«Ярлик на князівство» Валентин Чемерис

Читати онлайн повість — химерію Валентина Чемериса «Ярлик на князівство»

A- A+ A A1 A2 A3

За кілька секунд в трубці почувся знайомий голос:

— Молотов слухає!..

Ввічливо — бадьорий такий голос, діловий і в той же час державний, з тону якого важко було дізнатися, який же настрій у його господаря.

— Слюшай, Молотов, — за звичкою, навіть не привітавшись до свого багатолітнього соратника й однодумця, безвідмовного виконавця його волі, почав вождь: — Ти ще не драпонув із століци нашої родіни, якої у нас уже немає? Чи тільки ще збираєшся брати ноги в руки? Уряд вже в Куйбишеві, пора й тобі змотувати вудочки.

— Я знаходжуся на своєму робочому місці, — Молотов хотів було додати "Коба", але подумав, що нині це надто фамільярно — не для такого часу, а тому закінчив майже офіційно: — товаришу Сталін.

— Я теж сиджу на своєму місці і на ньому успішно протираю штани з лампасами, — не без єхидства буркнув вождь. — Тільки не в Москві, а в Куйбишеві. У бункері на глибині 37 метрів. Та який толк з такого сидіння?

— Дорога закінчилася благополучно, Коба? — таки зважився Молотов вжити революційний псевдонім вождя. Запитав так, для годиться, адже чи не за кожний метр тієї дороги і спецпоїзда йому доповідав Берія.

— Єдине, на що ми спеціалісти, ще здатні так це тайно втікати з Москви, товаришу Молотов! І — сидіти на своїх, так званих, робочих місцях. От і я сиджу і не знаю за що братися. Та й чи треба мені тут сидіти? Чи, може, повернутися до Москви, га, Молотов?

— Твоє здоров’я і життя, Коба, для країни є найбільшою дорогоцінністю і ним ризикувати не можна — інакше нас неправильно зрозуміє радянський народ і армія.

— А хіба ще є радянський, як ти кажеш, народ? Хіба армія ще вціліла?

Молотов чи не вперше не знайшовся що відповісти.

— Мовчиш?!. Мовчи!!. — виніс присуд вождь. — Все вже ми вибалакали і все вже пробалакали! Тепер залишилося ще трохи посидіти. На теплих і нами добре нагрітих місцях! От і я буду ще сидіти, але вже в Куйбишеві, в цьому проклятому бункері! А ти, Молотов, сиди на своєму робочому місці в Москві. Ми вже досиділися по саме далі нікуди. Задниці повідсиджували, а що толку? Як там… німчура? Москви ще не взяла? Хоча що її брати, як вона й так вже відкрита і її нічим прикрити, якщо не рахувати загонів самооборони, котрі ні на що не придатні. То що там? Наш ворог все ще рветься до воріт зореносної? Чи вже давно їх поминув?

— Спостерігається тимчасове затишшя. Я чекаю їхню делегацію.

— Он як? Делегацію — від вермахта? Вони цього разу до нас посилають не нові панцерні дивізії, а — делегацію? Про здачу столиці? Чув уже.

— Ні, поки що делегація має прибути на розмову. Від їхнього МВС.

— Гм, це щось нове.

— За нашими даними насправді це делегація від самого Гітлера, але поки що маскується під делегацію від МВС. Річ у тім, що вермахт поніс під Москвою колосальні втрати і це дещо охолодило фюрерів запал. Він шукає шляхів, як би завершити…

— …взяття Москви малою кров’ю?

— Можна й так сказати.

— Гм… Послухай, поспілкуйся з тевтонцями. Цікаво, чим нас Адольф порадує і потішить. Хоча й так ясно: мова йтиме лише про повну нашу капітуляцію і здачу столиці.

По хвилі, саркастично:

— На всяк випадок — поторгуйся. Тим більше, ти, товаришу Молотов, маєш досвід, як з ними вести переговори. Зустрічався з Ріббентропом не раз. Навіть із самим фюрером. І, навіть, підписував з ними Пакт про дружбу й ненапад…

"Ріббентроп… Ріббентроп…" — повторив про себе, наче пригадуючи, В’ячеслав Молотов.

Герр Ріббентроп докладав зусиль (ще й нині, здається, не облишив своєї забаганки), аби врешті-решт звести Сталіна з Гітлером. Чи Гітлера із Сталіним, але…

Сталін не зміг виїхати з есересерії (боявся за своє дорогоцінне життя та й не довіряв Адольфу), а Гітлер у свою чергу теж остерігався, боячися за своє дорогоцінне життя, виїхати з Німеччини… Гм-гм… Жаль. Може б що й викрутилося з такої здибанки, був певний герр Ріббентроп. Але, як кажуть, не все ще втрачено. В політиці спостерігаються і не такі кульбіти, на те вона й політика. Як хтось сказав, — здається, Чехов, — відмінна повія. Шлюха і курва! Гм… А Ріббентроп… До речі, це той Ріббентроп, якого Коба ласкаво називав "мій дорогий герр Ріббентроп…" Аякже, зустрічався з дорогим герром Ріббентропом…

27 вересня 1939 року за повідомленням газети "Правда" на запрошення уряду СРСР до Москви прибув міністр іноземних справ Німеччини пан фон Ріббентроп…

Зустріч була організована за вищим розрядом. Хоча Молотов як голова Раднаркому СРСР був за рангом вище почесного гостя, Сталін наполіг аби саме він зустрічав дорогого герра Ріббентропа.

Вокзал квітнув від прапорів зі свастикою, їх було вивішено більше, як потрібно було для протоколу. Гостя зустрічали на чолі з Молотовим майже всі члени МЗС, вищі чини Генерального штабу, були дами в хутрах і представники громадськості в якості масовки.

Ріббентроп залишився надзвичайно задоволений зустріччю. В своїх мемуарах він згодом захоплено писатиме:

…Ми отримали ряд блискучих запрошень. У Великому театрі на честь німецької делегації дали "Лебедине озеро" Чайковського, ми сиділи у великій центральній ложі і захоплювалися відмінним музичним виконанням і неповторною чарівливістю руського балету… Прима — балерина, яка приїхала заради нас із Ленінграду, танцювала чудово… Я хотів було особисто подякувати балерині, але граф Шуленбург відрадив: це можуть сприйняти з незадоволенням. Я послав їй квіти, сподіваючись, що в Кремлі це не викличе неприємних наслідків.

Сталін дав на нашу честь великий бенкет, на який були запрошені всі члени Політбюро.

…Члени Політбюро, які нас чекали і про яких у нас говорили багато фантастичного, мене приємно збентежили, у всякому разі я і мої співробітники провели вечір з ними у вельми гармонійній обстановці. Данцігський гауляйтер, який супроводжував мене в цій поїздці, під час зворотного польоту навіть сказав: часом він відчував себе просто "серед своїх старих партайгеноссе…"

Ріббентропу все в Москві подобалось: балет, прийом, протокол, навіть члени Політбюро.

"Під час бенкету за руським звичаєм виголошувалося безліч речей і тостів за кожного присутнього, аж до секретарів. Більше того, Сталін (я сидів поруч з ним) підбивав на все нові й нові речі, промови. Подавали чудові блюда, а на столі стояла коричнева водка, що відзначалася особливою міцністю…

…На протязі вечора я не раз бесідував по-дружньому з членами Політбюро. Особливо мені запам’яталися маршал Ворошилов і міністр транспорту Каганович. Про нього і про його єврейський план у нас часто говорили в Німеччині. Його зараховували до одного з найбільших закулісних осіб інтернаціонального єврейства…"

Переговори відбувалися в кремлівському кабінеті Сталіна. Ріббентроп привіз проект нового пакту, т. зв. "Договір про дружбу й кордони".

Третій заключний тур зайняв всю ніч.

Німці й радянці тоді перекроювали карту Європи…

Як і ще раніше разом з Ріббентропом Молотов підписав "Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом" (Москва, 23 серпня 1939 року, в "Правді" опублікований 24 серпня).

"Уряд СРСР і Уряд Німеччини, керуючись бажанням зміцнення справи миру між СРСР і Німеччиною і виходячи з основних положень Договору про нейтралітет, укладеного між СРСР і Німеччиною в квітні 1925 року, прийшли до такої згоди.

Стаття І.

Обидві сторони, що домовляються, зобов’язуються утримуватися від будь-якого насильства у відношенні один до одного як окремо, так і разом з іншими державами.

…Стаття V.

На випадок виникнення спірок чи конфліктів… обидві сторони будуть вирішувати ці справи виключно мирним шляхом" — і т. д., і т. п.

30 вересня 1939 року перед своїм від’їздом фон Ріббентро зробив наступну заяву співробітнику ТАРС:

"Моє перебування в Москві знову було коротким, на жаль, надто коротким. Наступного разу я сподіваюсь побути тут більше. Однак ми добре використали ці два дні…"

В ніч з 23 на 24 вересня під час тих переговорів Сталін підняв бокал.

"Я знаю як сильно (так і сказонув: сильно!!!) німецька нація любить свого вождя і тому мені хочеться випити за його здоров’я".

Пили тоді багато: за Пакт про ненапад, за нову еру в німецько — радянських відносинах і за німецьку націю…

Все це миттєво пригадалося Молотову, але він утримався від будь-яких спогадів та розчулень, а сухо, по-чиновницькому відповів:

— Слухаю!

— Як іде мінування Москви? — запитав Сталін, незадоволений з того, що сам він — так недоречно — пригадав свою тодішню фразу "Я знаю як сильно німецька нація любить свого вождя і тому мені хочеться випити за його здоров’я", — а тому ледве стримував роздратування (хоча на кого гніватися, як сам і виголосив той проклятющий і дурний тост). — З мінуванням упорались чи робота ще триває?

Пізніше московські видання через роки й десятиліття писатимуть, що "в жовтні 1941 року питання про здачу міста вважалося майже вирішеним. Перші німецькі мотоциклетні роз’їзди уже маячили в районі Річкового вокзалу, а резервів, щоб затулити прорив, практично не було.

(Продовження на наступній сторінці)