«Похорон» Іван Франко

Читати онлайн поему Івана Франка «Похорон»

A- A+ A A1 A2 A3

Лєґенда про великого грішника, що навертаєть ся на праведний шлях візиєю свойого власного похорону, стрічаєть ся часто в житиях сьвятих, та пришпилила ся в Іспанії до оповідань про грішне житє Дон Жуана де Теноріо. Може закинуть мені, що я позбавив сю лєґенду аскетично-реліґійних мотивів і переніс її на чисто сьвітський ґрунт, — але й се в значній мірі зроблено вже в оповіданю про Дон Жуана. На сій старій основі я спробував виткати нові взірці. Наш час великих клясових і національних антаґонізмів має значно відмінне понятє про великого грішника, ніж час Филипа II. і Торквемади. В тім однім пункті я позволив собі троха змодернізувати стару лєґенду, лишаючи зрештою її основу незмінену з усіми її аллєґориями і симболями. Може стріне мене закид, що все тут занадто темне і немотівоване. Щож, такий закид буде по троха і оправданий, та я думаю, що вглубивши ся троха і прочитавши поему другий раз, кождий побачить, що вона не так то дуже й темна. З рештою кому нелюбо, нехай і не читає.

 

І.

Велика заля сьвітлом вся залита.
Горять лямпи й ряснії жірандолі,
І повінь іскор наче стежка бита

У зеркалах великих ллєть ся долі.
Там на ґалєриї музика грає,
Гримить, то плаче, мов дитина в полі.

По серед залі стіл довжезний сяє
Від срібла, скла й точеного кришталю,
І довгий ряд букетів розділяє

Мов скиба зі смараґдів і коралю
В подовж його сніжисто-біле поле.
Вельможне панство заповнило залю:

Блиск туалет аж сліпить око кволе;
Горять алмази, чути шелест шовку,
А блиск очей красунь аж серце коле.

Мов п’яний зір блукає: тут головку
Чудову схопить, там лице марсове,
Там сніжно-білу шийку. Без умовку

Розмова ллєть ся, клекотить чудове
Гудінє, де сотки шумних привитань,
Солодкі шепти, срібний сьміх, перлове

Признанє, град уриваних запитань
Мішаєть ся, витворює вражінє
Живої маси, де з турбот і скитань

Втишаєть ся душа, щеза сумлінє,
Все одиничне тає, пропадає,
Жиє лиш тлум, гуртове сотворінє.

Ось панство звільна при столі сідає.
Довжезний ряд — по черзі, чорні фраки
Й цьвітисті строї. Тихо доглядає

Порядку служба; думав би, що таки
Сам з себе кождий там сів, де належить
За честь, літа й службовиї відзнаки.

Почав ся бенкет. Шумно! Не бентежить
Нікого з тих шести соток ізбранних
Ніяке горе, шляху їх не стежить

Ніякий ворог, в ясних блисках ранних,
У пурпуровім сяйві перед ними
Весь сьвіт. Нема убогих, безталанних!

Так дзвінко ті сьміють ся херувими
У модних сукнях! Щиро так жартують
Пани створіня! Мов солодкі рими

Складають ся в гармонію, римують
Розмови й брязкіт срібної посуди
І колір вин, що в келіхах шумують.

Свобода тут підносить кожді груди,
І радістю палають кожді очи,
І гордощами, що минули труди,

Що день настав після страшної ночи!
Здобута величезная побіда,
Не зможе вже піднятись і не схоче

Грізна рука розбитого сусіда.

ІІ.

І я сидів на бенкеті між ними,
Та не було в мойому серці тону
Веселости й свободи ні краплини.

Мов Юда той серед синедріону,
Котрому він Христа продав на муки,
Так я сидів на бенкеті отсьому.

І я всьміхаючись стискав ті руки
Що-йно з крови братів моїх обмиті,
І ссали грудь мою їдкі гадюки.

Блискучі дами, радощами ситі,
Гляділи то цікаво, то згірдливо
На мене й усьміхи дусили скриті.

А я, хоч серце рвало ся, ліниво,
Спокійно поводив по них очима
І усьміхавсь — щасливо чи сонливо.

Музика грає.. В моїм мізку блима
Якийсь там огник, спомин незабутий,
І враз він різко заскрипів дверима,

І рій якийсь вірвавсь кровавий, лютий,
І крик підняв ся, плач і зубний скрегіт:
"Ти зрадник! зрадник! Зрадив люд закутий."

Музика грає, мов чортівський регіт,
Мені ж мороз подрав по за спиною,
І тілом затрусив смертельний дрегіт.

Ох, та музика! По що там за мною
Вона реве і душу всю термосить,
Мов вітер пустку з ветхою стіною ?

Чого та скрипка плаче і голосить,
Мов сто мамів ридає за синами?
Чого той бас реве і пімсти просить ?

По що мені такими голосами
Пригадувати те, чого й без того
До гробової не забуду ями?

Я-ж тямлю: Позавчора ще нас много
Грізною армією йшло до бою,
А кождий повен був огню сьвятого.

Я-ж тямлю: За права людей, за волю
Ми піднялись на кривдників відвічних,
Своєю кровю всім купити долю.

Вже много військ їх ми розбили стрічних,
З землею много їх твердинь зрівнали,
І славою діл своїх героічних

Ми решту як зайців все далі гнали.
Ті, що тепер так бучно бенкетують,
Як цупко ще позавчора втікали!

Тепер вдають хоробрих і жартують,
Та певно ще їм дрож по нервах ходить,
Аж на побитих страх свій відкатують!

О, страх найгіршую жорстокість родить!
Я тямлю, як ми їх зігнали в купу,
Як рибу в сак. Ось-ось перегородить

Наш відділ їм утеку в нічку глупу!
Ось наш зелізний перстінь їх обхопить
І впре в долину, мов пшоно у ступу,

І всю їх міць в їх власній крови втопить.
Вже все було на той удар готове,
Вже руки ждали за мечі ухопить,

Завзяте тліли тисячоголове,
І зуби сціплені знаку чекали,
І в грудях спертий дух, уста без мови...

Вони-ж мов вівці ті в кошарі спали;
Безрадність і зневіра в власні сили
Їм обережність навіть відібрали.

Один лише не спав, один в тій хвили
Про всіх їх думав — князь онтой, з лицем
Блідим мов труп, онтой дідусь похилий!

Він за старця перебраний тихцем
Прийшов до мене і почав шептати...
Прикинувсь моїм ангелом, вітцем!

Він, Сатана, аж плакав, щоб налляти
Мені крізь вухо в саму душу трути,
Щоб свій язик гадючий підіпхати

Мені під серце! Змию, змию лютий!
Ти побідив ! В душі моїй дупло
Знайшов і вліз. Я зрадив люд закутий!

Я зрадив местників і вибрав зло.
Братів покинув, видав на різницю!...
Ще день минув, а сонце як зайшло,

То нашу славу вклало у гробницю !
Герої наші мов снопи купками
В крови лежали; мов коса пшеницю.

Стяла їх смерть зрадливими руками.
Ніхто не втік. Коли їм стало звісне
Моє відступство, йшли на смерть без тями.

Музико, цить! Бо в мене серце трісне!

ІІІ.

Музика стихла. Зо стола посуду
Зняли, вина в чарки поналивали,
Втишив ся гомін зібраного люду.

Всі наперед порядок тостів знали
І знали: перший князь промовить має,—
С цікавістю його промови ждали.

Він встав і так з усьмішкою мовляє :

"Господу дякувать,
Панство моє,
Що нам підскакувать
Нинька дає.

"Що ще нам дихати
Нинька велів,
Не в траву пчихати,
Слухать чмелів.

"Але-ж бо круто вже
З нами було!
Бачить ся, люто все
Пекло гуло!

"Бачить ся, уші вже
Чорт наострив,
На наші душі вже
Міх свій розкрив.

"Стерпла нам шкура вже,
Кіс сліпив блиск,
Хлопського шнура вже
Чули ми стиск.

"В костях зненацька щось
Мерзло й пекло,
Мов там богацько ось
Ціпів пройшло.

"Доси розмислити
Я не зумів,
Як се ми виштрикли
Чорту з зубів ?

"Чи обчисливши ся
Сам зміркував,
Що поспішивши ся
Страту би мав?

""В пеклі, в огні? О ні,
Розхід оден!
З них на землі мені
Ліпший хосен!

""Хай ще побавлять ся
Як чия хіть!
Час прийде, ставлять ся
Всі в мою сіть."

"Що, не льоґічно-б він
Се міркував ?
В льоґіці вічно він
Сильний бував.

"Фрази загальної
Він не признасть,
З стежки реальної
Збить ся не дасть.

"Всякі прінціпи
Приймає на сьміх:
Хай там дуріпи
Тримають ся їх!

"Всі ідеали —
Брехня і бридня.
Словом, панове, він
Наша рідня.

"Майстер в політиці,
В штуці житя.
Всі наші сьвіточі —
Його дитя.

"Він наш учитель є
З давніх давен,
Він наш спаситель є,
Він джентельмен.

"Честь йому перед всім, —
Се сьвіжий спорт.
В гору чарки знесім:
Хай жиє чорт!"

Музики грім. Панове якось мляво
Всьміхають ся, мабуть їм се не в смак,
Лиш дехто рже: "Г-ге, браво, князю, браво!"

Князь іронічно глипнув, потім знак
Рукою дав, музику притишив,
А потім знов піднявшись, мовив так:

"Даруйте, панство, я ще не скінчив.
Три струни є на моїм інструменті, —
Сю я мабуть за різко наточив.

"Стрібуймо другу! Я скінчу в моменті."

IV.

"Панство даруєте,
Що я наплів!
Більше не вчуєте
Безбожних слів.

"Геть, мано! Спадь від нас!
Є ще в нас честь.
Apage, Satanas!
Бий тебе хрест!

"Ми не соколики,
Дявольський рід,
Ми є католики
Вірні як дріт.

"Ми не єретики,
Не атеісти,

(Продовження на наступній сторінці)