мене йшли, все казали, що ні в кого нема такої легкої руки, як у мене.

Я заплатив "майстрові" за його труд, хоч він зразу й опинався брати гроші, а жінка задержала їх на снідання. Старий балакав ненастанно, від зубів давно вже перебіг на колишні порядки в горах, на опришків, на пушкарів, що мали гонити за ними, і на їх коменданта Герлічку, устєріцького мандатора, прозваного гуцульським королем.

— Ото пан був! Фудульний пан, дай му боже царство! Нема нині таких. То, бувало, не приступай! Аби-с отак нічого не винен, аби-с по-добру до нього йшов, а станеш перед ним, то все тіло на тобі терпне! Душа в п’яти ховався, як миш у нору. Той, бувало, як крикне, аж гори дрожать. На всі гори воєвода був. Все, бувало, каже: "Я від самого цісаря мандат маю! Я вам не простий мандатор. Мене вислали в гори, аби тут порядок був, аби ні жадного опришка не було".

— А хіба тоді у вас багато опришків було? — запитав я.

— Та ніби, як вам сказати, було й не було,— відповів старий.— Отаких правдивих опришків, от як то повідають про Довбуша, таких, що ходили по долах, на панцькі двори або й на цілі міста нападали, з войськами билися,— та де вже, таких за наших часів не було. Не видали ми таких. А от, знаєте, у гуцула гаряча кров, часом у коршмі поб’ються, один другого топірцем махне та й скалічить або й заб’є,— ого, вже біда, вже мусить тікати в опришки. Ще би панів не так боявся, як своїх людий. Бо тоді у нас як було: кривда кому, один одного побив, покалічив або й забив,— бо нарід буйний був, — ого, вже покривджений або його рід біжуть на кичеру, трембітають до своїх, збивають ровту та й ідуть мститися. І вже нещастє там, куди вони прийдуть! То вже не пошанують ні старого, ні малого, а як найдуть винного, то б’ють, мучать, огнем припікають і, що захоплять у хаті, все беруть. Тo таких ровт гірше боялися, як панів, і йшли в опришки. То ніби як? Зайде десь у полонину, в пусту зимарку, та й живе собі там, ніччю заходить додому, набере там чого їсти та й знов іде, аби вороги не бачили. Так пробуде якийсь час, доки там роди посварені якось не погодяться. То такі були опришки. Але як трафилося, що таких опришків зійдеся в полонині більше, та посідають собі, та розложать ватру, кулешу варять, люльки курять та й балу-балу... Сей те згадує, другий щось інше. А далі зговоряться, кождий про свою біду, що його привело в опришки, а хто його ворог або хто людей кривдить, та й піде у них у всіх пізьма на того чоловіка. Чи то багатир якийсь буде, чи панський вірник, що перед панами на людей говорить,— то й вони давай, почнуть на нього змовлятися. Що їм там у горах! Вільні, як птахи, молоді, дужі, вже їм здається одному з другим, що й пана над ними нема! Та й гайда! Умовляться, коли, де й як, часом ще добрий чоловік, не опришок, трафиться, що доповість їм, які там у того чоловіка чи пана заходи, які слуги, які пси, які порядки... Чи то багато треба таким запалькам! Ого, чуєш, уже напали, ґазду зв’язали, на муки брали або й забили, гроші забрали — от тобі й опришки!

— То нібито значить: і опришки й не опришки,— докинув усміхаючися молодший Освіцінський.— Так, як то у нас кажуть: злодія в селі нема, самі люди крадуть.

Та й засміявся тихим, беззвучним сміхом.

— Говори! — скрикнув батько. — Та вже тоді, як таке скоїться, то й сліпий побачить, що то опришки. А нашому пану мандаторові лиш того треба. Зараз покривджені до нього, вбитого чи покаліченого на дарабу та й везуть до Устєрік! Лемент, гвалт, крики. А пан Герлічка аж підскакує, аж по хаті бігає, аж зубами скрегоче. Нібито він так сердиться на злочинників. Але де там! Він з радості руки затирає. Бо се ж для нього празник, хапатня! Тут покажеться його сила, його цісарський мандат. У тім селі, де сталося злочинство, вже він там пан, цісар, старший від цісаря. Бо що цісар? Цісар сидить у Відні та й нічого не знає, а наш пан загляне в кожду хату, розпитує кождого, хто знає і не знає про діло, і, що найважніше, має право кождого зв’язати, бити, закувати в кайдани, забрати з собою і навіть покарати смертю. Без суду, без права, по власній уподобі. Не вірте, панчику? Отже бог мені свідок, що не брешу. Та куди! Часи недавні, ще й п’ятьдесять літ не минуло, а вже як зачну оповідати, то оті молоді й вірити не хочуть! Мав, мав таку власть наш тодішній мандатор, якої нині й сам намісник у Львові не має!

— Та ви, дєдику, розговорилися,— промовив з легким докором син,— а забуваєте, що в нас сьогодні робуча днина.

— Ага, ага! — похопився старий. — Правда твоя, треба би хоч одно сінце зробити. Літечко боже не жде, у нас у горах швидко минає. Не зробиш тепер сінця, прийде маржина з полонини, чим узимі погодуєш?

Я завважив, що дідусь уже занадто старий, щоб міг ставати до коси, що йому пора би посидіти біля хати, відпочити, на сонечку погрітися.

(Продовження на наступній сторінці)