«Основи суспільності» Іван Франко

Читати онлайн повість Івана Франка «Основи суспільності»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ах, то делікатне діло! — горячо промовила пані Олімпія. — Секретне діло, котрого я не повинна б розголошувати. Ну, та вам, як старому приятелеві... — і вона, добре обчислюючи ефект кождого свого слова, через стіл простягла свою руку, не зовсім іще позбавлену красоти і еластичності, і м'яко стиснула нею костомахи, обтягнені поморщеним жовтим пергаментом, що становили руку о. Нестора. — Ви знаєте, який у мене Адась красавець, який приємний у товаристві, як уміє подобатись жінкам. Ох, я то давно говорила, що не наука, не знання, не служба, а красота і товариські таланти будуть основою його щастя. І, подумайте собі, одна молода княжна — фамілії не можу вам сказати — смертельно влюбилася в нього. Вродлива, , як ангел, а маюча... Ну, про те нема що й говорити. Досить сказати, перша партія на ввесь край.

— Ну, то дуже гарно! Дай боже щасливо!

— Певно, певно, що гарно; я з усього серця бажаю Адасеві поводження в тім ділі. Та все-таки власне се діло робить мені величезний клопіт.

— А то чому?

— Бачите, в нашім стані такі діла не уладжуються так шасть-прасть. Тут з обох боків ідуть довгі пертрактації, переговори, іноді навіть формальні шпіонування. Тут усе обдумується, важиться, обчислюється. І характери, і склонності та вподобання обоїх молодих, і їх життя, ступінь освіти та вся минувшина аналізуються з обох боків на фамілійних радах скрупулятно, і життя родичів, близьких свояків, і вся, так сказати, генеалогія підпадає під остру критику. Ну, та з тим усім я спокійна. Наш рід хоч не княжий, та все-таки ні стародавністю, ні традицією, ні блиском заслуг тамтому не уступить, а минувшина і прикмети Адася також не бояться критики.

Злобні іскорки живіше замиготіли в очах о. Нестора.

Пані Олімпія, чуючи їх погляд на своїм лиці, схилила очі і сильніше стисла руку о. Нестора.

— Ну, ні, — додала вона, відповідаючи немов на якийсь невисказаний ним закид, — про се не думайте! Так глибоко критика не буде входити. Та інша річ мене тривожить — фінансовий бік справи. Правда, тут критика другої сторони не мусить бути така остра, та все-таки... Прийдеться приймати і віддавати візити, — вже се одно, знаєте, що значить при теперішнім стані нашого маєтку. Кілько тут треба вложити, щоб привести до відповідного порядку помешкання, будинки, туалет, стіл і все, чого треба. Та бо на тім не досить. Треба показати, що Адась господарює, що вміє дбати о маєток, уміє адмініструвати своїм і чужим добром. Він власне почав на фільварку будувати гуральню...

— Чув я, чув про сю його фантазію! — буркнув о. Нестор.

— Чому ж се фантазія? Адже гуральня — одинокий промисл, котрий приносить честь шляхтичеві і дає певний дохід.

— Нехай і так! Але як же се він розпочинає будувати гуральню, не маючи в кишені грошей, а тут іще програє в додатку півтори тисячі? Хіба фантасти або безумі так роблять.

— Зовсім ні, панотче! Зрозумійте його ситуацію! Між товариством, в котрім він тепер обертається, є також брат його будущої богданки. Той брат грає в карти, закликає Адася — ну, годі ж хлопцеві відмовити, і Адась програє. Той самий брат буває іноді у Адася на фільварку в гостині — і нині, мабуть, буде — і знаючи, що Адась має думку про його сестру, пильно придивляється господарству і прислухується до господарських планів Адася. Що ж природнішого, як висунути на перший план збудування гуральні? Бачите тепер, що одно і друге стоїть в зв'язку, входить в план нашої — скажу так — кампанії. Коли б тілько продержатись з честю якийсь час, довести план до діла!

— Ну, так затягніть позичку!

— Не можна, панотче! Що вже там кажіть — маєтність наша невеличка, а вся вартість її, вся слава нашої економії перед посторонніми власне в тім лежить: гіпотека чиста! Се так, якби хто панночці сказав найкращий комплімент. Я вже що інше думала — продати ліс, хоча він також немала примана і окраса нашої маєтності. Та тепер продавати його — то значить кинути його зовсім у болото, позбутися його запівдармо. Тепер у дров'яній торговлі застій, ціни доброї нема, значить, продаючи його тепер, ми зараз би скомпрометували себе ще гірше, ніж затягаючи позичку. Всякий би казав: "Ого, мусило їх дуже притиснути, коли аж до такого нерозумного інтересу взялися". Може, взимі шанси поправляться, тоді, очевидно, я ліс продам і буду в стані очиститися від усіх зобов'язань...

Пані не договорила і оп'ять меланхолійно благаючим поглядом зависла на лиці о. Нестора. Та той мов не розумів, про що річ ішла. Він звільна шелевів губами, мов шепчучи щось без голосу. Голова його похилилася наперед, перегнулася трохи набік, немов він силувався ловити ухом якусь далеку таємну вість. В тій хвилі в повітрі загудів голос великого дзвона церковного, а зараз за ним заплакали й два менші дзвони:

— Бам-билю, бам-билю, бам-билю! бам! бам!

— А! Дзвонять на утреню! — сказав радісно о. Нестор і встав з крісла. — Даруйте, ясна пані, я мушу йти.

— Ну, а наше діло? — з виразом розчарування процідила пані Олімпія.

— Наше? То є, властиво, ваше діло! — сказав поспішно о. Нестор. — Що ж, щастибі, щастибі на все добре! Я не хочу несправедливо судити про Адася і бажаю йому всього доброго.

— О, я знаю се, знаю! — з уданим жаром промовила пані Олімпія. — Я знаю, що ви бажаєте йому добра і не відмовите своєї помочі, коли ходить о те, щоб те добро осягнути.

— Помочі? — з переляком видивився на неї о. Нестор. — Чим же я можу йому допомогти? Я старий чоловік. Коло панночок зроду-віку не вмів заскакувати...

— Ах, жартуєте, панотче! — весело скрикнула пані Олімпія, вставши також з місця і збираючи зі стола посуду і накриття. — Ну, та се діло важне. Ми ще про нього поговоримо, правда? Адже ж я думаю, що наша довголітня знайомість, наша приязнь дає мені право говорити з вами по щирості! Ну, ну, так до побачення! Ах, а ще одно, трохи не забула! Сьогодні оті молоді люди, що я про них згадувала, Адасеві товариші, будуть у мене в гостині. Хочете, щоб я й вас запросила, щоб ви побачили, послухали їх?

— Мене? — оп'ять з переляком скрикнув о. Нестор. — А мене чого між молодих паничів? Що я для них за компанія? Ні, ні, дякую красненько!

— Ну, як думаєте. А були б побачили брата тої панночки, про котру я згадувала.

— Брата! А що мене той брат обходить? Ні вже! Я волю посидіти у себе спокійно або пройтися по саду!

— Воля ваша! До побачення, панотче!

І пані, забравши посуду і накриття, вийшла від о. Нестора. А той мовчки, та ненастанно порушуючи губами, почав збиратися до церкви.

IV

О. Нестор правив утреню дуже помалу. В речах обряду і богослуження він був педант. Кожду молитву читав чи співав звільна, виразно, не кваплячись і не ковтаючи слів, і того самого вимагав від дяків. Парох місцевий, наслідник о. Нестора, о. Крайник, молодий ще і дуже живого успособлення чоловік, прийшовши до церкви в півутрені, дуже нетерпився в закристії. Він був натще, і його ждала довга служба божа з проповіддю і акафістом, а о. Нестор по утрені буде вільний. О. Крайник недуже прихильно відносився до о. Нестора, хоча в очі йому чинився дуже покірним та послушним через те, що о. Нестор жив у дворі і, як мовиться, "мав плечі" у коляторки. Правда, о. Крайник досі не потребував протекції о. Нестора і духом чув, що в разі потреби о. Нестор не дуже б квапився йому допомогти, та все-таки він волів заховувати хоч про око людське приязні відносини до свого попередника, знаючи, що той бодай коли-не-коли виручить його в церкві, а хто знає, може, коли допоможе і де в чім іншім.

Уже була майже восьма година, коли о. Нестор ледво-не-ледво дочитав утреню. О. Крайник, не чекаючи, поки він усе скінчить, убрався в фелон і став у царських вратах до мирування; ся функція несла певний, хоч і невеличкий, дохід, і тут парох не давав другому виручуватися. Крім того, у о. Нестора дуже вже тряслися руки, щоб він міг братися за се утяжливе діло. Він і так, утомлений цілогодинною стоянкою при вівтарі, вийшовши в закристію, як був у фелоні і єпітрахілі, так і сів на м'якім, шкурою оббитім кріслі і довгу хвилю кашляв та важко віддихав, поки Деменюк, повертаючи та нахиляючи його, як автомата, знімав з нього богослужебні ризи.

— Га, га, старість не радість! — воркотів о. Нестор, важко хитаючи головою. — Не служать ноги... ані груди... ні! А проте слово боже... святе officium...* ні, ніколи не згоджуся на те, щоб отак питлювати, як ті наші молоді.

Сей докір, хоч загально сказаний, відносився, без сумніву, і до о. Крайника, котрий, по скінченім мируванні ставши на службу божу, ще заким о. Нестор добре видихався, добіг до Євангелії. О. Нестор, сидячи в кріслі, раз у раз хитав головою, немов дрімав, від часу до часу своїм старечим голосом підтягав ураз із дяками святі співи, та все уривав, коли дяки починали занадто швидко дроботіти, і оп'ять критично хитав головою.

Проповідь о. Крайник звичайно говорив не по Євангелію, а аж по закінченні служби, перед акафістом, і для того о. Нестор не дуже довго й ждати мусив на кінець властивого набоженства. Коли дяки відспівали "Буди ім'я господнє", він при помочі Деменюка встав, поправив на собі реверенду, перехрестився тричі і, взявши старий солом'яний бриль, прямо з закристії боковими дверми вийшов із церкви.

(Продовження на наступній сторінці)